Минуло понад тридцять років із часу перших нерасових виборів у Південній Африці. Переважна більшість виборців у 1994 році все життя боролася під гнітючим тягарем апартеїду — на робочому місці, на землі, у своїх районах. Вони прагнули кращого майбутнього. Певною мірою так і сталося. Хоча мільйони людей все ще живуть у неформальних поселеннях, житлові умови покращилися. Значна частина землі була повернута тим, кого примусово виселили в межах програм переселення за часів апартеїду, попри повільний прогрес. Пенсії були вирівняні до рівня, який раніше мали лише білі, що забезпечило важливу соціальну захищеність для багатьох африканських домогосподарств. Бідні отримують щотижневу безкоштовну допомогу на оплату електроенергії. Школи були десегреговані, принаймні формально, і африканці піднялися освітніми сходами; понад дві третини зараз здобувають середню освіту. Рівень членства в профспілках є високим. Африканці були прийняті на роботу на всі рівні державної служби.
З іншого боку, хоча Південна Африка довгий час змагалася з Бразилією за сумнівну відзнаку найнерівнішого розподілу доходів у світі, зараз це вже не так; Південна Африка посідає це місце одноосібно. Багаті люди процвітали в епоху після апартеїду, частково завдяки вражаючому розширенню фінансового сектору; але частка доходів найбідніших 40 відсотків населення ледь досягає половини середнього показника для «ринків, що розвиваються». Просторова сегрегація, що існувала в епоху апартеїду, майже не змінилася; натомість неформальні поселення в містечках розрослися, щоб прийняти іммігрантів з інших частин Африки на південь від Сахари. З 2008 року темпи зростання ВВП на душу населення стагнують, що лише частково пов’язано зі швидким зростанням населення. Економічна стагнація посилює професійну стагнацію з її залишковою расовою ієрархією кваліфікації — «білі на вершині», за ними йдуть індійці, кольорові та африканці. Рівень офіційного безробіття вражаюче високий: понад 50 % серед молоді. У дорожніх звітах регулярно з’являються попередження про протести з блокуванням шляхів, під час яких місцеві громади та безробітні, озброєні камінням і палаючими шинами, вимагають робочих місць і послуг.
Ці макроекономічні проблеми поглиблюються помітним погіршенням стану державної інфраструктури країни — енергетики, водопостачання, транспорту. З 2007 року зростаючий попит на електроенергію перевищив пропозицію від Eskom, державного постачальника електроенергії, що призвело до значних відключень електроенергії або «розвантаження». Відключення електроенергії мали серйозні наслідки для економіки, зокрема спричинили переривання водопостачання, яке необхідно подавати на високе плато, де розташовані промисловий Ваальський трикутник і шахти Ранда. Зламані вантажні потяги означають, що Transnet, державна залізнична та логістична компанія, зазнає труднощів із доставкою залізної руди та вугілля до портів, що призводить до втрати експорту, який оцінюється майже в 5 мільярдів доларів на рік. Вражений високими витратами на енергію та ненадійним транспортом, мінерально-енергетичний комплекс, який був двигуном розвитку Південної Африки з 1880-х років, починає зупинятися.
Ці труднощі ускладнюються зростанням рівня насильницьких злочинів. У 2021 році рівень вбивств становив 42 на 100 000 населення — це другий показник у світі після Ямайки і значно вищий за показники сусідніх Намібії, Ботсвани чи Зімбабве. Напади, крадіжки та викрадення автомобілів стали звичним явищем у щоденних новинах. Заможні люди можуть скористатися цілим арсеналом заходів приватної безпеки, а бідніші південноафриканці набагато більше наражаються на небезпеку. Неформальна праця, часто незаконна, вразлива до вимагання під загрозою насильства; це систематично відбувається із зама-замами — шахтарями-підрядниками, які копають у занедбаних золотих копальнях, наражаючись на великий фізичний ризик. Ще гірше те, що в останні роки серйозною проблемою став вандалізм щодо інфраструктури. Все, що зроблено з металу, піддається крадіжкам: дорожні знаки, кришки люків, мідь у кабелях. Мародерство різко зросло під час пандемії, коли — оскільки пасажири та охоронці залишилися вдома — система приміських залізниць в районі Йоганнесбурга була повністю зруйнована, а фотографії показують розірвані колії та пограбовані станції. Наслідки цього є регресивними; ті, хто не має автомобілів, залишаються на милості таксомоторних компаній, керованих бандами, чиї війни за територію можуть закінчуватися перестрілками, під час яких пасажири іноді потрапляють під перехресний вогонь.
Зниження явки на останніх виборах є показником того, наскільки зник оптимізм, що панував після скасування апартеїду. З 87% у 1994 році явка знизилася до 73% у 2014 році, 66% у 2019 році та 59% у 2024 році. Кількість голосів, відданих за АНК (Африканський національний конгрес), знизилася з 12 мільйонів у 1994 році до 6,4 мільйона у 2024 році, а його частка в загальній кількості голосів — з 70% у 2004 році до 40%, що змусило партію увійти до коаліційного уряду з ліберальним Демократичним альянсом, який є улюбленим політичним об’єднанням більшості білих, індійських та кольорових виборців, а також двома консервативними угрупованнями: Партією свободи Інката, заснованою нащадками королівської родини зулусів, з опорним пунктом у Квазулу-Наталі; та Патріотичним альянсом, невеликою правою партією, що мобілізує бідних кольорових у Західній Капській провінції. Ці різношерсті сили складають парламентську базу для другого президентського терміну Сіріла Рамафоси.
Опозицію зараз складають колишній президент Джейкоб Зума, популістська партія зулусів, яка набрала 15% — понад 2 мільйони голосів, переважно від АНК — на виборах 2024 року; та лівопопулістська партія «Борці за економічну свободу» (EFF) Джуліуса Малеми, яка набрала 1,5 мільйона голосів, або 10% від загальної кількості.
Плюралізація парламентських сил може бути позитивним явищем після двадцяти років беззаперечного домінування АНК, але те, наскільки новий партійний ландшафт корелює з етнічними та племінними угрупованнями, не віщує нічого доброго. Зараз часто говорять про Південну Африку як про «державу, що занепадає», або, як сьогодні воліє висловлюватися міжнародна спільнота НУО, як про «нестабільну» державу.
Винна партія?
Як можна пояснити погіршення соціально-економічних умов у Південній Африці? Дві найпоширеніші версії зосереджуються на діяльності АНК, але пропонують протилежні аналізи того, де саме вона припустилася помилок. Для лівих поворотним моментом стала змова лідерів АНК і КПП (Комуністичної партії Південної Африки) з капіталом щодо прийняття неоліберальної моделі під час перехідного періоду 1990–1994 років. Замість того, щоб об’єднати містечка та міжнародну підтримку навколо узгодженої програми перерозподілу, Мандела та його соратники погодилися на демобілізацію. Згідно з цією інтерпретацією, режим після апартеїду був породжений південноафриканським фінансовим та гірничодобувним капіталом, а також Світовим банком та МВФ, тоді як «лідери КПП охоче надали допомогу», а масовий рух містечок «був заблокований за межами пологового залу».
Ліберальні критики також вважають АНК важливою проблемою, але для них питання полягає в тому, що партія залишилася відданою лівому етатизму і не є достатньо неоліберальною. У книзі «Що пішло не так?» Алекс Борейн, архітектор Південноафриканської комісії правди і примирення, стверджує, що довгі роки вигнання АНК, який постійно перебував під прицілом таємної поліції Преторії, прищепили йому зрозумілий страх перед інфільтрацією, зробивши лояльність партії та відданість програмним догмам найвищою чеснотою. Франс Кронє, голова Інституту расових відносин країни, звинувачує правителів апартеїду в тому, що вони в 1950-х роках змусили спочатку досить поміркований АНКшукати притулку в Москві. На думку Кронє, перехід почався добре з промовою Мандели в Давосі в 1992 році і поглибленням неоліберального повороту Мбекі з програмою «Зростання, зайнятості та перерозподілу» (GEAR), що дозволило скоротити державний борг Південної Африки з 50 до 25 відсотків ВВП, а темпи зростання досягли 5 відсотків у 2004–2007 роках, хоча й були підживлені бульбашкою на ринку нерухомості, яка за масштабами не поступалася аналогічним явищам у США та Європі. Однак, як стверджує Кронє, особисті вади Мбекі — забобони щодо СНІДу, параноя стосовно своїх суперників, участь у корупційних угодах з продажу зброї — відкрили шлях для лівого крила АНК, КПП та КОСАТУ (COSATU), щоб усунути його з посади президента партії, скориставшись популістською привабливістю Зуми на конференції АНК 2007 року в Полокване. Після перемоги Зумина президентських виборах у квітні 2009 року ліве крило захопило контроль над політикою партії, підвищивши мінімальну заробітну плату, запровадивши профспілкову хартію в гірничодобувній промисловості, розширивши медичне страхування та прискоривши заходи з розширення економічних прав чорношкірого населення. Саме це відхилення від ліберально-економічного здорового глузду в поєднанні з корупцією промислового масштабу Зуми призвело до «падіння» Південної Африки.
Третє пояснення невдач АНК є культурним. У книзі «Africa Works», яка є класичним прикладом такого підходу, Патрік Шабаль і Жан-Паскаль Далоз стверджують, що постколоніальна Африка розвинула власну форму модернізації, поєднавши передові західні технології з місцевими культурними моделями та формами правління. Після здобуття незалежності нестабільні європейсько-колоніальні державні структури були ще більше неформалізовані в інтересах африканських еліт, які потребували ресурсів для своїх виборців, щоб зміцнити свій статус «великих людей». На думку Шабаля і Далоза, всупереч стереотипам «ефективного управління», програми структурної перебудови МВФ 1980-х років поглибили цей процес «ретрадиціалізації» завдяки багатим надбанням, які можна було отримати від приватизації державних активів. Але, на їхню думку, система «працює» по-своєму, надаючи персоналізовані рішення суспільних проблем, хоча й ціною низького економічного зростання.
Хоча книга «Africa Works» спеціально виключала Південну Африку, політолог Р. В. Джонсон розробив подібний культурний аналіз режиму АНК, хоча й менш критичний до його колоніальних попередників. Джонсон називає ярлик «недієздатна держава» «безнадійно аісторичним». Навпаки, Південна Африка повернулася до своїх доколоніальних звичаїв. Набіги з метою викрадення худоби відігравали важливу роль у суспільствах коса та зулу; коли лідери АНК грабували державу, вони просто відновлювали стару модель влади, яка передавалася з покоління в покоління, хоча й підкріплювалася політикою «трибалізації» часів апартеїду. Це була форма неопатримоніалізму, заснована на тому, що «велика людина» накопичувала особисте багатство і розподіляла його між клієнтами. Як зазначає Джонсон, Зума походив із відносно скромної сім’ї, але без труднощів перейняв усі атрибути вождя зулусів — великий крааль у Нкандлі, багато дружин і дітей, безліч клієнтів і друзів. На думку Джонсона, саме грабунок є головною причиною низького зростання та збільшення безробіття в Південній Африці, а корумповані та збанкрутілі державні підприємства є головним гальмом розвитку. Однак, на відміну від Шабаля та Далоза, він оптимістично ставиться до неоліберальної структурної перебудови, стверджуючи, що з наближенням боргової кризи АНК доведеться змінитися — або під тиском МВФ, або під власним.
Хоча в кожному з цих пояснень можна знайти декілька зернин істини, всі вони піддаються критиці. Ліва точка зору не досліджує реальних труднощів, з якими стикається соціалістична реконструкція в епоху фінансової глобалізації. Ліберальна критика відвертає погляд від запаморочливої нерівності, до якої призвела дерегуляція капіталу. Культуралістський підхід не пояснює масштабів розкрадання і патронажу за часів голландського і британського колоніального панування. Водночас усі три підходи зосереджуються майже виключно на виборах керівництва АНК; хоч це і є важливим, такий фокус може залишити поза увагою важливі фактори, розглядаючи Південну Африку ізольовано від ширших геополітичних і світових економічних сил. Натомість ця стаття намагається надати більш структурне пояснення ситуації в Південній Африці. Не бажаючи відкидати токсичні наслідки неолібералізму, варто визнати, що жорсткі наслідки правління апартеїду мали більший вплив на те, що відбулося.
Формуюча боротьба
Саме відкриття в 1886 році золотоносного пласта, що простягався зі сходу на захід через внутрішні райони південної Африки, на рівні сучасного Йоганнесбурга, який став відомий як Ранд, стало каталізатором остаточної боротьби за створення єдиної держави з численних політичних утворень між мисом Доброї Надії та річкою Лімпопо.
Протягом майже століття англійські прибережні колонії (Кейп і Натал) та нідерландськомовні республіки бурів у внутрішніх районах (Трансвааль і Оранжева Вільна Держава) воювали між собою, навіть коли вони боролися за придушення, в різні періоди, войовничих народів зулу і коса на східному узбережжі Капської колонії та узбережжі Індійського океану; мисливців-збирачів кой і сан з безплідного заходу; а також педі, сото і тсвана з півночі. Британці захопили Кейп у голландців під час наполеонівських воєн через його стратегічне розташування на морському шляху до Індії; на той час у Лондоні було мало підтримки для дорогої військової кампанії з метою завоювання внутрішніх територій. Без золота бурська республіка Трансвааль могла б залишитися прикордонним регіоном, де білі землевласники заробляли на життя, експлуатуючи свої армії найманих робітників і сквотерів, а також велику дичину для експорту слонової кістки та шкір. Поза межами досяжності законів і податків британської колоніальної влади, що виходили з Кейптауна, бурські фермери також були географічно ізольовані від кругообігу світового капіталу та ринків місько-промислової економіки в набагато більшій мірі, ніж аргентинські естансії або американські скотарські ферми. Іншою важливою відмінністю між південною Африкою та колоніями поселенців у Новому Світі була чисельність корінного африканського населення, яке переважало білих у чотири рази. Вони виявилися більш стійкими до хвороб білих людей і більш охочими до праці, ніж індіанці північноамериканських рівнин: це мало велике значення для шахт.
Золоті копальні перетворили Трансвааль із сільської глушини на процвітаючу, напівіндустріалізовану державу під керівництвом командира прикордонної міліції Пола Крюгера. Британські гірничодобувні та залізничні компанії вливали позикові кошти, а приплив так званої «ітландерської» робочої сили — «іноземних» білих, переважно британців, — забезпечив більш кваліфіковану робочу силу для шахт і мережі залізниць, побудованої від портових міст Дурбан і Кейптаун до Ранда. Крюгер тримав все під жорстким контролем, здійснюючи монополію на постачання динаміту та чорної робочої сили, відмовляючи «ітландерам» (uitlanders) у праві голосу, тоді як їхні податки наповнювали скарбницю золотої держави, зміцнюючи його позиції проти британців і допомагаючи переозброїти його військові сили німецькою зброєю. Збіг геополітичних напружень — прихід німецького імперіалізму в південну Африку — з внутрішньоєвропейськими етнічними конфліктами — скарги англійців на жорстоке поводження з боку африканерів — ускладнювався дестабілізуючим впливом промислово-капіталістичних процесів видобутку корисних копалин на регіон. Більше того, замість простого обміну товарами між білими та традиційної практики банту щодо землеволодіння та натурального господарства, глобальний капітал вимагав виробництва — і постійного відтворення — робочої сили, яку можна було б експлуатувати.
Рандлорди, як називали англомовних власників шахт, чинили величезний тиск на уряд Трансваалю, щоб той постачав дешеву чорношкіру робочу силу для шахт. Геологічні умови Ранда, де більша частина руди була низької якості і залягала дуже глибоко, вимагали трудомісткого процесу видобутку і високих капітальних витрат. Водночас фіксована ціна на золото — перехід Банку Англії на золотий стандарт у 1870-х роках забезпечив кредитні потоки в цю першу еру глобалізації — а також високі податки африканерської держави означали, що прибутки можна було збільшити лише за рахунок тиску на робочу силу. Але африканерські землевласники Трансваалю, бази Крюгера, з їхніми величезними фермами, також покладалися на продукцію африканських селян-орендарів і допомогу найманих робітників у догляді за стадами та збиранні врожаю. Рандлорди мали підтримку Капської колонії, де алмазодобувні компанії, такі як De Beers Сесіла Родса, вже шукали способи залучити нові джерела робочої сили, зокрема шляхом підвищення податку на хати, змушуючи африканців працювати за гроші, та впроваджуючи нові форми контролю за робочою силою, зокрема компоунди (закриті табори), які згодом були перенесені на золоті копальні. Родс, син англійського вікарія, в підлітковому віці був відправлений до родичів у Наталі, щоб покращити своє слабке здоров’я. До 23 років він заробив статки на алмазах і планував розширення Британської Південної Африки на східний хребет континенту, через Замбезі. Пресова кампанія в Лондоні на підтримку цього проєкту «Від мису до Каїра» допомогла здобути підтримку кабінету міністрів для військового втручання в 1899 році, що призвело до початку англо-бурської війни, в якій британські війська, розчаровані своєю нездатністю знищити партизанські загони, вдалися до підпалів ферм і згону африканерів до концентраційних таборів, де ті гинули від голоду й хвороб, а бури вбивали африканців, підозрюваних у співпраці з імперською владою.
Бурська війна завершилася компромісом, закріпленим у Конституції Південно-Африканського Союзу 1910 року. Країна мала бути британським домініоном за самоврядним зразком Канади та Австралії, керованою поміркованим урядом африканерів, обраним на основі виборчого права, що надавалося лише білим. Політична система була підкріплена правом власності білих на шахти, корпорації, банки та сільськогосподарські землі, що було закріплено в Законі про землю 1913 року, який визначав, що африканцям не дозволялося володіти або орендувати землю за межами визначених «резервацій для корінного населення» — прото-батьківщин, які охоплювали ледь десяту частину країни. Одним із результатів цього стало перетворення африканських фермерів-орендарів на слуг або робітників або ж витіснення їх у резервації з бідними землями. Це також сприяло збільшенню кількості мігрантів, доступних для рандлордів: молодших синів відправляли на роботу в шахти, де вони жили в гуртожитках, залишаючи свої сім’ї; їхня заробітна плата не покривала витрат на утримання домогосподарства. (Закон про землю також намагався скасувати оренду робочої сили та часткову оренду на фермах білих, але з обмеженим успіхом; у 1960-х роках на плато все ще залишалися мільйони африканських фермерів, особливо в Оранжевій Вільній Державі та Трансваалі).
Включення Південної Африки в міжнародний розподіл праці як великого виробника корисних копалин — золота, а також діамантів, міді, вугілля і, пізніше, платини — залежало від цих потоків тимчасових мігрантів з усього регіону. Працівники були лише напівпролетаризовані, оскільки вони працювали за заробітну плату, але також мали доступ до засобів існування вдома — або через звичаєве право власності на землю в резервації для корінного населення, або через свої сім’ї, які працювали найманими робітниками чи орендарями на фермах білих. Наземні, адміністративні та інженерні роботи були зарезервовані для білих згідно із Законом про шахти та роботи 1911 року, а Закон про міські райони корінного населення 1923 року визначив міста як білі простори і зобов’язав усіх міських африканців мати перепустку; менш суворі, але все ж порівнянні обмеження застосовувалися до кольорового та індійського населення. Ці расові класові структури, що базувалися насамперед на забезпеченні дешевої робочої сили для шахт, закріпилися в культурі та суспільстві новоствореної країни, залишивши її роздираною невдоволенням.
Сільськогосподарська депресія міжвоєнного періоду поглибила матеріальну нестабільність в африканських резерваціях і призвела до того, що все більше людей тікали з них, аби знайти роботу в містах; можливо, також щоб утекти від патріархального правління та тягаря пошуку традиційної лоболи (викупу за наречену). Це погіршило дефіцит робочої сили в білих сільських районах. Тим часом сільські африканери обурювалися підкоренням країни Британській імперії після жорстокостей бурської війни; ці настрої були використані «очищеною» Національною партією проти англофільських урядів на чолі з Луїсом Ботою та Яном Смутсом. Друга світова війна посилила поляризацію серед білого населення. Національна партія під керівництвом Даніеля Малана зайняла пронімецьку позицію проти лояльності уряду Смутса до Імперії, сподіваючись, що якщо Гітлер переможе Британію, африканерська республіка буде відновлена. На виборах 1948 року Малан об’єднав сільські голоси білих фермерів, стурбованих скороченням пропозиції чорної робочої сили, та міські голоси білих робітників, які побоювалися конкуренції з боку чорношкірих з їхніми нижчими зарплатами, щоб здобути перемогу на платформі обмеження африканської урбанізації через політику «відокремлення».
Апартеїд був поглибленням расової регуляції праці, а не відходом від неї. Проте він являв собою вирішальний стратегічний вибір, відмову від жесту Смутса в бік інтеграції, який мав на меті нейтралізувати привабливість нового покоління чорношкірих лідерів у Молодіжній лізі АНК — Сісулу, Тамбо, Мандели, — яких приваблювала невелика, але інтелектуально потужна Комуністична партія Південної Африки, перша нерасова політична організація країни. Натомість уряд Національної партіїпрагнув «підняти» африканерів, найбіднішу частину білого населення, шляхом посилення експлуатації африканської більшості. «Контроль припливу» встановлював суворі обмеження для чорного населення в містах через жорсткий контроль документів — системи «перепусток». Лише невелика група «секціонерів», названих на честь статті в Законі про банту (міські райони) 1945 року, мала б права на постійне проживання в містах; метою було задоволення потреб південноафриканської промисловості в проміжній ланці кваліфікованих чорношкірих робітників; звідси й створення шкіл, чого не було для африканців в інших місцях. В іншому разі африканцям дозволялося переїжджати до містечок лише як тимчасовим мігрантам, які жили в гуртожитках і працювали за зразком гірничодобувної промисловості; членам їхніх сімей із резервацій або сільських районів заборонялося приєднуватися до них.
Паралельно з «контролем над припливом населення» Національна партія взялася перетворювати резервації корінного населення на самокеровані племінні батьківщини (бантустани). Частково це було тактичною реакцією на зростаючий опір чорношкірих, спрямованою на розділення африканської більшості шляхом «племінної організації»; але твердження, що ці бантустани стануть справжніми націями, було також розраховане на те, щоб протистояти зростаючій хвилі антиколоніалізму на всьому континенті і створити справді білу Південну Африку. У 1960-х роках значний поштовх до модернізації та механізації білого землеробства різко зменшив потребу в африканській робочій силі, що призвело до «побіління платленду» через примусове виселення селян-орендарів та найманих робітників і їх переселення до занедбаних таборів на племінних батьківщинах під владою їхніх традиційних вождів або, як у випадку з бафокенгами в Бопутатсвані, короля. Близько 3,5 мільйона африканців були виселені зі своїх земель у цій хвилі нещастя. За своїми власними мірками цей расовий проєкт був успішним: на початку 1980-х років 54% африканців жили в гомлендах (батьківщинах). Тепер повністю пролетаризовані — позбавлені засобів до існування — вони були сконцентровані в нових промислових зонах, побудованих у межах юрисдикції «білої Південної Африки», але прилеглих до бантустанів, де використовували їхню дешеву робочу силу. Переселення також дало поштовх до появи «кар’єрних» шахтарів, робітників, які тепер виконували один контракт за іншим, замість того, щоб повертатися в сільську місцевість; і не тільки шахтарів, а й фабричних робітників, докерів та будівельників. Вони стали основою для бурхливого зростання африканського профспілкового руху.
Це стало поворотним моментом. Зростаючий африканський, кольоровий та індійський робітничий рух заявив про себе під час страйків докерів у Дурбані в 1973 році. Нові профспілки, об’єднані в федерацію COSATU, стали ключовим компонентом руху проти апартеїду. Другим елементом стала політизація молоді з містечок під проводом старшокласників, які ініціювали повстання в Совето в 1976 році. До середини 1970-х років чорношкірі держави південної Африки — Замбія, Мозамбік, Ангола, Ботсвана, Зімбабве — здобули незалежність і надали притулок забороненому АНК. Відповіддю Національної партії на міські заворушення було передання відповідальності за місцеве самоврядування та державне житло чорношкірим муніципалітетам. Але їхня корупція та свавілля спонукали новий громадянський рух середнього класу до організації подальших протестів та страйків проти орендної плати. Повстання в містечках у 1983–1985 роках змусили уряд оголосити надзвичайний стан, що, своєю чергою, спричинило кризу зовнішнього боргу та крах фондового ринку; економічна система апартеїду зазнала атак з боку неолібералів. Ставало очевидним, що для подолання опору робітничого класу необхідний перехід до загального виборчого права і правління африканської більшості. На початку 1980-х років південноафриканська розвідка почала налагоджувати контакти з АНК; у 1991 році нарешті розпочалися публічні переговори з реформістським крилом Національної партії про скасування апартеїду.
Перехід
Як АНК мав впоратися з накопиченою соціальною спадщиною першого століття Південної Африки та расовою класовою пірамідою, яку створили англійці та африканери? На вершині цієї піраміди була купка гірничодобувних і виробничих конгломератів, які належали і керувалися невеликою групою білих сімей, пов’язаних з міжнародними діловими та банківськими колами. Зростаючий чорний професійний середній клас починав переважати за чисельністю своїх заможніших і краще освічених білих, індійських та кольорових колег. У свою чергу, їх переважав молодий чорношкірий пролетаріат, який все більше втрачав роботу і прямував до міст після скасування контролю за припливом населення в 1986 році. Їхня пізня пролетаризація в 1970-х і 80-х роках відбулася в критичний для світової економіки момент, коли глобальні темпи зростання і попит на робочу силу почали знижуватися. Мільйони африканців, вигнаних зі своїх земель, зігнаних у племінні табори, а потім кинутих у промислову економіку, були виштовхнуті з неї в 1990-х роках, поповнивши ряди міських безробітних.
Глобальні умови для переходу після апартеїду не були сприятливими. Самовизволення Південної Африки від колоніального панування відбулося наприкінці століття — занадто пізно, щоб спробувати класичну модель економічного піднесення за допомогою експортно-орієнтованого, підтриманого державою промислового розвитку. На початку 1990-х років підйом Китаю вже був у розпалі, і шанс для будь-якої іншої держави піти цим шляхом розвитку був втрачений; навпаки, такі пізні новачки, як Бразилія та Південна Корея, вже починали деіндустріалізацію. У будь-якому разі Південна Африка була б погано підготовлена до такого курсу. Експорт корисних копалин підтримував відносно сильну валюту; новостворені профспілки запекло захищали свої права; великі банки та корпорації чинили б опір державному втручанню та розподілу капіталу. Географічне розташування також було не на її користь. Південна Африка розташована далеко від світових споживчих ринків, на відміну від експортних економік із середнім рівнем доходу, таких як Мексика чи Словаччина. Очевидним ринком збуту були б країни Африки на південь від Сахари, але через поширеність традиційних форм землеволодіння капіталістичний розвиток там є складним, і вони приймають лише п’яту частину експорту ПАР.
Перетворення економіки, залежної від видобутку корисних копалин, на економіку, орієнтовану на промислове зростання для закордонних ринків, завжди було складним завданням. Вся інфраструктура, структура кваліфікації та промислове виробництво орієнтовані на видобуток корисних копалин. Політика імпортозаміщення мала короткий період після Першої світової війни і отримала подальший імпульс після Другої світової війни. Але з початку правління Національної партії в 1948 році спроби уряду контролювати урбанізацію Африки стали на заваді, нав’язуючи більшості тимчасовий статус мігрантів-робітників, виходячи з припущення, що сім’ї робітників залишаться в рідних резерваціях і «житимуть із землі». Це обмежило можливості навчання та підвищення кваліфікації африканських робітників.
Підхід АНК до цих стратегічних проблем базувався на знаменитому визначенні ПАР як «колоніалізму особливого типу». Формально це не була колонія, оскільки з 1910 року вона була незалежною країною; з іншого боку, ті, хто запускав засоби виробництва та монополізував державу, були нащадками колонізаторів. Експлуатованим класом було корінне населення. На думку теоретиків КПП, це вимагало двох послідовних революцій: спочатку національної, в ході якої було б ліквідовано колоніальне панування в усіх його аспектах; після чого національний робітничий клас повалив би капіталістів і підготувався до побудови соціалізму.
З ретроспективи цікавим є акцент на «національному» як рамці процесу. Переговори про перехід чітко показали, що південноафриканський капітал завжди зможе спиратися на політичних захисників глобального капіталу. Баланс сил також визначався ресурсами, на які могли розраховувати правителі апартеїду, адже вони мали власні військові можливості та промислову базу. На противагу цьому виступала історична слабкість АНК. Моральний авторитет АНК був набагато сильнішим за його політичний. Більше того, на початку переговорів він був серйозно підірваний кровопролиттям, спричиненим прихильниками партії незалежності зулусів Інката, підбурюваними фракціями в розвідці.
Після звільнення з в’язниці в 1990 році Мандела повторив заклик «Хартії свободи» 1955 року до націоналізації шахт, банків і монопольних галузей промисловості, додавши, що «зміна наших поглядів з цього приводу є немислимою». Історія цієї зміни розповідалася багато разів. Розпад Радянського Союзу в 1991 році залишив АНК без міжнародної підтримки для будь-якої форми посткапіталістичного переходу. Дійсно, метою АНК завжди було національне визволення, а не радикальна економічна трансформація. По-друге, діяв західний капітал. МВФ і Світовий банк були рішуче налаштовані зробити перехід Південної Африки капіталістичною історією успіху.
Результатом стало прив’язування Південної Африки до залежності від іноземних інвестицій і підтримання привабливого «бізнес-клімату». На знак доброї волі АНК погодився взяти на себе борги режиму апартеїду; єдиним способом їх погашення був продаж державних підприємств, зокрема металургійних і нафтохімічних (Sasol). Скасування контролю за капіталом і валютою призвело до відтоку капіталу. Пункт про приватну власність, включений до нової Конституції, виявився серйозною перешкодою для земельної реформи.
Приєднання до ГАТТ і СОТ означало зниження тарифів і припинення субсидування текстильної та автомобільної промисловості, які забезпечували робочі місця. У 1996 році GEAR став ще одним кроком у бік ринкової економіки. Еволюція АНК була драматично символізована в Марікані в 2012 році, коли поліція відкрила вогонь по страйкувальних шахтарях на платиновій шахті Lonmin, вбивши 34 людини. У правлінні Lonmin був саме Сіріл Рамафоса, колишній генеральний секретар COSATU, який засудив страйкарів як «злочинців». На момент, коли він став президентом у 2019 році, особистий статок Рамафоси становив 450 мільйонів доларів.
Корупція держави
Незважаючи на те, що поведінка еліти була обурливою, три структурні фактори дають більш обґрунтоване пояснення курсу Південної Африки. По-перше, стабільність майнових відносин гарантує, що класові структури не зазнали фундаментальних змін. Через те, що англо-африканерська буржуазія продовжує домінувати в приватній економіці, головним шляхом до багатства для амбітних африканців є держава. Саме це надає корупції в Південній Африці системного характеру. АНКреалізував політику «розміщення кадрів», призначаючи на ключові посади довірених членів партії.
Загалом зайнятість у державній службі, а також представництво в судовій системі та університетах відіграли позитивну роль у розширенні чорношкірого середнього класу. Але втрата кваліфікованих кадрів була згубною, коли при призначенні керівників великих державних підприємств — електроенергетики, транспорту, водопостачання — пріоритет надавався партійній лояльності, а не технічним знанням чи досвіду. Втрата навичок стала одним із факторів проблем в Eskom.
Іншим рішенням АНК була програма Економічного посилення чорношкірого населення (BEE), метою якої було створення африканського капіталістичного класу. BEE була з радістю прийнята конгломератами, що належали білим, які відчули полегшення, що уникнули націоналізації. Результатом стало створення нового прошарку чорношкірих рантьє, тоді як висока концентрація капіталу продовжувала витісняти африканський підприємницький дух знизу.
Вимога доступу до держави як умови для просування діє на всіх рівнях. Оскільки АНК домінував на всіх виборах з 1994 року, шлях до держави пролягав через партію, яка стала засобом особистого збагачення. Корупція набуває різних форм: від відкатів транснаціональних корпорацій до маніпуляцій з місцевими контрактами на ремонт шляхів чи встановлення унітазів у містечках.
Резервні армії
Щоб виграти вибори, кандидат потребує персоналізованої бази підтримки, якій потім потрібно щось запропонувати в обмін. Ті, хто перебуває при владі («воротарі»), перебувають під постійною загрозою з боку суперників. Тут у гру вступає друга спадщина: величезний люмпен-пролетаріат, створений програмою переселення апартеїду. Офіційний рівень безробіття зріс до понад 30% сьогодні. Це означає, що є велика кількість людей, яких можна мобілізувати для вуличних протестів. Фрустрацію безробітних у неформальних поселеннях легко використовувати задля електоральних цілей через блокування доріг та знищення майна. Багато домогосподарств живуть за рахунок пенсії бабусі та нерегулярних заробітків. У цьому контексті молоді чоловіки часто готові брати участь у заворушеннях.
Протести можуть призвести до насильницьких зіткнень, часто спровокованих поліцією. Політичне насильство має довгу історію в Південній Африці. Примус лежав в основі прибутків шахт і забезпечував експропріацію землі. Насильство, розгорнуте проти прихильників АНК «глибинною державою» та Партією свободи Інката під час переговорів 1990–1994 років, паралізувало масовий демократичний рух. За режиму після апартеїду насильство застосовували як державні сили безпеки (як у Марікані), так і ті, хто хоче кинути виклик системі. Боротьба між фракціями АНК може набувати вбивчого характеру, включаючи усунення політичних суперників, прокурорів або інформаторів. Конкуренція за міську землю для зведення халуп також часто переростає в насильство.
На вершині системи великі бюджети державних компаній надавали майже необмежені можливості. Масштаби корупції в уряді під керівництвом АНК є величезними. Скандал з озброєнням наприкінці 1990-х років був пов’язаний з гігантськими державними витратами на високотехнологічне озброєння, що супроводжувалися хабарами провідним діячам АНК, включаючи Мбекі та Зуму.
Такі адаптації держави роблять її вразливою до злочинного захоплення ззовні. З 2009 року, під час президентства Зуми, брати Гупта — магнати з Уттар-Прадешу — домоглися призначення своїх спільників на вищі посади, щоб отримати доступ до бюджетів Eskom, Transnet та South African Airways. Громадський захисник на чолі з юристом Тулі Мадонселою підготував викривальний звіт, який призвів до офіційного розслідування Комісією Зондо. Під тиском членів АНК Зума подав у відставку в 2018 році, до того, як комісія оприлюднила свій багатотомний звіт про системну корупцію.
Національна свідомість
Останнім спадком є расовізація національної ідентичності. «Хартія свободи» АНК посилалася на «народ», незважаючи на race; вона стала надією для Об’єднаного демократичного фронту. Перший уряд національної єдності 1994 року просував ідею «райдужної нації» та створив Комісію правди і примирення.
Проте відхід АНК від класової боротьби на користь міжкласової єдності колишніх знедолених мав етнічні наслідки. Президентство Мбекі просувало ідею «африканського відродження». Зума був більш явним лідером зулусів. Африканізація назв міст (Дурбан тепер називається еТеквіні, Порт-Елізабет — Гкеберха) сприймалася неоднозначно кольоровими, індійцями та білими. Індійці постійно скаржаться на те, що їх відсувають на другий план.
Підтримка режимом апартеїду етно-племінної ідентичності через створення бантустанів виявилася руйнівною. На початку переговорів АНК хотів скасувати ці племінні батьківщини. Але тиск з боку Інкати змусив партію залишити старі племінні структури влади, які тепер легітимізовані створенням Національної палати традиційних лідерів. З їх включенням до провінційних урядів після 1996 року племінні лідери продовжували чинити значний вплив. Коли Міністерство сільського розвитку та земельної реформи викупило землю у білих, старі племінні лідери привласнили контроль над асоціаціями комунальної власності, що призвело до кумівства та хабарництва з боку гірничодобувних компаній.
Перспективи
Історія країни пояснює високий рівень нерівності та безробіття, стагнацію професійних секторів та погіршення стану інфраструктури. Надії на макроекономічне поліпшення майже немає. Траєкторією Південної Африки буде «репримаризація» — посилення акценту на експорті мінеральної сировини замість промислових товарів. З 1990-х років це є загальною тенденцією для країн Південної півкулі (Аргентина, Чилі, Бразилія, Австралія).
Але у Південній Африці репримаризація відображає винятковий рівень деіндустріалізації. Економіка з трудом відновлювалася після шоку 2008 року; було втрачено близько 300 000 робочих місць у виробництві через проблеми компанії Eskom. Інвестиції були переорієнтовані з виробництва на придбання та злиття корпорацій.
Опитування компаній показують, що енергетична криза була найбільшим обмеженням для підприємств. До 2019 року Eskom виробляла менше електроенергії, ніж у 2007 році, хоча її ціни зросли втричі. План розширення покладався на будівництво двох нових електростанцій (Medupi та Kusile), але вони були обтяжені технічними проблемами та хабарями. Муніципалітети, як роздрібні продавці електроенергії, часто перенаправляють доходи на інші статті, замість того щоб оплачувати рахунки Eskom.
Незадоволення набуває різних політичних форм. Страйк у Марікані в 2012 році підтримав войовничу Асоціацію гірників і будівельників (AMCU). NUMSA (Національний союз металістів Південної Африки)також очолив страйки. На рівні партійної політики ці поляризації відбиваються в Тристоронньому альянсі (АНК, САКП і COSATU). Коаліційна угода АНК з Демократичним альянсом та Інкатою після виборів 2024 року призвела до загострення відносин із САКП (Південноафриканською комуністичною партією). САКП оголосила про намір брати участь у місцевих виборах 2026 року під своїм ім’ям. Партія EFF виступає за націоналізацію промисловості, але більше займається розпалюванням ворожнечі до біженців.
Однак перспективи не є абсолютно безнадійними. Багато хто вказує на роль Публічного захисника у викритті захоплення держави, усунення Зуми та розслідування Комісії Зондо. Інші підкреслюють роль Південної Африки у притягненні Ізраїлю до відповідальності перед Міжнародним судом ООН. Тим часом результати діяльності Eskom показали ознаки поліпшення під новим керівництвом з початку 2025 року; залізниці повільно виходять з кризи. Але наслідки апартеїду були довготривалими, і південноафриканці досі платять за це високу ціну.
посилання
1 Housing: in 1996, 49 per cent of black South Africans lived in formal, brick-built accommodation; by 2015, that had risen to 65 per cent, mainly through a programme of one-off grants. For further background, see my Geohistory, Capitalist Development and South Africa: From Racial Domination to Zim-Lite, Leiden 2025.
2 The poorest 40 per cent in South Africa hold 7 per cent of total income, compared to an average of 16 per cent for emerging markets: imf, ‘Six Charts Explain South Africa’s Inequality’, 31 January 2020.
3 This was the four-part ethno-racial categorization employed by South Africa’s founding fathers and still in everyday use today, albeit euphemized by the national census as ‘Population Groups’. The long-standing Coloured population of the Cape originated as the descendants of seventeenth-century Dutch settlers and local African women, as well as Malay slaves imported from the Dutch East Indies. The British imported indentured labourers from India as a solution to the nineteenth-century labour shortage in the sugar plantations of Natal.
4 The South African homicide rate climbed to 61 per 100,000 in 1995, then dropped to 30 per 100,000 in 2011, before ticking up again. Jamaica is at 52 per 100,000, compared to Namibia (12), Botswana (11) and Zimbabwe (6). The us rate is 7 per 100,000.
5 ‘Failing state’ is the term of choice for the Daily Maverick, a foundation-funded news website that runs many exposés of anc corruption. For ‘fragile’, see the annual Fragile States Index report put out by the Washington dc-based Fund for Peace, which in 2024 ranked South Africa as 80th out of 179 states.
6 Patrick Bond, ‘In Power in Pretoria? Reply to R. W. Johnson’, nlr 58, July–Aug 2009, p. 78; see also Patrick Bond, Elite Transition: From Apartheid to Neoliberalism in South Africa, Pietermaritzburg 2000. For similar analyses, see, inter alia, John Saul, A Flawed Freedom: Rethinking Southern African Liberation, London 2014; Sam Ashman, Ben Fine and Susan Newman, ‘The Crisis in South Africa: Neoliberalism, Financialization and Uneven and Combined Development’, Socialist Register, vol. 47, 2011; Danelle Fourie, ‘The Neoliberal Influence on South Africa’s Early Democracy and Its Shortfalls in Addressing Economic Inequality’, Philosophy and Social Criticism, vol. 50, no. 5, June 2024.
7 Alex Boraine, What’s Gone Wrong? South Africa on the Brink of Failed Statehood, New York 2014.
8 Frans Cronje, The Rise or Fall of South Africa, Cape Town 2022.
9 Patrick Chabal and Jean-Pascal Daloz, Africa Works: Disorder as Political Instrument, Oxford 1999, pp. 144–6, 12–16, xix–xx.
10 R. W. Johnson, ‘Thinking about State Failure’, Politicsweb, 1 March 2021.
11 Kevin Cox and Rohit Negi, ‘The State and the Question of Development in Sub-Saharan Africa’, Review of African Political Economy, vol. 37, no. 123, March 2010.
12 Ben Fine and Zavareh Rustomjee, The Political Economy of South Africa, Boulder co 1996.
13 Furthermore, South African gold mining went into decline from the 1970s, with production falling from a peak of 1,000 tonnes in 1970 to just 110 tonnes in 2022; its mainly unskilled workforce had shrunk to 130,000 by 2004. To some degree it has been replaced by coal and platinum, while tourism now accounts for a tenth of foreign-exchange earnings. But these cannot provide the type of economic activity that develops working-class self-confidence and skills.
14 Adam Ashforth, ‘Lineaments of the Political Geography of State Formation in Twentieth-Century South Africa’, Journal of Historical Sociology, vol. 10, no. 2, June 1997, p. 104.
15 ‘anc Leader Affirms Support for State Control of Industry’, The Times (London), 26 January 1990.
16 In addition to the works by Patrick Bond and John Saul cited above, see Naomi Klein, The Shock Doctrine: The Rise of Disaster Capitalism, Toronto 2007, Chapter 10, for a memorable critique.
17 There were precedents for this. After 1948, the National Party promoted Afrikaners to replace English-speaking administrators in state-owned firms, part of a project of economic uplift. However, there was already a significant layer of Afrikaans-speaking professionals in law, journalism and business. The gap in education and experience between the English- and Afrikaans-speaking administrators was much smaller than it would be in the 1990s, when the replacement of a highly trained white civil service by one with strong anc credentials but no prior experience of government involved a much greater loss of skills.
18 Public-sector salaries are 33 per cent higher than in the private sector—a 2016 report estimated the real monthly wage of an average public-sector worker at R11,668 ($1,209), compared to R7,822 ($811) for the private-sector equivalent—thanks to a much higher rate of unionization: some 70 per cent, compared to 36 per cent in the private sector. See Haroon Bhorat et al., ‘South Africa’s Civil Servants Are the Country’s New Labour Elite’, The Conversation, 19 February 2016.
19 For an example of corporate capital’s embrace of bee, see Musa Nxele, ‘Crony Capitalist Deals and Investment in South Africa’s Platinum Belt: A Case Study of Anglo-American Platinum’s Scramble for Mining Rights, 1995–2019’, Review of African Political Economy, vol. 49, no. 173, September 2022.
20 Alexander Beresford, ‘Power, Patronage and Gatekeeper Politics in South Africa’, African Affairs, vol. 114, no. 455, April 2015.
21 Brendan Pearce and Bobby Berkowitz, ‘Rethinking South Africa’s Informal Economy Debate’, FinMark Trust, 1 September 2025; Imraan Valodia, ‘South Africa Can’t Crack the Inequality Curse’, The Conversation, 14 September 2023.
22 Ivor Chipkin and Jelena Vidojevic with Laurence Rau and Daniel Saksenberg, Dangerous Elites: Protest, Conflict and the Future of South Africa, Institute for Security Studies, Southern Africa Report 49, 16 March 2022; Hannah Dawson, ‘Patronage from Below: Political Unrest in an Informal Settlement in South Africa’, African Affairs, vol. 113, no. 453, October 2014.
23 Karl von Holdt, ‘South Africa: The Transition to Violent Democracy’, Review of African Political Economy, vol. 40, no. 138, December 2013; see also Karl von Holdt, ‘On Violent Democracy’, Sociological Review, vol. 65, no. S2, December 2014.
24 Karl von Holdt, Malose Langa, Sepetla Molapo, Nomfundo Mogapi, Kindiza Ngubeni, Jacob Dlamini and Adèle Kirsten, The Smoke That Calls, Johannesburg 2011.
25 After 1948, the National Party government allowed the Afrikaner Broederbond to operate as a secret society at the heart of the state. Corruption spread as the apartheid regime lost direction from the mid-1970s and the ‘scramble for personal enrichment began’, turning into a free-for-all of ‘grabbing the spoils’ through spectacular golden handshakes in its last few years: see the historical account in Jonathan Hyslop, ‘Political Corruption: Before and after Apartheid’, Journal of Southern African Studies, vol. 31, no. 4, December 2005.
26 Andrew Feinstein, After the Party: Corruption, the anc and South Africa’s Uncertain Future, London and New York 2009. The German arms dealer Thyssen is said to have set aside $25 million for ‘useful expenditures’ related to the deal, while bae dispenses $115 million to ‘advisers’ with offshore bank accounts and luxury cars were delivered to thirty government officials.
27 Atul and Rajesh Gupta fled to the uae in 2016, when Madonsela produced her report. The cost of their ‘state capture’ has been estimated at R500 billion, or $30 billion. See Ciaran Ryan, ‘State Capture Scorecard: R500bn Looted, Zero Assets Recovered’, Moneyweb, 5 July 2022.
28 One study found ‘a clear correlation’ between the level of systematic corruption and the degree of continuity with the old homeland administration, above all in the Eastern Cape, Mpumalanga and the Northern Limpopo provinces: Hyslop, ‘Political Corruption: Before and after Apartheid’, p. 785.
29 For example: Tabelo Timse, ‘Conflict Erupts Over Limpopo cpa Control’, Mail and Guardian, 10 August 2015; Tania Broughton, ‘Millions of Rands in Suspicious Transactions Found in Accounts of Limpopo Land Claimants’, GroundUp, 18 August 2021; T. Ngomane and M. P. Sebola, ‘Agrarian Reform and Communal Property Associations: An Analysis of the Functionality of cpas in Mpumalanga’, Proceedings of the International Conference on Public Administration and Development Alternatives, October 2020. Chiefly power was further protected in the Traditional Leadership Acts of 2003 and 2019: see Phillan Zamchiya, ‘Mining, Capital and Dispossession in Post-Apartheid South Africa’, Review of African Political Economy, vol. 49, no. 173, September 2022.
30 Andrés Fortunato, ‘Getting Back on the Curve: South Africa’s Manufacturing Challenge’, Working Paper no. 139, Center for International Development, Harvard 2022.
31 Fortunato, ‘Getting Back on the Curve’.
32 Sabina Price, ‘What Future for South Africa’s Tripartite Alliance?’, mr Online, 17 July 2025.
Автор: Кевін Кокс (Університет штату Огайо / The Ohio State University)
переклад ПолітКом
