Як з’являється уявлення про інакше і як таким чином постає Інакший Світ – це принципове питання, щоб зрозуміти, що нас чекає у світі старому, який руйнується і вмирає на наших очах. Цей текст є прямим продовженням тексту “Після незалежності”.
Цей текст можна також розглядати як атрибут до писаної зараз і надалі непублічної книги “Мислення є. Мислення нема”. Цей текст є продовженням проукраїнських досліджень на фоні написання книги, проведених у текстах “Постулаты о транзистенции” (20.08.20), “Вирватися з циклічного часу”(19.11.2020), “Фрагмент, осколок и ойкумена” (8.12.2020), “Критическое, фрагментарное и осколочное мышление” (22.12.2020), “2021: понять, что происходит” (25.01.2021), “Є мислення – є мова” (22.03.2021).
Зауваги щодо мислення
В світі зараз вже втрачене мислення – не те складне нормативне, яке вивчають в школах та інститутах, а те просте ненормативне, яке зорієнтоване на Інакше.
Мислення суть передзахоплення, упередження, антиципація, подібно до інших упереджень – віри, волі чи патії. Водночас віра та воля значним чином індивідуальні. Відносини, усуспільнення, сама спільність та її перспективи найбільше втримуються мисленням. На мисленні значним чином тримаються і воля, і віра. І навіть патія розпізнається лише мисленням. Саме тому мислення таке важливе.
Мислити мислиме це мислити нормативно. Мислити об немислиме це мислити ненормативно, спонтанно, спорадично, вільно.
Соціальність пов’язана з нормативним мисленням. І поза соціальністю в її власному баченні буває вільне (або свобідне) мислення. Водночас саме по собі ненормативне мислення постає як спонтанне, тобто не вільне і неневільне, поза свободою як соціальною характеристикою.
Вихід за межі соціального простору відбувається не через злочин, правопорушення чи ігнорування соціальних норм. Вихід за межі соціального простору здійснюється через ненормативне мислення та уяву – через творення принципово інакших просторів, які несоціалізовані і невідомо чи будуть соціалізовані.
Нормативному мисленню можна навчитися. Але ненормативному мисленню навчитися неможливо. Таке спонтанне мислення супроводжує самістне преображення і соціальне перетворення, і поза цими сутностями не буває. Тому власне ненормативне мислення це і є мислення по суті, тобто просто мислення, на відміну від нормативного, яке має власні назви – філософія, наука, методологія, логіка, лінгвістика і т.д.
Мислення супроводжує надзусилля преображення та перетворення в процесі кризи та/чи катастрофи.
Мислення потрібне не для виживання, а для змін, перетворень, трансформації.
Більшість людей навіть перед лицем смерті не вдаються ані до мислення, ані до уяви, віддаючи перевагу смерті перед змінами.
Мислителі як причетні спонтанному мисленню випадають з соціальності. Щоб результати спонтанного мислення якось були соціалізовані, потрібні інтерпретатори.
Запитання для мислення більш важливі, ніж відповіді. Для мислення важливо шукати нові чи навіть інакші запитання, творячи низку питань. А соціальність постійно вимагає чітких відповідей. Тому мислення не має спинятися на відповідях, оскільки самі відповіді мислення дає як нові запитання. Лише інтерпретатори в думаючих суспільствах мають відповідати на питання за допомогою низки питань мислителів.
Думаюче суспільство це не суспільство, де всі думають. Думаюче суспільство це таке, де є місце для спонтанного мислення і де є культ мислення, тобто де спонтанне мислення виступає як легітимне і значиме, а його результати соціалізуються інтерпретаторами.
Лише суспільства з культом мислення здатні розвиватися і виходити з криз через перетворення. Суспільства без мислення так чи інакше підпорядковуються суспільствам з культом мислення або ж деградують.
Майбутнє ніколи не з’являється саме по собі. Як показує історичний досвід, люди можуть дуже довго жити в циклічному часі і навіть не уявляти собі, що може бути щось, що є майбутнім, тобто радикально відмінним від теперішнього. Майбутнє це завжди результат спонтанного мислення, де самістне перетворення мислителя проекціюється інтерпретатором як перетворення в соціальності.
Ці зауваги щодо мислення важливі, коли ми будемо говорити про Інакший Світ, про мислення самостійності та спільності.
Помислити в орієнтації на Інакше
Ми звикли триматися за зрозуміле, визначене, стійке, унормоване. Де зникає визначеність та унормованість, настає дезорієнтація. В філософії є різні способи помислити невизначеність: діалектика, ірраціональність, становлення, аструктурність, хаосмос і т. д.
Але всі способи помислити невизначеність в філософії є понятійними, пов’язаними з тими чи іншими ідеями, концепціями.
Найбільша невизначеність це Інакше, яке не береться жодними ідеями, концепціями чи поняттями.
Ненормативне мислення як безопорне, безвідповідальне, несоціальне, поза мовою, поза свідомістю, поза власним Я суть найбільш відкрите до Інакшого.
Всередині соціального життя чи навіть всередині буттєвої філософії уявлення про Інакше не може виникнути. Цьому опирається вся буттєва налаштованість філософії.
Інобуття суть категорія діалектики Гегеля, в якій фіксується один з моментів руху поняття в його саморозрізненні. Інобуття – своє інше, протилежність буття (поняття) в ньому самому, що створює можливість його розвитку, виходу за свої межі. Тобто Інобуття – не Інакше.
Левінас зміг лише протиставити Абсолютно Інакше, яке не поглинається Тотальністю, такому Інакшому, яке як одиничне розчиняється і об’єктивується в Тотожному. Але Левінас через ідею нескінченого у Декарта все ж закорінює це відношення у інтерсуб’єктивні взаємовідносини Я і Ти, коли Інший переважає ідею іншого в мені. Знову Інакше Левінаса – власне інтерсуб’єктивоване, але не чисто мисленнєве Інакше.
Тобто Інакше принципово невиникненне в філософії як понятійній, ідейній, буттєвій, спрямованій на мудрість та нормативний пошук істини, події, смислу, на інтерпретацію добра та краси.
На відміну від мисленнєвої установки філософії на зрештою соціальну мудрість, мислительство пропонує мисленнєву орієнтацію не немислиме Інакше. Таким чином Інакше суть немислиме, яке мисленням недосяжне, тобто мислити немислиме неможливо. Але можна мислити об немислиме, проявляючи інакші уявлення, інакші концепти, інакші імена.
Жодне виховання, жодна освіта, жодне наукове чи філософське дослідження, жодна подія, жодна обставина в житті, жодне уявлення з наявного чи навіть омріяного в бажаннях і примхах не породжує орієнтацію на Інакше.
Питання про Інакше з’являється як остання надія на краще в ситуації безнадії.
Саме так, саме зараз, саме в сьогоднішньому світі настав цей момент.
Інакше появляється винятково через питання – чи можливе щось Інакше, бо те, що є, не дає ані смислу, ані позитивної перспективи?
Інакше неможливо не те що вхопити, але навіть орієнтаційно осягнути наукою, філософією, методологією. Інакше випадково може бути вгадане поезією, патією і особливим нефілософським ненормативним мисленням.
Вочевидь тут не місце, щоб детально розбирати це особливе мислення.
Можна лише сказати, що це особливе мислення має особливі розташування орієнтації на Інакше.
Це конфуціанський “пошук чорної кішки в темній кімнаті”, про яку нічого не знаєш, поки її не знайшов, не знаєш, чи її знайшов, і не знаєш, яка вона, коли навіть підозрюєш, що її знайшов.
Це мерехтіння, коли непевність визначеності ще й перебуває в стані “то є, то нема”.
Це алхімічне “Solve et Coagula” (розчинення і згущення), де суть являється і проявляється не одразу, не вся, не визначено.
Це плинне, що своєю плинністю захоплює і того, хто плине, як у Геракліта: “в одну річку неможливо ввійти двічі: бо чи ти не той, чи річка не та”.
Це розриви-розвилки-стрибки, які найкраще осягалися в софістиці, яку Платон з Аристотелем добряче оббрехали і зганьбили, створивши незрівнянного Сократа, який філософією у суперечці переграє всякого софіста.
Зрештою, оперуючи цими уявленнями, ми відходимо від діяльності, надаємо її навіть не характеру творчої випадковості, а мисленнєвої спонтанності, яку можна представити як “принцип ляпки” (“принцип кляксы”), бо просто пляма це всяка пляма, а ляпка це пляма лише від письма ручкою з пером, чим людство займалося чотири тисячі років і нині займатися перестало. Молодь, яка не знає ляпок, позбавлена важливого досвіду.
Водночас поезис дозволяє нам побачити пристрасть як патію, поверх якої розташоване мислення. Патія суть явлені відносини, тобто ще не визначені, ще не артикульовані, не усвідомлені. Ні до почуттів, ні до емоцій, ні до свідомості патія стосунку не має.
Всяке таке непевне, невизначене, нечітке, змінне, розривне, ляпкувате мислення протистоїть звичному нормативному мисленню, яке може бути оцінено як певний соціальний рефлекс спільноти.
Усі ці уявлення є не якимось вченням чи нормами. Це всього лиш непевні орієнтації в непевному світі.
Чи може світ бути інакшим?
Майбутнє сьогодні профанували в глобальному масштабі. І через майбутнє неможливо більше осмислювати майбутнє, бо під цим розуміють продовження теперішнього, а не розрив з теперішнім. Тому виник ще один аспект Інакшого – Інакший Світ, як орієнтація на розривне з теперішнім майбутнє.
Але чи буває Інакший Світ?
На перший погляд, це дивне запитання. Якщо продумати його, приміряти на себе і розпитати інших, то можна відкрити просту річ – абсолютна більшість людей не вірять, що світ може бути інакшим, тобто вони готові чисто теоретично це припускати, але не можуть припускати, що їх життя зміниться, що це торкнеться їх самих.
Оскільки в останні десятиліття і навіть роки зміни пришвидшилися, немолоді люди вже здогадуються, що настав час швидких змін, хоча вони і впевнені, що встигатимуть пристосовуватись. Вони думають, що якщо навіть в період футурошоку (60-80 роки ХХ століття) люди все-таки, хоч і з великими втратами, але пристосовувались, то в нинішній час сповільнення розвитку науки, техніки та технологій пристосування буде не таким вже і складним.
Проблема полягає у тому, що нас чекає інакший футурошок, соціальний метаморфозис. Так само, як наука, техніка і технології спричинювали техніко-інженерний екзистентий футурошок, безліч змін сутності самої реальності і самого співжиття людей спричинять гуманітарний транзистентний футурошок. Між першим і другим футурошоком – розрив у 30-50 років. І тут ми опиняємося перед постановкою важливих проблем мислення, когнітивної творчості, ідеологій та комунікації.
Припущення Інакшого є найбільша таємниця і несподіванка для людини. Для абсолютної більшості людей Інакшого не існує. Щоб запідозрити можливість Інакшого, припустити Інакше чи, тим більше, шукати Інакше, навіть прийняти або, не дай Бог, створити його, потрібно буквально здійснити подвиг.
Фундаменталізм, консерватизм та націоналізм люди придумали, щоб взагалі не змінюватись. Насилля цих мислительних установок та ідей полягає в тому, щоб пристосувати інших до незмінності задля власного гуманітарного комфорту.
Демократію як насилля більшості над меншістю люди придумали для того, аби змінюватись лише в дуже рідкісних та екстраординарних ситуаціях.
Визнання Інакшого, прорив до мислення, згода на зміни це рідкісне явище. Причому тут неважливо – ви самі створили це Інакше, чи ви пристосовуєтесь до чийогось Інакшого.
Отже Інакше це доблесть чи навіть звитяга, на яку заслуговують дуже рідко, дуже небагато хто і в дуже незвичайних ситуаціях, з неймовірними зусиллями, жертвами, опором більшості і т.д.
В революції 1917 року можна бачити початкові радикальні зміни екзистенції, які породили соціально-політичну, економічну, естетичну, наукову, технологічну, геополітичну революцію, допоки більшовики творили Інакше. А можна побачити вже згодом контрреволюцію репресій більшовиків щодо інакших революційних більшовиків, щодо інакомислячих інтелектуалів та вільних громад, які згодом стали не потрібні; перехід від творення Інакшого до імперських установок придушення незгодних та колоніального поневолення інших народів-культур.
Засуджувати Сталіна не означає засуджувати революцію 1917 року. Революція 1917 року це революція мислення, яке тоді найбільше було присутнє в більшовиках. Але більшовики досить швидко опинились в ситуації, коли були приречені реформувати старе, відтворюючи щойно знищені інституції. В них просто не стачило ані сил, ані бажання творити Інакше. Більшовики втрачають мислення десь вже в 20-ті роки XX століття.
Тобто на цьому прикладі можна побачити, що мислення Інакшого не може бути прикріплене не лише назавжди, але і надовго, до будь-якої ідеї, до будь-якої політичної сили, до будь-якої персони.
Визнання кризи чи катастрофи і орієнтація на зміни можлива лише з простору мислення та уяви. Якщо в суспільстві відсутній культ мислення, то воно буде опиратися не кризі чи катастрофі, а самим розмовам про можливість чи наявність кризи чи катастрофи.
Що ви, – зазвичай говорять в таких суспільствах, – яка криза, яка катастрофа, це у вас філософів у головах криза та катастрофа.
Ви будете здивовані тим фактом, скільки разів в історії в кризових суспільствах, які йшли до катастрофи, все так і відбувалося: мислителі-інтелектуали кричали про кризу і катастрофу, а суспільство звинувачувало їх у нагнітанні негативних переживань.
Інакший Світ виникає в мікрогрупах. Наявність мислення в мікрогрупах не означає його наявність чи впливовість в суспільстві. Щоб мислення стало соціальним фактором, потрібно декілька умов: 1) наявність відірваних від соціальності, від повсякденності мислителів, які мислять спонтанно, нераціонально, безвідповідально, безопорно, поза мовою, поза актуальністю, творять нові уявлення, нові слова, нові концепти; 2) легітимація мислення через наявність і убезпечення у суспільстві місця для мислення; 3) наявність інтерпретаторів, які з місця мислення, тобто від мислячих мікрогруп, відокремлюють поодинокі ідеї і соціалізують їх у суспільстві; і зрештою, 4) легалізація паралельного співбуття різноманітних множинностей.
Так може виникнути Інакше. Так в орієнтації на Інакше може виникнути Інакший Світ. Тому зрештою обивательське “Інакшого Світу не існує” правдиве. Сам по собі Інакший Світ не виникає і в наявності не існує.
Якщо в суспільстві для мислення місця нема, то Інакше не бачиться або сприймається як чуже та вороже.
Помислити інакші екзистенції, транзистенції, конструкти та збірки
Світ майбутнього не буде одноекзистенційним, яким він був до цього. Екзистенції космічної експансії і колонізації планет; роботів і андроїдів; уявно-проявленої віртуальності та доповненої реальності; соціальних мереж та мережного контролю людності; цифрових мережив надлюдських відносин (блокчейну і біг-дата) – всі вони розгалужуються і розходяться через різні транзистенції.
Але бачення світу через окремі технології це є те, що зазвичай нав’язується як спосіб бачення. Можна перевести ці чисто технологічні бачення в контекст людських відносин.
Нація чи імперія, прогрес або консервація – це старі стратегічні ігри, в які давно всі грають і які давно вже нецікаві мислячим людям.
Гратися варто в цікавіші і складніші ігри: людство з ойкуменально-політійною архітектурою, де грають між собою люди, групи, ойкумени, політії, старі нації-держави-країни, їх об’єднання; мислительно-уявне моделювання реальностей і світів у віртуальності, які грають з актуальною реальністю; доповнена реальність у грі з очевидною реальністю; космічна експансія і колонізація планет, цивілізації яких грають з материнською цивілізацію Землі; цивілізаційна гра між людьми, андроїдами і роботами; метамови (або металанги) з їх носіями у грі з вербальними мовами з їх носіями; цифровий контроль і гра з і поза цифровим контролем; атомарне конструювання вкупі з нано-зеро- і зеро-нано-технологіями, а також можливість незалежної від нас квантової еволюції, як генетичних змін людини на тлі всіх цих реальністних трансформацій, що принципово змінює смисл та перспективи людини як множинного виду, коли людина перестане бути єдиним носієм мислення-розуму-інтелекту т.д.
Звісно є чисто гуманітарне бачення цілісної перспективи Інакшого світу.
Уявлення про Людство чи Вселюдство лише з’являється нині у світі. Foundation For Future написали цілу книжку “Новая архитектура человечества”.
А вперше ідею людства в міжнародних відносинах запропонував не Західний світ, як на це можна було сподіватися, а Китай: “Спільнота єдиної долі людства” або з більш точним перекладом “Спільнота зі спільною долею для людства”. Незважаючи на критику цього концепту як “нападу на багатосторонній порядок міжнародних організацій, спілок і загального суверенітету, який намагається керувати світом з 1945 року”, незважаючи на безліч негативних ставлень Японії, США, Європи та Росії, незважаючи на те, що геополітично Китай реалізує інший прагматичний підхід “Один пояс, один шлях”, це неабияке досягнення, яке створює принципово нові рамки в міжнародних відносинах.
Однак більше цікавими є конструкти цілого та точки збирання.
Інакший Світ не постає через “картину світу”, навіть через картини багатьох світів. Конструкція Всього осягається приблизно як Світ, Багатосвіт, Позасвіт.
Картини світу більше не будуть основними конструктами цілого, як це було впродовж більше ста років. А нація більше не буде формою мовно-культурного усуспільнення, як це було декілька сотень років до того.
Нинішні ідентичності вже фактично померли. Самовизначення стає дедалі складнішим. Можливо залишиться лише самоустановка на шлях як даоське уявлення.
На передній план виходять ойкумени як договірні ареали довільних спільнот та політії як об’єднання ойкумен.
Ойкумена утримує екзистенцію, політія торує спільні транзистенції для різних ойкумен. Ойкумена це не світ, не регіон, не країна. Ойкумена має не територіальне, а топологічне розташування. Політія влаштована як множинність не політично, а як міжойкуменальні смисл та перспектива.
Сама наявність різного цілого, яке виникатиме в різних екзистенціях, буде під питанням, бо вся наука, вся політика, весь менеджмент сьогодні спрямовані на те, щоб збирати зі шматків чи фрагментів цілісність, а не з цілого бачити якість його частини.
Тобто найскладніше зрозуміти, що точки збирання в цілісність або точки мерехтливої роботи частин з мислительним цілим – це різні шляхи інтерпретацій.
Тобто процеси усуспільнення в Інакшому Світі змінюються. Усуспільнення цивілізацій переміщається на рівень Людства. Усуспільнення націй дробиться на ойкумени, що матимуть груповий та індивідуальний рівень. Усуспільнення політій бачиться як різні шляхи перспективи Людства.
Це означає взаємодію множинного, співжиття різноманітного. Мислити це мислити різне по-різному. Співжиття різноманітного можливо лише поза ідентичностями, в реальності нетривалих самовизначень, з самоустановкою на Шлях.
Не в контексті якоїсь ідеї – імперської чи національної; ліберально-демократичної, комуно-соціалістичної чи нацистсько-фашистської; екологічної чи технократичної – а в контексті мислення різноманітного, здатного домовлятися про принципи загального блага та рівень усуспільнення. Це не якась одна нова модель замість іншої моделі, це – багато моделей і реальностей.
Вочевидь спільноти формуватимуться не спільними знаннями чи досвідом, а симпатією.
Формуватися будуть не лише сталі спільноти, а мерехтливі, спів-мислення яких буде обертатися навколо розчинення-згущення щодо сутностей, вгаданих і продуманих далеко за межами нормативного мислення.
В основі спів-мислення таких спільнот лежатиме не філософія, а софістика.
Масової промисловості як такої не буде. Безліч речей та процесів матеріального світу будуть з’являтися шляхом виробництва-як-послуги.
Оскільки екзистенцій буде багато, то вибір екзистенції спрямовуватимуть особливі люди – смислоконструктури, які володітимуть мистецтвом поєднувати і співвідносити з різним цілим різні протойкумени. Уявити та розказати про ляпки протосмислів це буде головним в мистецтві смислоконструктора.
Образи майбутнього не будуть монопольним чи масовим виробництвом, оскільки образ майбутнього однієї ойкумени буде не дуже зрозумілим в іншій ойкумені, відповідно і транзити їх теж будуть різні.
Відтак проспектуалісти, які володіють мистецтвом перспектив для різних ексзистенцій, теж будуть доволі потрібним видом діяльності. Уявити та розказати про розриви-розвилки-стрибки транзистенції це буде головним в мистецтві проспектуаліста.
Прояв світів стане одним із основних занять смислоконструкторів та проспектуалістів.
Україна з мисленням
Ні розум, що діє в стандартних ситуаціях, ні інтелект, що спрямований на інновації, ні мислення, що породжує інавації, не дають впевненості. Лише багатоманітно множинне мислення, здатність мислити різне по-різному вберігає від стихії, агресії, ресентименту, деградації, архаїзації, руйнування.
Україна, навіть виготовляючи ракети, не здійснює пілотованих польотів в космос, Україна не має індустрії роботів. Україна опирається обігу криптовалют, використанню блокчейн та біг-дата. Україна не має програми відновлення та масштабного фінансування науки. Україна не має загальнонаціональних проектів та програм розвитку.
Більшість суспільства керується сьогодні споживчими мотиваціями, зайнята нетворчою діяльністю, масштабних мрій не має. Телебачення продукує здебільшого лайно.
Щоб мислення з’явилося як культ мислення, як мислячі мікрогрупи, як практика втілення мислення в реальність, має відбутися банкрутство, руїна, переродження нинішньої української спільноти.
Україна сьогодні це аграрна країна, незалежність якої закінчилася катастрофою, а у українців навіть немає мислення, щоб це визнати і зрозуміти. Ця українська спільнота жодних шансів вижити не має.
Мислення це продукт мікрогруп, які живуть в складному урбанізованому ландшафті, включені в сучасну світову інтелектуальну культуру, плекають масштабні амбіції, приймають на себе складні виклики, реалізовують складні контракти, ведуть складну публічну комунікацію.
Мікрогрупи є організаційним, мисленнєвим та патичним концентратором всякого інтелектуалізму, науки, технологічних практик, літератури, мистецтва, а також і маргінальної творчості, яка лише з часом оцінюється як щось важливе.
Україні потрібні не стільки натовпи націонал-патріотів та релігійних фанатиків, скільки мікрогрупи інтелектуальних та мистецьких практик.
Щоб взагалі що-небудь відбувалося в Україні, ми маємо стати на шлях перетворень, змін, творчих трансформацій, а не реформ, відбудови чи відродження.
Перетворення в Україні має початися з масштабного процесу ахімси, через який має пройти вся країна – в дискусіях та винаходах-інаваціях. Причому ахімса має бути задіяна не просто в контексті ненасилля чи ненасення школи, а в контексті позбавлення від ресентименту.
Націонал-патріотів потрібно переконувати в орієнтаціях цілого та масштабних смислів, множинності та багатомодельності, сприйняття чужого як інакшого, стимулювати їх нересентиментальне мислення. Націонал-патріоти мають високу енергетику, і цю енергетику потрібно спрямувати у конструктивне широке русло.
Серйозної реформи має зазнати гуманітарна освіта в школі. Не варто викидати зі шкільних програм ресентиментальну українську літературу. Просто поряд з нею потрібно викладати курс літературознавства, який містить психологічні основи рефлексії ресентименту та окремих ресентиментальних психічних станів.
Шкільна програма має бути розширена до знайомства з іншими способами мислення – не лише європейськими філософією та наукою, але китайським, індійським, ісламським і т.д. Водночас мислення має стати окремою практикою в різноманітних клубах та гуртках.
Творити потрібно з сентиментом, але без ресентименту. Бо інакше нічого важливого не створиш. Щоб творити, потрібно спустошитися. Спустошення це не пробивання дірок у вибраних місцях – тут пробиваю, а тут ні, бо з цим серце зрослося, а це пам’ять тримає.
Спустошення це сягання мисленням “Порожнечі”, бо втримати “Порожнечу” надзвичайно важко, свідомість постійно підставляє прив’язки.
Щоб помислити “про” “Порожнечу”, потрібно відв’язати мислення, – від мови, від культури, від традицій, від історії, від держави, від нації, від народу.
Це означає відкритися назустріч Інакшому, інаваційному, незнайомому, незнаному. Україна може бути лише з мисленням. Без мислення не буде України, не буде її мови, не буде її культури, не буде її історії, не буде її власного майбутнього.
Помислити інакшу спільність через запитання
Мислення стимулюється питаннями. Відповіді важливі в науці, в філософії, у пропаганді та у спілкуванні батьків з маленькими дітьми. У мислительстві найбільш важливі запитання, на які нема відповідей, але які породжують мислення. Добре поставлені запитання можуть стояти довго.
Чи потрібна в Інакшому Світі нинішня Україна, як і будь-яка нинішня країна?
Чи потрібен Інакшій Світ нинішній Україні? Ці два питання, по суті, одне і те ж саме питання.
Поки що – однозначно ні, без будь-яких винятків чи компромісів.
Чи потрібна Інакша Україна? І чи Україною буде інакша країна? І чи країною буде інакша спільнота?
Ось які питання найперші.
Як вийти на розмову по суті? Як почати говорити про важливе? Як уникнути ресентиментальних розмов?
Засадничо питання ставлять так: “як нам розвинути націю?” чи “як нам збудувати державу?”
Тобто давайте творити націю, державу чи ще щось?
А чому власне ці ідеї? Раніше здавалося, що всі живуть в націях, державах, країнах.
Зараз так вже не є, все це руйнується, навіть Світ не є межовим уявленням цілісності.
І усуспільнення не обов’язково має бути ідейним. Усуспільнення має бути мисленнєвим, а для обивателів потім можна бути мислі в ідеї розтлумачити, хоча може і не доведеться.
Щоб творити, потрібно уникнути ідеалізму, тобто потрібно відв’язатися від ідей як таких.
Мислення важливіше ідей. Хороше мислення з поганими ідеями краще хороших ідей з поганим мисленням. Ідеї – потім, спочатку мислення.
Тож ставлять питання: яка вона, Україна майбутнього?
А чому власне Україна?
Україна це сутнісно погана назва, історично непродумана, суперечлива, дражлива.
Адекватно поставити питання це вже багато.
У чому сенс української спільноти (нації, народу, громади, імперії, цивілізації)?
Бути, як всі? Це слабка мета, яка веде до деградації.
Бути над усіма? Створити “Український Світ”, схожий на “Русский мир”? І в чому тоді його універсальність, раз він український? Поширити українську мову на весь світ? І яка хоч одна інновація, не кажучи вже про інавацію, поширювала б українську мову на весь світ? Невідомо.
От Китай пропонує світові Людство Єдиної Долі. Це точно не національна ідея, точно універсальний конструкт. Китай без всякого націоналізму потрохи колонізує світ, виборюючи право на світове лідерство у Західної цивілізації.
Проти таких ідей і потуг як Китай чи Західна цивілізація має постати не менш сильна потуга. Ніде і ніколи націоналізм не міг, не може і не зможе стати такою потугою.
Тоді в чому майбутнє мови та культури України, яка не відбулася екзистенційно як цивілізація?
Культура і мова постають через Інакше, яке вони пропонують Світові і заражають цим весь Світ. Саме в Інакшому культура і мова оновлюються і самі стають інакшими.
Яка нам різниця сьогодні, яка мова замістить українську: російська чи англійська?
Думаєте Західна окупація чимось краща за російську?
Думаєте Західна цивілізація буде завжди процвітати?
Чи думаєте, коли там настануть важкі часи, нас не використають як ресурс?
Ніщо в Інакшому Світі не буде продовженням минулого. Світ буде змінюватися не так як раніше він змінювався, бо виникатимуть різні світи, тобто їх буде багато.
В передчутті Інакшого обнуляться всі. І лише той, хто мислить, зможе почати від нуля раніше за всіх. То чому не почати вже?
Три сутнісних питання: “Хто ми?”, “В чому між нами різниця?”, “Навіщо нам таким різним бути разом?”.
Причому “ми” це будь-яка група, яка наново самовизначається. Якщо ми вже знаємо, хто “ми” такі, то мислення не потрібне, і тоді це шлях в руїну.
Потрібні не відповідь чи відповіді, бо у багато кого є неприйнятні для інших відповіді, які вже призвели до катастрофи. Потрібне саме договірне відповідання на ці питання.
Не факт, що знайдена між нами різниця збереже наче початкове “Ми”. Але цей ризик менше руйнівний, ніж те насилля, яким ми хочемо зацементувати нинішнє “Ми”.
Якщо ж ми знайдемо відповідь на питання “Навіщо нам таким різним бути разом?”, то не факт, що потім ми захочемо взяти стару назву з поганою історією (чи кармою) “Україна”.
Лише відповідаючи на ці питання, ми можемо потім помислити “Як нам назвати наше Ми?”
Джерело: УП
