Офіційно: Вашингтон відмовляється від своєї ролі глобального гегемона. Стратегія національної безпеки, підписана президентом Дональдом Трампом, поклала край післявоєнній логіці, за якою Сполучені Штати гарантували безпеку й демократію Європи. У новому американському баченні Європа більше не є союзником — тепер вона стала проблемою. Вона не здатна гарантувати власну безпеку, не може стримати Росію, цензурує соціальні мережі та руйнує національні ідентичності.
Ілон Маск підлив олії у вогонь, написавши в X, що «Європейський Союз слід ліквідувати». Так він відреагував на штраф у розмірі 120 мільйонів євро, накладений Європейською комісією на його платформу за порушення вимог прозорості, передбачених Актом ЄС про цифрові послуги. Йшлося, зокрема, про введення в оману щодо верифікації особистості, непрозору рекламу та перешкоджання дослідникам у перевірці роботи платформи. «Саме так», — підхопив Дмитро Медведєв, заступник голови Ради безпеки Росії.
У вівторок Трамп посилив тиск на Європу в інтерв’ю POLITICO. Він назвав її «занепадаючою групою держав», якою керують «слабкі люди». «Гадаю, вони не знають, що робити. Європа не знає, що робити», — заявив президент США.
Із цим останнім твердженням важко сперечатися. Реакція лідерів ЄС на американські повчання була традиційно обережною. Верховна представниця ЄС із закордонних справ Кая Каллас наголосила, що Європа та США «є найбільшими союзниками й повинні триматися разом». Президент Європейської ради Антоніу Кошта висловив задоволення тим, що Сполучені Штати «досі вважають Європу союзником». Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн чекала майже тиждень, аж до четверга, перш ніж відповісти.
«У глибині душі я переконана трансатлантистка», але «важливо, щоб ми пишалися тим, що є Європейським Союзом», — заявила вона, щоправда, досить туманно.
Європейські лідери поводяться так, ніби потрапили в поганий сон, який закінчиться, щойно Дональд Трамп залишить посаду. Ніби вони вірять, що Сполучені Штати зрештою повернуться на своє місце захисника Європи та демократичних цінностей. Або ж ніби не бачать іншого виходу. Проблема полягає в тому, що протягом десятиліть Сполучені Штати «захищали демократію» вибірково й інструментально, а Європа охоче користувалася цим.
США продавали світові мову цінностей. Насправді йшлося завжди про інтереси
Американцям треба віддати належне: вони справжні майстри створення історій. Історія Pax Americana — американського порядку, нав’язаного світові, — починається приблизно у 1944 році. Європа лежить у руїнах, наступальний потенціал армій Гітлера вичерпується, а Радянський Союз починає демонструвати свою силу на територіях сучасних Білорусі та України. І тут з’являється він — дядечко Сем, наче супергерой, створений студією Marvel.
Він опускає трапи десантних кораблів для солдатів у Нормандії, демонструє надлюдську міць над Хіросімою та Нагасакі й вершить правосуддя на Нюрнберзькому процесі.
У другій половині 1940-х років радіоефір Німеччини звільняється від гітлерівських промов, поступаючись місцем свінгу та рокабілі. Дядечко Сем спочатку представляє план Маршалла, рятуючи Європу від голоду, а потім створює НАТО, щоб захистити її від радянської загрози. Він убезпечує світ від нової Великої депресії, перетворюючи долар на головну резервну валюту в межах Бреттон-Вудської системи.
У наступні десятиліття дядечко Сем розважає світ дедалі привабливішими історіями про самого себе, які поширюються завдяки масовому телебаченню та попкультурі. Він заробляє статки на глобалізації торгівлі й доблесно захищає Іран, Гватемалу, Конго, Чилі, Корею та В’єтнам від сарани комунізму. У 1989 році він здобуває вирішальну перемогу. Pink Floyd грає серед руїн Берлінської стіни, Михайло Горбачов з’являється в рекламі Pizza Hut, а ринки заповнюються кепками із червоними зірками, які продають як туристичні сувеніри.
Френсіс Фукуяма проголошує кінець історії — неминуче торжество ліберальної демократії в кожному куточку світу. Але дядечко Сем ще не може дозволити собі відпочинок, адже на останньому відрізку цього шляху досі нишпорять лиходії: терористи в Іраку, Афганістані чи Лівії; наркоторговці в Панамі, Колумбії та Болівії.
Тим часом Китай перетворюється на грізну силу, двигуни економічного зростання Європи починають давати збої, а дядечко Сем відкриває для себе Twitter. Він уже не здатний діяти заради чогось більшого, ніж негайне задоволення власних бажань, і тримається осторонь від могутніх лиходіїв. Проте й далі вважає себе захисником демократії, хоча дедалі частіше місцем, де він відчуває покликання втрутитися задля її захисту, стає сама Європа.
У риториці Трампа цінності відходять на задній план, поступаючись місцем оголеним інтересам. Саме інтереси завжди визначали дії дядечка Сема, навіть якщо його риторика стверджувала протилежне. Сполучені Штати вступили в Другу світову війну, щоб захистити власну сферу впливу в Тихоокеанському регіоні та свободу судноплавства на глобальних торговельних маршрутах. Переведення економіки на воєнні рейки спричинило економічний бум, який у наступні десятиліття дав змогу мільйонам американців здійснити мрію про білий пікап, будинок із верандою та спокійне життя.
План Маршалла відкрив європейські ринки для американського капіталу й прив’язав їх до доларової системи, тоді як НАТО зробило Європу залежною від безпекової політики США, у межах якої континент слугував буфером проти Радянського Союзу. Холодна війна, що велася під гаслом «захисту вільного світу» від комунізму, «стабілізаційні місії» в межах війни з тероризмом і «допомога правоохоронним органам» у боротьбі з наркозлочинністю — усе це також підпорядковувалося логіці американських економічних інтересів.
Саме ця логіка дозволяла Сполученим Штатам заплющувати очі на антидемократичні злочини своїх союзників — Індонезії Сухарто, Єгипту Хосні Мубарака та Саудівської Аравії.
І сьогодні діє та сама логіка, яку Трамп використовує, відмовляючись від Європи, применшуючи значення амбіцій Росії та зосереджуючись на економічному, технологічному й військовому суперництві з Китаєм.
Чому США залишають Європу?
Pax Americana — післявоєнний глобальний порядок — можливо, був найкращим із можливих політичних світів. Принаймні він здавався найкращим для Європи та всього західного світу, адже Сполученим Штатам було вигідно, щоб Європа розвивалася, залишалася в безпеці й накопичувала багатство. Щоб німці пишалися своїми автомобілями, а не своєю блакитноокою ДНК; щоб французи й британці змагалися хіба що в тому, чия висока культура більш пишномовна. Щоб жителі Східного блоку могли зблизька побачити капіталізм із його максимально людяним обличчям.
І щоб Європа була достатньо заможною, аби й надалі купувати американські товари.
Сьогоднішня старіюча Європа, яка втрачає економічний динамізм, уже не є ані ключовим експортним ринком, ані незамінним технологічним партнером для Сполучених Штатів. І, на відміну від часів холодної війни, вона більше не є центральним театром глобальних операцій. Якщо вже на те пішло, Європа заважає американській спробі зосередитися на Індо-Тихоокеанському регіоні — арені, яка тепер має для Вашингтона найбільше значення.
Лише тепер Європа на власному досвіді відкриває для себе, на які логічні кульбіти здатні Сполучені Штати, коли щось стає на заваді їхнім імперським планам.
Досі з таким досвідом найчастіше стикалися країни Глобального Півдня. Неодноразові прояви американського лицемірства та подвійних стандартів дискредитували в усьому світі мову Pax Americana — мову поширення демократії, гуманітаризму та прав людини. Сьогодні вона майже ні в кого не викликає надії. Її заглушив гуркіт бомб, що падають на Ірак, рев бензопилок в Амазонії та гул кондиціонерів у корпораціях, відповідальних за вирубування лісів, голод і зміну клімату.
Саме тому Росія, оговтавшись після розпаду Радянського Союзу, поєднала власну традицію відвертої політичної брехні з американською звичкою прикривати імперські інтереси мовою демократичних цінностей. Спочатку вона запозичила американську риторику «війни з тероризмом», щоб легітимізувати власні злочини в Чечні. Потім, на радість значній частині незахідного світу, почала тролити американську риторику, заявляючи, що «захищає російськомовне населення». Згодом ця історія мутувала в «спеціальну військову операцію» в Україні.
Щоб не було жодних сумнівів: Росія несе відповідальність за власні імперські зазіхання, передусім за свою війну проти України. Усупереч переконанням багатьох моїх однодумців-лівих на Заході та в інших регіонах світу, американське лицемірство не є причиною цих дій і не виправдовує їх. Водночас Росія навряд чи була б настільки ефективною в просуванні власного наративу про цю війну, якби дядечко Сем не зробив так багато для дискредитації самої ідеї демократії та самовизначення.
Європа не просто заплющувала очі на цю ганьбу, коли це відповідало її інтересам. Вона сама сприяла їй. Франція, попри всю свою гордість революційною спадщиною, вела жорстоку колоніальну війну в Алжирі. Велика Британія, батьківщина парламентаризму, придушила повстання в Кенії, застосовувала тортури в Північній Ірландії та підтримувала антикомуністичні хунти від Афін до Оману.
Італія потайки підтримувала мафіозні мережі в межах боротьби з Італійською комуністичною партією, тоді як Німеччина — ще до возз’єднання — частково побудувала свою могутність на торгівлі енергоносіями з Росією.
Європейський ліберальний проєкт втрачає підтримку
Після падіння залізної завіси Європа перебрала на себе роль, подібну до тієї, яку Сполучені Штати відігравали щодо неї після Другої світової війни. Її економічна експансія на схід супроводжувалася риторикою поширення демократії та обіцянками спільного європейського визволення.
Наслідки європейської інтеграції, звісно, навіть близько не такі жахливі, як результати американської «стабілізаційної місії» в Афганістані. Навпаки: сьогодні мільйони східноєвропейців живуть краще, ніж одразу після розпаду соціалістичного блоку та потрясінь постсоціалістичного переходу, — хоча багатьом із них довелося виїхати з рідних країн, щоб цього досягти.
Проте звичка впливових гравців ЄС декларувати відданість цінностям, водночас переслідуючи власні інтереси, відвернула від Союзу населення його периферії, відчуживши людей від самого європейського проєкту. Греція та Іспанія так і не пробачили Брюсселю й Берліну запровадження політики жорсткої економії після кризи євро, а згодом — байдужості до міграційної кризи, яка охопила ці країни.
Країни Вишеградської групи мають вагомі підстави вважати, що їх перетворили на звичайні складальні цехи, дешево скуплені багатшими західними державами, які до того ж нав’язали їм масу неякісної продукції. Країни, що межують із Росією, мають обґрунтовані претензії до Брюсселя через його заплющування очей на ведення бізнесу з Москвою. А сліпота брюссельської бюрократії до місцевих обставин і непередбачуваних наслідків — від несправедливого зростання цін на енергоносії та субсидій на користь найбільших фермерських господарств до тих клятих кришечок, прикріплених до пластикових пляшок, — налаштувала тисячі громадян ЄС проти системних рішень, які самі по собі цілком розумні, навіть якщо їх реалізують недосконало.
Поширений аргумент серед європейських лібералів полягає в тому, що Дональд Трамп і Володимир Путін відповідальні за посилення антидемократичних та антиєвропейських наративів у Європі. Але насправді вони лише використовують у власних цілях розчарування, які існували й раніше.
Ворожість до Європейського Союзу зростає навіть у Польщі, яка раніше була взірцем ефективного використання коштів ЄС. Згідно з опитуванням Eurobazooka, проведеним на замовлення французького журналу Le Grand Continent, у 2022 році 92% поляків підтримували перебування країни в ЄС. Сьогодні рекордні 25% виступають за Polexit — вихід Польщі з Євросоюзу.
Ліберальна польська газета Gazeta Wyborcza припускає, що це може бути наслідком перемоги Кароля Навроцького на президентських виборах або посилення антиєвропейської риторики з боку самого Ярослава Качинського. Це досить просте припущення, але воно не пояснює, чому ця риторика знаходить такий сприятливий ґрунт.
Воно не враховує, як змінилися поляки після російського вторгнення в Україну; як спочатку їх вразила рішучість українців у відносинах із Заходом; які інстинкти пробудило нове відчуття небезпеки; як ослабла й без того крихка довіра до Німеччини — нібито лідера Європи; і, нарешті, як сприймається слабкість самих європейських лідерів.
Останній чинник сьогодні здається вирішальним. Це підтверджує опитування міжнародного видання POLITICO. Європейці поділяють оцінку Трампа: їхні лідери слабкі. І вони хочуть, щоб ці лідери дали відсіч Трампу, а не намагалися будь-якою ціною домовитися з ним.
Праві люблять порівнювати Європейський Союз із пізнім Радянським Союзом. Вони бачать у ЄС колоса на глиняних ногах, яким керують відірвані від реальності апаратники, нездатні терпіти критику чи пристосовуватися до змін.
Ця оцінка не зовсім безпідставна. І стосується вона не лише ЄС, а й ліберальної демократії загалом у світі, який існував за часів Pax Americana. Адам Кертіс чудово передав це у своєму документальному фільмі BBC HyperNormalisation 2016 року. Термін запровадив російський професор антропології для опису пізнього Радянського Союзу, коли всі знали, що система розвалюється, але ніхто не міг уявити альтернативи, тож усі продовжували вдавати, ніби все гаразд. Десять років тому Кертіс стверджував, що західний світ, загрузлий у кризі, рухається тим самим шляхом.
У 2025 році ліберальні еліти — разом із тими, хто має застереження щодо цих еліт, але все ще вважає їх кращими за тих, хто прийде їм на зміну, — більше нагадують не апаратників пізнього Радянського Союзу, а комуністичних ортодоксів, які стояли за заколотом Янаєва й у серпні 1991 року намагалися повернути час назад.
Світ, який вони прагнуть урятувати, більше не існує. Pax Americana більше не існує. А це означає, що під питанням опинилася сама мета європейського проєкту, створеного в межах цього порядку.
Європі потрібно позбутися дитячих зубів
У певному сенсі Європа повернулася в 1945 рік. Вона має заново розповісти власну історію — цього разу самостійно, без допомоги Сполучених Штатів. Якщо вона зазнає невдачі, на руїнах влаштується ультраправий рух, а можливо, — принаймні на східній периферії Європи — і Русский мир, «російський світ».
Але страх перед останнім не повинен бути єдиним чинником, що об’єднуватиме нову європейську історію. Що нерівномірніше Росія спрямовуватиме свій загрозливий погляд на різні частини Європи, то слабшою ставатиме ця об’єднавча сила. Про це вже свідчать глибокі розколи всередині охопленої війною України.
Не може стати таким об’єднавчим чинником і стара історія про єдину європейську націю. І я кажу це як людина, яка певною мірою ототожнює себе з Європою. Кожен, хто відвідував Будинок європейської історії в Брюсселі, знає, наскільки погано працює ця історія.
Відкриту у 2017 році експозицію створили так, щоб нікого не образити. У результаті вийшла історія без емоцій, конфліктів і героїв. Це технократична оповідь про неминучість інтеграції, яка проводить відвідувачів крізь ті події, що відповідають заздалегідь визначеній концепції.
Ми дізнаємося чимало про Першу світову війну, тоді як розповісти про Другу виявляється складніше. Є інформація про громадянську війну в Іспанії та розпад Східного блоку. Але відвідувачі не знайдуть жодного слова про ціну різних трансформацій. Їм також не покажуть місцевих особливостей і конфліктів пам’яті.
Головна проблема цієї історії полягає не в тому, що вона надто вибіркова й неправдива. Кожна національна історія тією чи іншою мірою вибіркова й неправдива; жодна не збігається ідеально з усіма локальними версіями пам’яті. Справжня проблема, як я писав невдовзі після відкриття Будинку європейської історії, полягає в тому, що ця історія не дає людям можливості діяти.
У брюссельській експозиції історія колоніалізму завершується самобичуванням через війну в Іраку; історія Голокосту — біженцями, які тонуть у Середземному морі; а історія нафтової кризи та неоліберальних 1980-х — фінансовим крахом 2008 року.
Усе належним чином визнано, але з цього майже нічого не випливає, окрім послання, яке навряд чи можна назвати надихальним політичним гаслом: «Ми знаємо, що все робимо неправильно, але продовжуймо потроху рухатися далі».
Європі потрібно позбутися молочних зубів і виростити постійні — довести, що вона має власну силу й здатна стояти незалежно від божевільного дядечка Сема. Цей акт «дядьковбивства» вимагає радикального розриву зі спадщиною Pax Americana.
Ми повинні засудити злочини, скоєні НАТО під американським керівництвом, а також глобальні злочини ліберальної демократії, включно з нашими власними. Лише тоді Європа зможе стати незалежним гравцем в очах власних громадян і відмежуватися від Сполучених Штатів в очах Глобального Півдня.
Нова європейська історія має означати радикальний розрив із занепадом американського світу. Вона повинна чітко заявити: ми не хочемо, щоб вулиці непристойно багатих європейських міст були заповнені бездомними, щоб існували трейлерні містечка злиднів або щоб кількість людей, схожих на зомбі через фентаніл, зростала прямо пропорційно доходам фармацевтичних корпорацій.
Ми не хочемо, щоб перелом руки обертався банкрутством, щоб шкільні стрілянини стали звичним пунктом навчального календаря, а політику визначали банківські перекази мільярдерів.
Ми хочемо добробуту для більшості, технологічного суверенітету від Big Tech, зеленої реіндустріалізації та енергетичної автономії. Ми хочемо скандинавського добробуту, німецької культури діалогу, французької суб’єктності, естонської цифрової майстерності, української стійкості, нідерландського міського планування та польського творчого бродіння.
Водночас ця історія має відмовитися від дискредитованої моралізаторської мови цінностей. Це не означає, що ми повинні наслідувати Трампа й зводити все до риторики угод. Нам потрібна мова інтересів, укорінених у цінностях.
Інтересів — у множині, адже потреби європейців різноманітні. Брюссель має припинити вдавати, ніби ці потреби зрештою збігатимуться, а також припинити пошуки й нав’язування гнилих компромісів.
Це означає реформування не лише надзвичайно негнучкої бюрократії, а й самої логіки європейської економіки, яка досі найкраще служила інтересам найсильніших країн.
Південна Європа потребує підтримки в боротьбі з енергетичною бідністю та джентрифікацією туристичних районів, а також у зміцненні державних послуг. Східна Європа потребує інвестицій у місцеві виробничі ланцюги, енергетику та безпекову інфраструктуру. Країни, на які припадає основний тягар міграційних маршрутів, потребують солідарності з боку Брюсселя. Меншим країнам необхідно надати простір для реалізації різних моделей розвитку.
І останнє, але не менш важливе: Франція та Німеччина мають зрозуміти, що Європа — це їхній єдиний шлях до відновлення власної значущості.
Радикальна критика Європи — це не заклик до її демонтажу.
Це єдиний спосіб її врятувати.
автор – Кая ПУТО
23 вересня 2026 року
