Нова карта Трампа поглинає Ісландію, однак самі ісландці щойно проголосували проти відновлення переговорів про вступ до ЄС.
Ісландія, як і Норвегія, фактично вже є членом ЄС. То навіщо їй прагнути формального членства? Як виявляється, причин для цього чимало. Дональд Трамп уже представив карту, на якій Ісландію включено до складу Сполучених Штатів.
Референдуми мають прикру властивість розділяти населення на два табори. Так сталося і під час голосування в Ісландії щодо відновлення переговорів про вступ до ЄС. Після референдуму 30 серпня 2026 року, на якому 52,8 % учасників висловилися проти, а 47,2 % — за, прем’єр-міністр Ісландії підтвердив, що уряд упродовж цього періоду не відновлюватиме переговорів про вступ.
І знову в дебатах домінували економічні аргументи — іншими словами, питання про те, що Ісландія могла б отримати від членства в ЄС. Однак цього разу йдеться вже не про доступ до ринку ЄС, як це було під час укладення Угоди про Європейський економічний простір (ЄЕП) на початку 1990-х років. Питання полягає в тому, чи має Ісландія стати повноправним членом ЄС з усіма зобов’язаннями, які це передбачає.
Відтак економічний розрахунок змінився: побоювання щодо можливих втрат переважають перспективу здобутків. Вирішальними, схоже, стали побоювання втратити контроль над рибальством. Водночас дискусія була викривленою та недостатньо поінформованою. Дезінформація, продиктована корисливими інтересами, супроводжувалася відвертою пропагандою.
Насправді суто економічних аргументів на користь вступу Ісландії до ЄС небагато, за винятком перспективи запровадження євро як стабільної валюти. Як і Норвегія, Ісландія має доступ до прибуткового єдиного ринку завдяки Угоді про ЄЕП і фактично вже є частиною Союзу.
Як і Норвегія, Ісландія передала Брюсселю значну частину своїх законодавчих повноважень. І знову ісландці вирішили не впливати на політику, якої вони все одно змушені дотримуватися, і не брати на себе спільної відповідальності за формування порядку, що визначає життя Європи.
Але, як кажуть: якщо тебе немає за столом, то ти — у меню. Нова карта Сполучених Штатів Трампа, до якої включено Ісландію, цілком зрозуміло, викликала занепокоєння серед ісландців.
ЄС створювався передусім не для забезпечення економічного зростання та добробуту, а для запобігання війнам і захисту демократії в Європі. У цьому сенсі він досяг успіху в межах своїх кордонів. Європейський Союз — це історія успіху.
Союз забезпечив низку суспільних благ: спільні інституції, мир і стабільність, найбільший у світі ринок, свободу пересування, інфраструктуру, необхідне регулювання та обов’язкове виконання правових норм. Усі отримують від цього користь, зокрема й ті, хто не робить внеску в їх забезпечення.
Можна запитати, якою була б ситуація в Ісландії та Норвегії без цих спільних благ. Також можна запитати, як довго ці країни зможуть і далі безоплатно користуватися результатами зусиль інших.
Отримувати користь від спільних благ, не роблячи внеску в їх забезпечення, — це одне. Але є й питання про те, з ким ти вирішуєш триматися разом.
У Норвегії привітання надходять від прихильників руху «Ні — ЄС»; у Франції — від Марін Ле Пен; у Великій Британії — від Найджела Фараджа. Тим часом Володимир Путін і Дональд Трамп потирають руки від задоволення.
Ні — наднаціоналізму; так — націоналізму.
У світі, де великі держави щодня підривають заснований на правилах міжнародний порядок, ЄС вирізняється як маяк. Це головний інструмент Європи для спільного протистояння несправедливості та колективних дій у відповідь на загрози й виклики.
Оскільки Сполучені Штати сіють невизначеність щодо своєї відданості НАТО, оборонна політика та політика безпеки вийшли на перший план порядку денного ЄС.
Хто, можна запитати, представлятиме Ісландію та Норвегію у вирішенні глобальних викликів, пов’язаних з обороною та безпекою, штучним інтелектом, правами людини, біженцями, кліматом і довкіллям, якщо не ЄС?
У цьому сенсі Ісландії потрібне членство в ЄС. Проте, як і в Норвегії, ісландські дебати значною мірою визначалися вузьким егоїстичним інтересом. Це порушує питання про те, чи справді обидві країни готові до членства.
Членство в ЄС приносить не лише переваги, а й нові обов’язки та політичні витрати. Держави-члени мають бути готовими час від часу зазнавати поразок під час політичних переговорів і голосувань. Вони також повинні бути готовими дотримуватися рішень наднаціональних судових органів.
Зі свого боку, ЄС може запитати, що він отримає від членів, зацікавлених лише у власному збагаченні.
Це занепокоєння було очевидним ще тоді, коли Ісландія подала заявку на вступ до ЄС у 2009 році. Переважали економічні мотиви, а також порушувалися питання щодо відданості Ісландії європейському проєкту.
Цінності ЄС чітко закріплено у статті 2 Договору про Європейський Союз. Вони відображають прагнення засновників побудувати об’єднану й демократичну Європу, у якій війна стала б неможливою.
Саме заради цієї вищої мети конституції держав-членів дозволяють передавати частину суверенних повноважень інституціям ЄС.
Цей процес розпочався у 1951 році з рішення передати контроль над засобами виробництва військової продукції наднаціональному органу.
Європейське об’єднання вугілля і сталі мало гарантувати, що «ніколи знову» не повториться війна. За ним розгорнувся масштабний процес інтеграції. Було сформовано нові правові та політичні зв’язки.
Результатом стали наднаціональна Європейська комісія, Суд Європейського Союзу та парламент, який обирається безпосередньо громадянами.
Тривалий час головним напрямом була економічна співпраця. Мета полягала в тому, щоб досягати домовленостей там, де це можливо, і поступово формувати довіру.
Ринок розглядали як засіб, а не як самоціль. Особливо чітко це проявилося під час переговорів щодо Brexit. У ієрархії цілей, закріпленій Лісабонським договором, ринок тепер посідає лише третє місце.
Європейська інтеграція поставила міжнародні відносини в правові рамки. Держави-члени ЄС не можуть самовільно діяти всупереч праву, як це неодноразово роблять Сполучені Штати та Росія.
Нинішній геополітичний поворот означає розрив із кропітким процесом розбудови міжнародного правопорядку під егідою Організації Об’єднаних Націй.
Однак очевидно, що дії Сполучених Штатів і Росії є порушеннями міжнародного права. Попри це, більшість країн світу й надалі вважають міжнародне право легітимним і обов’язковим до виконання.
Після Другої світової війни широко поширилося й глибоко вкоренилося переконання, що націоналізм веде до війни.
Метою було не допустити односторонніх дій держав, підпорядкувавши їх наднаціональній юрисдикції.
Такі обмеження національного самовизначення мають мало прихильників у багатьох політичних колах на периферії Європи. Вони також не до вподоби екстремістським силам — а фактично відвертому фашизму, — які знову набирають сили в різних місцях, зокрема й у Європі.
Саме як політичний проєкт ЄС потребує підтримки — зокрема й підтримки Ісландії.
Ерік Одвар ЕРІКСЕН — почесний професор Центру європейських досліджень ARENA Університету Осло, яким він керував з 2008 до 2020 року. Його остання книга — «Механізми європейської інтеграції: сила аргументів» (Mechanisms of European Integration: The Force of Reasons), видавництво Routledge, 2025 рік.
