Стаття Діпеша ЧАКРАБАРТІ, професора Чиказького університету, співзасновника інтелектуального напряму Subaltern Studies («дослідження підпорядкованих груп»), одного з інтелектуальних гуру постколоніальної теорії. «Обителі модерності: есе слідами Subaltern Studies» є переказом його книги 2002 року – Habitations of Modernity: Essays in the Wake of Subaltern Studies, де Чакрабарті осмислює модерність крізь досвід колонізованих і маргіналізованих спільнот, ставлячи під сумнів універсальність європейської моделі історичного розвитку. Спираючись на інтелектуальну традицію Subaltern Studies, автор проблематизує європоцентричні уявлення про прогрес, історичну суб’єктність і політичну сучасність, показуючи множинність форм модерності.
1. Коротка історія Subaltern Studies
У своєму всебічному аналізі постколоніальних досліджень Аріф Дірлік висловлює думку, що, хоча історіографічні інновації проєкту Subaltern Studies слід всіляко вітати, вони є не більше ніж застосуванням методів, відкритих британськими істориками-марксистами, хоча й модифікованих «чутливістю третього світу». Дірлік пише: «Більшість узагальнень, що виникають у дискурсі постколоніальних інтелектуалів з Індії, можуть здатися новими для історіографії Індії, але не є відкриттями в ширшій перспективі. […] Історичні твори дослідників Subaltern Studies […] представляють собою перенесення в індійську історіографію тенденцій історичної науки, що широко поширилися до 1970-х років під впливом таких соціальних істориків, як Е. П. Томпсон, Е. Гобсбаум і багатьох інших» [1].
Не бажаючи ні перебільшувати результати дослідників Subaltern Studies, ні заперечувати того, що вони, можливо, дійсно вчилися у британських істориків-марксистів, я хотів би показати, що Дірлік серйозно недооцінює ті інновації, які роблять ці дослідження вже реально постколоніальним проєктом. З цією метою я розміщую тут їхню «коротку» історію. Я називаю цю історію короткою не тільки через її стислість, але ще й тому, що, подібно до «короткої історії» фотографії Беньяміна, наратив тут дуже своєрідно закінчується на середині. Я доводжу – на противагу критикам, які стверджують інакше, – чому дослідження Subaltern Studies не можуть бути простим відтворенням в Індії англійської традиції вивчення «історії знизу».
Subaltern Studies та дебати про модерну індійську історію
Академічна дисципліна, що називається модерною індійською історією, сформувалася відносно нещодавно і є результатом досліджень і дискусій, що проводяться в різних університетах, головним чином в Індії, Сполученому Королівстві, Сполучених Штатах і Австралії, після закінчення британського імперського правління у серпні 1947 р. На своїй ранній фазі ця галузь досліджень мала всі ознаки тривалої боротьби між імперіалістичними впливами в індійській історії та бажанням істориків Індії деколонізувати минуле. Зрозуміло, марксизм був мобілізований на допомогу проєкту інтелектуальної деколонізації [3]. «The Rise and Growth of Economic Nationalism in India» Біпана Чандри, «The Emergence of Indian Nationalism» Аніла Сіла, «Social Background of Indian Nationalism» А. Р. Десаї, збірник Д. А. Лоу «Soundings in Modern South Asian History», низка оригінальних статей, опублікованих Бернардом Коном (нині зібрані в «An Anthropologist among the Historians»), дебати навколо оцінки Моррісом Девідом Моррісом підсумків британського правління в Індії та роботи інших учених 1960-х рр. підняли нові дискусійні питання щодо природи та підсумків колоніального правління в Індії [4]. Чи є заслуга британських імперіалістів у тому, що Індія стала розвиненою, сучасною та єдиною країною? Чи були індуїстсько-мусульманські конфлікти, що призвели до створення двох держав – Пакистану та Індії, – наслідком британської політики «розділяй і володарюй», чи ж вони відображали природний поділ у південноазійському суспільстві?
Офіційні документи британського уряду Індії, а також традиції імперської історичної науки завжди зображували колоніальне правління благом для Індії та її народу. Вони звеличували британців як тих, хто приніс на субконтинент політичну єдність, освітні інституції, модерну промисловість, національне почуття, правові норми тощо. Індійські історики 1960-х рр., багато з яких мали англійські наукові ступені та більшість з яких належала до покоління, що формувалося в останні роки британського правління, кинули виклик цим уявленням. Вони стверджували, що колоніалізм справив шкідливий вплив на економічний і культурний розвиток. Модерність і націоналістичне прагнення до політичної єдності, стверджували вони, були не стільки британськими дарунками Індії, скільки плодами боротьби самих індійців.
Не дивно, що націоналізм і колоніалізм стали основними галузями досліджень і суперечок, що визначають поле індійської історії в 1960–1970-х рр.
На одному полюсі цих суперечок був кембриджський історик Аніл Сіл, чия книга «Emergence of Indian Nationalism» (1968) описувала націоналізм як діяльність нечисленної еліти, розгорнуту в освітніх інституціях, заснованих англійцями в Індії. Ця еліта, як висловився Сіл, одночасно «суперничала і співпрацювала» з британцями в пошуках влади та привілеїв [5].
Через п’ять років Сіл, його колега Джон Галлагер та група їхніх докторантів у збірнику «Locality, Province, and Nation» довели цю ідею до крайності [6]. Їхні роботи не брали до уваги роль ідей та ідеалізму в історії та пропонували надзвичайно вузьке бачення політичних та економічних інтересів історичних акторів.
Вони стверджували, що проникнення колоніальної держави в місцеві структури влади в Індії (викликане більшою мірою особистісними фінансовими інтересами раджей, ніж альтруїстичними мотивами) зрештою поступово залучало індійські еліти до колоніального владного процесу. Згідно з їхньою аргументацією, залучення індійців до колоніальних інституцій викликало боротьбу всередині тубільних еліт, що об’єднувалися, за можливості, і за лініями «вертикальних» патронажів, щоб за будь-яку ціну домогтися влади та привілеїв у межах запровадженого британцями самоврядування. Такою, за твердженнями кембриджських істориків, була реальна динаміка того, що зовнішні спостерігачі або наївні історики прийняли за ідеалістичну боротьбу за свободу. Націоналізм і колоніалізм постають у цій історії взаємопов’язаними феноменами. Історія індійського націоналізму, говорив Сіл, «була суперництвом між індійцями та індійцями, їхні стосунки з імперіалізмом подібні до прихиляння одне до одного двох нестійких солом’яних опудал» [8].
На іншому полюсі цих суперечок перебував історик Біпан Чандра, у 1970-ті рр. професор престижного університету імені Джавахарлала Неру в Делі. Чандра та його колеги розглядали індійську історію колоніального періоду як епічну битву між силами націоналізму та колоніалізму. Спираючись на твори Маркса та латиноамериканські теорії залежності та економічної відсталості, Чандра стверджував, що колоніалізм був регресивною силою, що спотворила весь суспільний і політичний розвиток Індії. Соціальні, політичні та економічні хвороби Індії після завоювання незалежності, охоплюючи масову бідність, релігійні та кастові конфлікти, розглядалися ним як наслідки політичної економії колоніалізму. Націоналізм же він розглядав в іншому, протилежному світлі – як відроджувальну силу, як антитезу колоніалізму, як щось, що об’єднує і створює «індійський народ» шляхом його мобілізації на боротьбу проти британців. Націоналістичні лідери типу Ганді та Неру були творцями цього антиімперського руху за єдність Індії. Чандра стверджував, що конфлікт інтересів та ідеологій колонізаторів та індійського народу був найважливішим конфліктом в історії Британської Індії. Усі інші – будь то класові чи кастові – були вторинними щодо цього принципового протиріччя, і їх слід розглядати в межах історії націоналізму [9].
Однак у міру прогресу досліджень у 1970-х рр. виникали все серйозніші труднощі з обома наративами. Було зрозуміло, що кембриджська версія націоналістичної політики без ідей чи ідеалізму ніколи не буде визнана вченими в Індії, які пережили на власному досвіді прагнення звільнитися від колоніального правління [10]. З іншого боку, оповідання націоналістичних істориків про «моральну війну» між націоналізмом і колоніалізмом тим менше використовувалося молодими вченими, чим більше ставали відомими недоступні раніше факти. Наприклад, нова інформація про мобілізацію бідноти (селян, представників племен і робітників) лідерами націоналістичної еліти в ході масових гандіанських рухів 1920–1930-х рр. свідчила про вкрай реакційну роль провідної націоналістичної партії – Індійського національного конгресу. Гітеш Пандей з Оксфорда, Девід Гардіман і Девід Арнольд із Сассексу (всі вони потім стали учасниками колективу Subaltern Studies), Маджид Сиддікі і Капіл Кумар у Делі, Хітешранджан Саньял у Калькутті, Браян Стоддарт, Стефен Геннінгем, Макс Гаркорт в Австралії та інші дослідники документально дослідили способи, якими націоналістичні лідери придушували спроби селянської бідноти та робітничого класу протестувати проти утисків не тільки з боку британців, а й місцевих правлячих груп, і тим самим виходили за межі концепції, запропонованої націоналістами [11].
З точки зору молодшого покоління істориків, яке Ранаджит Гуха називав дітьми півночі, ні кембриджська модель, що представляла собою скептичний погляд на індійський націоналізм, ні націоналістично-марксистська модель, що стирала або пристосовувала до націоналістичної історіографічної програми реальні конфлікти ідей та інтересів між націоналістичною елітою та їхніми послідовниками на нижчих щаблях соціальної драбини, не могли стати адекватним вирішенням проблем постколоніальної історії, яка писалася в Індії [12]. Постійність релігійних та кастових конфліктів у країні після завоювання незалежності; війна між Індією та Китаєм у 1962 р., яка оголила порожнечу офіційного націоналізму і зрештою призвела до зростання популярності маоїзму серед освіченої міської молоді; спалах потужного маоїстського політичного руху (відомого як рух Наксалітів), який залучив багато міської молоді до сільської місцевості наприкінці 1960 – на початку 1970-х рр., – усі ці та багато інших факторів призвели до відчуження молодих істориків від штампів націоналістичної історіографії. Це відчуження стало ще сильнішим із зростанням популярності досліджень селянства в англо-американському академічному середовищі в 1970-і рр. Однак усі ці історіографічні ферменти ще залишалися в межах старих ліберальних і позитивістських парадигм, успадкованих від англійських традицій історичної науки, навіть незважаючи на пошук шляхів деколонізації індійської історії.
Subaltern Studies як зміна парадигми, 1982–1987
Дослідники Subaltern Studies втрутилися в цю ситуацію в 1982 р. Інтелектуально це втручання відбулося на полі тієї парадигми, проти якої було спрямоване: історіографії, що мала коріння в колоніальній освітній системі. Все почалося з критики двох утверджених історіографій – кембриджської та націоналістичної. Обидва ці підходи, проголосив Гуха в заяві, що поклала початок Subaltern Studies, є елітистськими. Вони написали історію націоналізму як оповідання про успіх вищих класів. За всіх їхніх переваг вони не змогли розкрити «внесок у створення та розвиток націоналізму, зроблений самим народом, тобто незалежно від еліти» [13]. З цього твердження Гухи зрозуміло, що дослідження Subaltern Studies є однією зі спроб повернути осмислення історії до більш широких рухів за незалежність Індії. Дослідники шукали антиелітистський підхід до написання індійської історії і в цьому були близькі до вивчення «історії знизу», яку розвивали в англійській історіографії К. Хілл, Е. П. Томпсон, Е. Дж. Хобсбаум та ін. І Subaltern Studies, і школа «історії знизу» у своїх витоках були марксистськими; обидві школи певною мірою спиралися на ідеї італійського комуніста Антоніо Грамші в спробах відійти від детерміністських, сталінських прочитань Маркса [14]. Дослідники Subaltern Studies проголосили своєю метою історичний аналіз, у межах якого підпорядковані групи розглядалися б як суб’єкти історії. Як висловився одного разу Гуха, представляючи проєкт Subaltern Studies: «Ми дійсно протистоїмо більшості панівних академічних практик в історіографії… через їхню відмову визнати підпорядкованого творцем власної долі. Ця критика лежить в самій серцевині нашого проєкту» [15].
Обґрунтування проєкту, зроблене Гухою, позначило ключові відмінності між Subaltern Studies та англійською марксистською історіографією. Виходячи з ретроспективного погляду, можна позначити три великі області, в яких підходи Subaltern Studies відрізнялися від концепції «історії знизу» Гобсбаума і Томпсона (враховуючи відмінності між цими двома видатними істориками Англії та всієї Європи). Історіографія підпорядкованих груп з необхідністю прийшла до відносного відділення історії влади від будь-яких універсалістських історій капіталу, критики національної форми та проблематизації відносин між владою та знанням (а отже, і архівних практик, і історії як форми знання).
Ці відмінності, на мій погляд, поклали початок новим постановкам інтелектуальних завдань для постколоніальних історій.
Критичний прорив йшов у напрямку, в якому Гуха прагнув перевизначити категорію політичного стосовно колоніальної Індії. Він вказував, що і Кембридж, і націоналістичні історики ототожнюють політичну сферу з формальною стороною урядових та інституційних процесів. Гуха писав: «У всіх творах цього типу (тобто елітистської історіографії) виміри індійської політики допускаються існуючими або заявленими лише тому, що вони пов’язані з інституціями, створеними британцями для управління країною… (Історики-елітисти) здатні лише ототожнити політику з сукупністю дій та ідей тих, хто прямо залучений до діяльності цих інституцій, тобто колоніальної влади та її представників – домінуючих груп місцевого суспільства» [16].
Використовуючи поняття «народ» і «підпорядковані класи» як синоніми та визначаючи їх як «демографічну різницю між загальною чисельністю населення Індії» та домінуючою місцевою та іноземною елітою, Гуха стверджував, що в колоніальній Індії «автономна» сфера «народної політики» була організована інакше, ніж сфера політики еліти. Елітарна політика ґрунтувалася на «вертикальній мобілізації», «впевненості в можливості адаптації в Індії британських парламентських інститутів» та «мала відносно правову та конституційну орієнтацію». А в «політиці підпорядкованих груп» мобілізація з метою політичної дії ґрунтувалася на горизонтальній залученості типу «традиційної організації родинності та територіальності» або на «класовій свідомості», «залежно від рівня свідомості залучених людей». «Політика підпорядкованих груп» потенційно була сильнішою, ніж елітарна політика.
Центральним для мобілізації підпорядкованих груп було «поняття опору елітарному домінуванню». «Досвід експлуатації та праці забезпечив цю політику багатьма засобами вираження, нормами та цінностями, які вкладалися в категорії, що виходять за рамки елітарної політики», – писав Гуха. Селянські повстання в колоніальній Індії, стверджував він, відобразили цю особливу автономну граматику мобілізації «у найяскравішій формі». Навіть в акціях опору та протесту міських робітників «фігура мобілізації» була «запозичена безпосередньо з селянських заколотів» [17].
Зроблене Гухою розділення політичної сфери на політику еліти та політику підпорядкованих груп спричинило за собою радикальні наслідки для соціальної теорії та історіографії. Стандартною тенденцією глобальної марксистської історіографії до 1970-х рр. було розглядання селянських повстань, організованих за принципами родинності, релігії, касти тощо, як рухів, що ілюструють «відсталу» свідомість, явищ на кшталт соціального бандитизму або «примітивних бунтів», які Гобсбаумназвав дополітичними. Така свідомість визначалася як така, що ще не досягла згоди з інституційною логікою модерності чи капіталізму. Гобсбаум сказав про це наступним чином: «Вони – дополітичні люди, що ще не знайшли або тільки починають шукать специфічну мову вираження своїх прагнень у цьому світі» [18]. Послідовно відхиляючи характеристику селянської свідомості як дополітичної та уникаючи еволюційних моделей, Гуха стверджував, що природа колективної дії проти експлуатації в колоніальній Індії фактично призводила до нової констеляції політичного. Ігнорування проблеми селянської участі у модерному політичному житті схилятиме до того, вважав Гуха, що євроцентристський марксизм не вийде за межі елітистських історій. Останні ж не здатні аналізувати свідості селянина – дискурси родинності, касти, релігії та етнічної приналежності, в яких виражається селянський протест, – інакше як в категоріях відсталої свідомості, що намагається знайти точки дотику зі світом, що змінюється, логіку якого воно ніколи не зможе осягнути до кінця.
Гуха наполягав, що селянство було не анахронізмом у модернізованому колоніальному світі, а реальним сучасником колоніалізму та фундаментальною складовою модерності, викликаної до життя в Індії колоніальним правлінням. Селянська свідомість не була відсталою, вона не була законсервованою ментальністю, що розглядала модерні політичні та економічні інститути як ворожі та чинила їм опір. Гуха вважав, що (повсталі) селяни колоніальної Індії насправді адекватно сприймали сучасний світ. Дослідивши, наприклад, понад сотню відомих селянських заколотів у Британській Індії в період з 1783 по 1900 р., Гуха показав, що вони завжди включали в себе розробку селянами кодів одягу, мови та поведінки, обернених до аналогічних кодів соціальних груп, що домінували над селянами в повсякденному житті [19]. Інверсія символів влади майже завжди була першим актом опору повсталих селян.
Елітистські історії селянських повстань ігнорували значення цього жесту, розглядаючи його як дополітичний. Наприклад, Аніл Сіл заперечував «специфічно політичний зміст» за всіма селянськими повстаннями в колоніальній Індії XIX ст., вважаючи, що це були «повстання традиційного типу, з використанням палиць і каменів, як єдина форма протесту проти убогості» [20]. Марксисти, зі свого боку, розглядали ці жести як вираз хибної свідомості або приписували їм функцію «запобіжного клапана» в соціальній системі [21]. Обидві ці пояснювальні стратегії, стверджував Гуха, ігнорували той факт, що на початку кожного селянського повстання частина повстанців починала боротьбу з руйнування всіх символів соціального престижу та влади панівних класів: «Боротьба з престижем лежала в самій серцевині повстання. Інверсія була її основною модальністю. Це була політична боротьба, в якій повсталий привласнював та/або руйнував знаки відмінності влади супротивника, сподіваючись таким чином скасувати позначку власної підпорядкованості» [22].
Я наголошую слово політична в цій цитаті, щоб показати напруженість між марксистським походженням Subaltern Studies та розумінням природи влади в незахідній колоніальній модерності, яка в межах цих досліджень присутня з самого початку. Гуха вважав, що система влади, в межах якої існували селяни та інші підпорядковані класи в колоніальній Індії, містила в собі дві дуже різні логіки ієрархії та утиску. Одна була логікою квазіліберальної інституційної структури, заснованої британцями. Але поряд з нею існувала й інша мережа відносин, в якій ієрархія ґрунтувалася на прямому й явному домінуванні та підпорядкуванні менш сильних за допомогою ідеологічно-символічних значень та фізичної моці.
Семіотику домінування та підпорядкування – ось що прагнули зруйнувати підпорядковані класи щоразу, коли піднімалися на повстання. В індійському випадку ця семіотика не могла бути відокремленою від того, що англійською мовою неточно визначається як релігійне та надприродне.
Напруженість між звичним наративом капіталу та його радикальнішим розумінням можна побачити в роботі Гухи «Elementary Aspects». Іноді Гуха схильний розуміти домінування та підпорядкування в термінах опозиції між феодальним та капіталістичним способом виробництва. Існує впливова тенденція в марксистських і ліберальних теоріях, яка розуміє деякі види недемократичних відносин – персоніфіковані системи влади, наприклад, чи практики її сакралізації – як пережитки докапіталістичної епохи, як домодерні. Вони розглядаються як показники проблем, що виникають при переході до капіталізму, при цьому припускається, що розвинутий капіталізм логічно не може або не повинен бути сумісним з відносинами феодального типу.
Ці положення повторюють звичну структуру, за якою часто будуються європейські оповіді про перехід до капіталізму. Спочатку експропріюються селянські землі. Потім селяни зараховуються до розряду міських і промислових робітників, після чого вони залучаються до трудового процесу на фабриці. Потім вони беруть участь у руйнуванні машин та інших формах луддитського протесту, поки на сцену не виходять профспілки, після чого робітничий клас отримує деякі формальні свободи, що служать показником зростання демократичної свідомості. У цьому євроцентристському погляді на історію, хоча й модифікованому відповідно до теорій «нерівномірного розвитку», селянин є фігурою минулого і повинен мутувати в промислового робітника, щоб зрештою перетворитися на громадянського суб’єкта модерної демократії. Там, де ця мутація ще не закінчилася, але при цьому селянин стає актором модерної політичної сфери, як у випадку антиколоніального націоналізму, він залишається носієм того, що Гобсбаум назвав, як ми вже зазначали, дополітичною свідомістю.
Гуха в «Elementary Aspects» іноді залишається в межах цього аналізу. Пряме домінування, каже він, є особливістю затягнутого феодалізму:
«Для субконтиненту в цілому капіталістичний розвиток сільського господарства залишався в зародку… аж до 1900-х років. Ренти були найсуттєвішою частиною доходу від земельної власності. …Елементом, постійним у цих відносинах [між поміщиком і селянином] у їх різних варіаціях, було вилучення надлишків у селян засобами, що визначалися не стільки вільною грою сил ринкової економіки, скільки позаекономічною силою поміщицького стану в місцевому суспільстві та в колоніальній політиці. Іншими словами, це були відносини домінування та підпорядкування – політичні відносини феодального типу, або, якщо точніше, напівфеодальні відносини, можливі завдяки докапіталістичному способу виробництва та його легітимації в традиційній культурі, що все ще переважає в суперструктурі» [23].
Це специфічно марксистський наратив, проте він сприяв критиці Гухою категорії дополітичного. Погодившись із марксистською складовою цієї цитати, можна було б стверджувати, що сфера політичного майже ніколи не абстрагувалася від інших сфер – релігії, родинності, культури – у феодальних відносинах домінування та підпорядкування і що в цьому сенсі феодальні відносини влади важко назвати повною мірою політичними. Затяжне існування відносин феодального типу в індійському суспільстві може бути, у такому разі, зрозумілим – що Гуха дійсно робить на початку цитати – як ознака неповноти переходу до капіталізму. За цією логікою так звані напівфеодальні відносини та селянську ментальність можна розглядати як пережитки минулого періоду, що все ще, безсумнівно, активні, але приречені у всесвітньо-історичному сенсі на зникнення. Із заснуванням в Індії великої кількості капіталістичних інституцій процес перетворення селянина на громадянина – повноцінну політичну конфігурацію особистості – набуде реальної бази. Такою була логіка Гобсбаума. Саме тому його дополітичні персонажі (навіть коли Гобсбаум визнає, що набуття політичної свідомості цими «примітивними бунтівниками» є те, що робить «наш вік найбільш революційним в історії») завжди залишаються в позиції класичних «аутсайдерів» щодо логіки капіталізму: «Він приходить до них ззовні, під непомітною дією економічних сил, яких вони не розуміють і над якими не мають жодного контролю» [24].
У своєму запереченні категорії дополітичного Гуха наполягає на специфічній історії модерної демократії в Індії та на відмінностях в історіях влади в колоніальній Індії та в Європі. Цей жест радикальний тим, що істотно урізноманітнює історію влади в глобальній модерності та відділяє її від універсальної історії капіталу. «Матеріал Гобсбаума, – пише Гуха, – отриманий, звичайно, цілком з європейського досвіду, і його узагальнення обумовлені, можливо, тим же. …Незалежно від його відповідності історіям інших країн, поняття дополітичного селянського руху мало допомагає в розумінні досвіду колоніальної Індії» [25].
Якщо ми розглядаємо колоніальну формацію в Індії як випадок модерності, в якому сфера політичного, як стверджує Гуха у вступі до Subaltern Studies, розщеплюється на дві відмінні одна від одної логіки, увесь час переплітаючись разом, – логіку формально-правових і світських структур управління та логіку відносин прямого домінування та підпорядкування, що отримує легітимність з іншого набору інститутів та практик, охоплюючи такі, як дгарма (дгарма часто перекладається як «релігія»), – то роботи Гухи допомагають розкрити дуже цікаву проблему глобальної історії модерності та громадянського суспільства.
Зрештою це проблема того, як мислити про історію влади в епоху, коли капітал і правлячі інститути модерності отримують глобальний розмах. Аналіз Маркса капіталістичного ладу закінчувався висновком, що панування капіталу спричинило за собою перехід до капіталістичних відносин влади: штрафна книга наглядача замінила собою батіг погонича рабів. Роботи Фуко показують, що якщо мы хочемо зрозуміти суть ключових інститутів модерності, що виникли на Заході, юридичну модель державного суверенітету, що прославляється модерною політичною думкою, то її необхідно доповнити поняттями дисципліни, біовлади та управління. Гуха стверджує, що в колоніальній модерності Індії це доповнення має ще охоплювати терміни домінування та підпорядкування. Не тому, що Індія є якоюсь напівмодерною, напівкапіталістичною чи напівфеодальною країною. І не тому, що капітал в Індії править лише «формальним чином».
Гуха виходить за межі спору, що редукує питання демократії та влади на субконтиненті до міркувань про неповний перехід до капіталізму. Він не заперечує зв’язку колоніальної Індії з глобальними силами капіталізму. Його позиція, однак, полягає в тому, що глобальна історія капіталізму не повинна скрізь і всюди відтворювати одну й ту саму історію влади. У рівнянні модерності і влада, і капітал є незалежними змінними. Капітал і владу можна розглядати як аналітично роздільні категорії. Тому традиційна європейсько-марксистська політична думка, що зливає їх разом, завжди релевантна, але не адекватна для теоретизування влади в історіях колоніальної модерності. Історія колоніальної модерності в Індії створила багатопланову в засобах свого вираження та нескінченно різноманітну в структурі сферу політичного, що охоплює в собі риси різних типів відносин, які не становлять логічного цілого. Однією з таких рис, критичною щодо функціонування влади в індійських інститутах, було пряме домінування та підпорядкування нижчих класів елітою. Як висловився Гуха у своїй першій статті для Subaltern Studies, ця риса домінування та підпорядкування, всюдисуща у відносинах влади в Індії, «була традиційною, оскільки її коріння можна простежити, звертаючись назад, у доколоніальні часи, але її не можна назвати архаїчною в тому сенсі, що вона вийшла з моди» [26].
Соціальне домінування та підпорядкування нижчих класів елітою були, таким чином, повсякденною особливістю саме індійського капіталізму колоніального походження. Критично переосмислюючи деякі тексти Маркса, Гуха стверджував, що модерний колоніалізм був дуже суттєвою історичною умовою домінування експансивного та все більш глобального капіталу над незахідними суспільствами без розвитку виробництва та без яких-небудь демократичних перетворень у соціальних відносинах влади та авторитету. Колоніальна держава – остаточний вираз області політичного в колоніальній Індії – була як результатом, так і умовою можливості такого домінування. Гуха писав: «Колоніалізм міг тривати як система владних відносин на субконенті лише в тому випадку, якби колоніальна буржуазія не була здатною відповідати своєму власному проєкту об’єднання. Характер держави, створеної силою зброї, сформував цю історичну необхідність». Результатом було суспільство, яке, без сумніву, змінилося під впливом колоніального капіталізму, але в якому «величезні області життя та свідомості людей» уникли будь-яких форм «[буржуазної] гегемонії» [27]. В іншій роботі Гуха писав, що «індійську культуру колоніальної епохи» не можна розуміти «ні як наслідування ліберально-буржуазній культурі Британії XIX століття, ні як просте збереження попередньої, докапіталістичної культури» [28]. Це був капіталізм, але капіталізм без капіталістичних ієрархій, капіталістичне панування без гегемоністської капіталістичної культури – або, відомими термінами Гухи, панування без гегемонії.
Subaltern Studies та переорієнтація історії
Формулювання Гухи про те, що націоналізм і колоніалізм були залучені в процес встановлення в Індії такого правління капіталу, в якому буржуазні ідеології здійснювали панування без гегемонії, і про те, що виниклі форми влади в Індії не можна називати дополітичними – мали кілька серйозних наслідків для історіографії. Деякі з них були викладені в роботах самого Гухи та його колег.
Перш за все, проведений Гухою аналіз категорії дополітичного піддав критиці історизм, відхиливши всі стадіальні теорії історії. Якщо, як уже говорилося, термін дополітичне стає дійсним через категоризацію певних типів владних відносин, таких як домодерний, феодальний тощо, то у Гухивлада в колоніальній Індії протистоїть такому ясному розрізненню між модерним і домодерним. Відносини в Індії, які виглядають феодальними, коли розглядаються крізь призму стадіального погляду на історію, були сучасними всьому тому, що крізь цю саму призму бачиться модерним. Однак, з перспективи Гухи, минуле не може розглядатися через еволюціоністські метафори «пережитку» та «залишку» без того історизму, який робить таку інтерпретацію минулого елітистською.
Дослідження Subaltern Studies в принципі протистояли націоналістичним історіям, що зображали націоналістичних лідерів як провідників Індії та її народу з якоїсь докапіталістичної стадії у всесвітньо-історичну фазу «буржуазної модерності», належним чином оснащену артефактами демократії: громадянськими правами, ринковою економікою, свободою преси та верховенством права. Безсумнівно, індійська політична еліта засвоювала та використовувала мову політичної модерності, але ця демократична тенденція існувала поруч з недемократичними відносинами домінування та підпорядкування та перепліталася з ними. Співіснування цих двох сфер політики, стверджував Гуха, «було показником невдачі спроби буржуазії говорити за всю націю» [29]. Тим більше що не було жодної єдиної нації, щоб за неї хтось міг говорити. Найважливішим питанням, швидше, було питання про те, як і за допомогою яких практик виник той офіційний націоналізм, який привласнив собі право репрезентувати єдину націю. Критична позиція щодо офіційного націоналізму та супутньої йому історіографії перш за все і відрізняла дослідження Subaltern Studies від усіх інших. Тому постколоніальна історія тут також вибудовувалася в постнаціоналістичних формах історіографій [30].
Пошуки Гухи історії, в якій підпорядкований був творцем власної долі, висунули в центр уваги питання стосунків між текстом і владою. Зазвичай історичні архіви – це зібрання документів різних видів. Історики селянства та інших підпорядкованих соціальних груп постійно підкреслювали той факт, що селяни не залишають після себе власних документів. Тому дослідники, зацікавлені поверненням в історію селянського досвіду, часто зверталися по допомогу до ресурсів інших дисциплін: антропології, демографії, соціології, археології, географії тощо. У відомому дослідженні французького села XIX ст. «Селяни, що перетворюються на французів» («Peasants into Frenchmen») Ежен Вебер дає коротке формулювання такого підходу: «Селяни не неписьменні; вони можуть висловити і висловлюють себе різними способами. Соціологи, етнологи, географи і, нарешті, історики-демографи показали нам нові різноманітні способи інтерпретації їхніх свідчень» [31]. У 1960–1970-х рр. Е. П. Томпсон, К. Томас та інші зверталися до антропології в пошуках досвіду підпорядкованих класів [32].
Підхід Гухи своєрідний щодо підходу цих істориків. Він починає «Elementary Aspects» з визнання тієї ж проблеми, про яку писали Вебер, Томас, Томпсон та інші: селяни не говорять самі за себе в архівних документах, які зазвичай створюються панівними класами [33]. Тому Гуха також користується напрацюваннями різних дисциплін, простежуючи логіку селянської свідомості під час повстань. Але категорію свідомості він розуміє інакше. Наполягаючи на автономії свідомості повсталих селян, він не прагне робити узагальнення, з яких випливало б, що повинен думати, відчувати або переживати кожен емпіричний селянин, який бере участь у повстанні в колоніальній Індії.
Критика Гухою терміна дополітичне закрила розвиток цього напряму, який, будучи доведений до кінця, перетворює селян на екзотичний об’єкт антропології. Гуха розмірковує про свідомість – і, отже, про селянську суб’єктність – як про щось природно властиве самим практикам селянського повстання. «Elementary Aspects» – це дослідження практик повсталого селянства в колоніальній Індії, а не самої категорії, що зветься свідомість. Мета книги полягала в тому, щоб відтворити колективне уявлення, природно властиве практикам селянського повстання. Гуха не каже, що свідомість повстанців, яку він обговорює, дійсно була свідомою, що вона існувала в головах селян. Він не ототожнює свідомість з поглядом суб’єкта на самого себе. Гуха досліджує повстанські практики, щоб дешифрувати специфічні відносини – між елітою та підпорядкованими групами і серед самих підпорядкованих груп, – а потім намагається вивести з цих відносин елементарні структури свідомості та уяви, внутрішньо властиві цим відносинам.
Відповідно до структуралістської традиції, з якою книга співвідноситься вже самою присутністю слова елементарні в назві, Гуха описує свою герменевтичну стратегію через метафору читання. Доступні нам архіви селянських повстань сформовані антиповстанськими службами панівних класів, їхньою армією та поліцією. Тому Гуха підкреслює, що історику необхідно мати свою стратегію читання архівів. Мета цієї стратегії полягає не тільки в тому, щоб виявити та відсіяти упередження еліт, а й аналізувати текстуальні особливості документів для розуміння історії влади, що їх створила. Без такого підходу існує небезпека відтворювати ту саму логіку репрезентації, яка використовується вищими класами в їхньому домінуванні над підпорядкованими [34]. Інтервенційна метафора читання представляється протилежністю використаній Томпсоном – у ході його полеміки з Альтюссером – пасивної метафори слухання в описі герменевтичної діяльності історика [35]. Ця стратегія читання робить історіографію Subaltern Studies відкритою впливу літератури та теорії наративу [36].
Таким чином, критикуючи історизм та євроцентризм і використовуючи цю критику для аналізу ідеї нації, актуалізуючи текстуальні значення архівних документів, розглядаючи репрезентацію як аспект владних відносин між елітою та підпорядкованими групами, Гуха та його колеги відходили від панівних установок підходу «історії знизу» в англійській марксистській історіографії. Роботи Гухипоклали початок лінгвістичному повороту в індійській історії. З самого початку дослідження Subaltern Studies позиціонували себе як неортодоксальну ліву теорію. Спадщина марксизму переплітала у них із сучасними течіями європейської думки, перш за все, зі структуралізмом. Помітні також паралелі з раннім Фуко в постановці Гухою питання про знання-владу та питанні про те, що є архіви та як вони сформовані.
Subaltern Studies після 1988 року: численні повороти
Ранаджит Гуха пішов з редакційної колегії Subaltern Studies у 1988 р. [37] Того ж року антологія під назвою «Selected Subaltern Studies», опублікована в Нью-Йорку, поклала початок глобальному просуванню проєкту. Едвард Саїд написав передмову до видання, представляючи обґрунтовані Гухою цілі Subaltern Studies як «інтелектуальне повстання» [38]. Есе Гайатрі Чакраворті Співак«Deconstructing Historiography», вперше опубліковане в «Subaltern Studies VI» (1986), послужило вступом до всього збірника [39]. Її есе та оглядова стаття Розалінд О’Генлон, вперше опублікована в журналі «Modern Asian Studies» у 1988 р., представляли собою два важливих критичних розбори Subaltern Studies, що справили серйозний вплив на пізнішу інтелектуальну історію проєкту [40]. І Співак, і О’Генлон вказали на відсутність гендерної проблематики в Subaltern Studies. Обидві також дали фундаментальний критичний огляд теоретичної орієнтації проєкту, відзначаючи, зокрема, що історіографія Subaltern Studies оперує ідеєю суб’єкта (кажучи словами Гухи, «підпорядкований творець власної долі»), а це не співвідноситься з сучасною критикою самої ідеї суб’єкта. Відома робота Співак «Чи може підпорядкований говорити?» («Can the Subaltern Speak?») (критичне прочитання бесіди Фуко і Дельоза) переконливо заперечує будь-яку прямолінійну програму «дозволу підпорядкованому говорити» [41].
Дослідники Subaltern Studies намагалися брати до уваги цю критику. Докір у тому, що вони не займаються гендерними проблемами та не використовують феміністичні напрацювання, був до певної міри врахований Ранаджитом Гухою, Партою Чаттерджі, Сюзі Тару та ін. [42]. Робота Чаттерджі*«Nationalist Thought and the Colonial World»*** (1986) стала зразком творчого застосування саїдівських та постколоніальних підходів до дослідження незахідних націоналізмів типу індійського [43]. Після цієї роботи, що розширила розпочату Гухою критику націоналістичної історіографії до всебічної критики націоналістичної думки, та книги Г’янендри Пандея про історію розділення Індії в 1947 р. постколоніальна критика справді стала і постнаціоналістичною [44].
Вплив деконструктивістської та постмодерністської думки з ідеями віддання переваги фрагменту перед цілим або тотальністю на дослідників Subaltern Studies простежується в роботах Г’янендри Пандея, Парти Чаттерджі та Шахіда Аміна 1990-х рр. «The Construction of Communalism in Colonial North India» Пандея (1990) та його ж есе 1992 р. «In Defense of the Fragment», «The Nation and Its Fragments» Чаттерджі (1994) та отримана широкий резонанс робота Аміна*«Event, Memory, Metaphor»*** поставили під сумнів архівні та епістемологічні підстави і навіть саму можливість конструювання та тоталізації національної історії в наративі політики підпорядкованих груп [45]. Цей рух дав початок низці робіт представників Subaltern Studies, в яких сама історія як європейська форма знання була піддана критичному аналізу. Г’ян Пракаш, Ранаджит Гуха, Парта Чаттерджі, Шахід Амін, Аджай Скара, Шейла Маярам та інші внесли значний внесок у аналіз колоніального дискурсу [46]. Завдяки зростаючому впливу праць Хомі Бхабги, Гайатрі Співак та Едварда Саїда дослідження Subaltern Studies перетворилися на проєкт, пов’язаний з постколоніальними дослідженнями у всіх регіонах світу.
Де знаходяться сьогодні Subaltern Studies – і як серія, і як проєкт? Думається, що на перетині багатьох траєкторій. Спочатку він розвивався і підтримувався в роботах лише окремих членів колективу. Дослідження Девіда Арнольда*«Colonizing the Body»*** про британський колоніалізм в Індії в категоріях історій суперництва тілесних практик, Девіда Гардімана*«The Coming of the Devi»*** і «Feeding the Baniya» про політичну та економічну культуру підпорядкованих груп, зафіксовану в оригінальних формах капіталізму в індійському штаті Гуджарат, дослідження Гаутама Бхандри*«Iman o nishan»*** з аналізом великої кількості текстів, що стосуються селянського руху в Бенгалії в XVIII–XIX ст., – приклади, в яких можливості оригінального історіографічного проєкту розкриті та проілюстровані на конкретних історичних прикладах [48].
Разом з тим дослідники Subaltern Studies пішли далі початкової історіографічної задачі, яку самі собі поставили на початку 1980-х рр. Поширення напряму за межі проблем індійської історії спричинило за собою як схвалення, так і критику. Більшість суперечностей всередині напряму приблизно відповідає контурам глобальних дебатів між марксистами та постмодерністами.
Так само як і інші марксисти, індійські марксисти вважають, що постмодерністська валоризація фрагмента в історіографії підпорядкованих груп йде на шкоду єдності пригноблених і на користь індуїстських екстремістів. Багато марксистських опонентів Subaltern Studies вважають, що таку єдність може забезпечити лише соціальний аналіз, який допоможе об’єднати різні групи пригноблених через знаходження універсальних причин гноблення.
Прихильники Subaltern Studies у відповідь заявляють, що публічна сфера – як в Індії, так і в інших країнах – фрагментована під впливом демократії, і запропоноване марксистами штучне об’єднання неможливе, оскільки засноване на редукції різноманітних досвідів гноблення та маргіналізації до єдиної осі класу або ж до тріади осей класу, гендеру та етнічності. Критичний розгляд європейських форм знання, додають вони, є складовою частиною перегляду колоніальної спадщини, який здійснюється постколоніальними інтелектуалами. Їхня критика націоналізму, наполягають вони, не має нічого спільного з націоналістичним шовінізмом індуїстських партій.
Я не маю наміру оцінювати ці дебати, які більш детально розглядатиму в другому розділі. Метою цього тексту було спростування звинувачень у тому, що дослідники Subaltern Studies втратили своє обличчя через потрапляння в погане товариство. Через обговорення того, що писав Гуха в 1980-х рр., я намагався продемонструвати деякі зв’язки між початковими цілями проєкту Subaltern Studies і нинішніми дискусіями про постколоніальність. Дослідження Subaltern Studies не були всього лише використанням на індійському матеріалі методів історичного дослідження, вже розроблених у британській марксистській традиції «історії знизу». Хоча вони частково є продуктом цієї традиції, але природа політичної модерності в колоніальній Індії робить неможливим застосування цього методу історичної науки, за винятком всебічної критики історії як академічної дисципліни [49].
Відмінністю оповіді про політичну модерність в Індії від порівнянних із ним звичайних наративів Заходу є те, що модерна політика в Індії не ґрунтувалася на припущенні про відмирання селянства. Селянин не повинен був перетворюватися на промислового робітника, щоб стати суб’єктом нації та громадянського суспільства. Селянин, який брав участь у різних формах масової націоналістичної боротьби проти британців, не був дополітичним суб’єктом. Надання громадянських прав індійському селянству після досягнення незалежності від британців лише визнало його вже політичну природу. Останнє також означає, що свідомість, яку можна назвати політичною в індійському контексті, не вкладається в схеми мислителів Заходу, що теоретизували політичне як оповідь про суверенітет людини в розчарованому світі. Індійське селянство не було дополітичним і тому не може розглядатися як простий об’єкт антропології, оскільки сама історія політизації мас в Індії показала, що політичне тут охоплює дії, що кидають виклик традиційному теоретичному поділу політики та релігії. Ретроспективно можна побачити, що Subaltern Studies був демократичним проєктом, призначенням якого було виробництво генеалогії селянина як громадянина сучасної політичної модерності.
2. Історії підпорядкованих груп і раціоналізм Постпросвітництва
У 1990-х рр. концепції Subaltern Studies зазнали ґрунтовної критики, особливо в Індії, на тій підставі, що марксистський критичний аналіз, властивий більш раннім книгам серії, був замінений критикою раціоналізму, близькою до європейського Просвітництва. В есе про «фашистську» природу індуїстських правих відомий індійський історик Суміт Саркар пояснював, чому критика європейського Просвітництва в Індії сьогодні небезпечна. Його позицію можна викласти наступним чином: (1) «Фашистська ідеологія в Європі… узгоджуючись із якимось загальним поворотом століття, відходить від суворої строгості раціоналізму Просвітництва»; (2) «Подібного роду ідеї стали інтелектуальною модою на Заході і, поширюючись, почали впливати на індійське академічне життя»; (3) «Вже очевидно», що ці «нинішні академічні моди» (Саркар згадує «постмодернізм») «можуть послабити опір інтелектуалів ідеям хіндутви [індуїстськості]». Саркар критичний щодо тієї різновиди соціального аналізу, яка продемонстрована, наприклад, в програмі «Історія свідомості» Каліфорнійського університету. Робота в Санта-Крус: «“Критика колоніального дискурсу”… стимулювала виникнення таких ідеологічних форм, які нелегко відрізнити від стандартних постулатів Сангх Паривар [об’єднання індуїстських правих організацій]… що хіндутва перевершує іслам і християнство (це поширюється також на такі породження модерного Заходу, як наука, демократія і марксизм), оскільки має унікальне коріння». Він попереджає, що «некритичний культ “народу” або “підпорядкованих груп”, особливо в поєднанні з запереченням раціоналізму Просвітництва… може вивести радикальних істориків на дивні шляхи», в яких він розглядає «зловісну» схожість із засудженням Муссоліні «телеологічної» ідеї прогресу та гітлерівським звеличуванням німецького фольку над педантичним розумом [50].
Мене та Гаутама Бхандру, двох «членів редакційної колегії Subaltern Studies», Саркар наводить як приклад істориків, які вже ступили на «дивний шлях» внаслідок «некритичного звеличування підпорядкованих груп» та «заперечення раціоналізму Просвітництва» [51]. Подібні претензії висувалися останнім часом і іншим представникам Subaltern Studies [52]. Такого типу звинувачення не унікальні для індійської ситуації. Читач може згадати роботу Крістофера Норріса*«The Truth of Postmodernism»***, де стверджувалося, що постмодерністська критика універсалізму та раціоналізму Просвітництва фактично проповідує форму культурного релятивізму, принаймні, політично безвідповідальну, якщо не надзвичайно небезпечну [53]. Однак підтримка критичної позиції щодо спадщини європейського Просвітництва не передбачає тотального заперечення традицій раціональної аргументації чи раціоналізму як такого. Відповідь на звинувачення Саркара дозволить мені продемонструвати, яким чином критична дистанція щодо спадщини Просвітництва може стати частиною сучасної боротьби за демократизацію історіографії.
Гіперраціоналізм і колоніальна модерність
Центральним у цих дебатах виявилося важливе питання про те, як і в яких термінах історія підпорядкованих груп може представити підпорядковані класи як політичних акторів. Усі теоретичні концепції політичного носять світський характер. Але політичні дії селянства під час і після націоналістичного руху часто звертаються по допомогу до богів і духів. Чи обов’язково вважати таку форму політичної свідомості неприйнятною? Чи слід відводити селянство від цього? Автори індійської конституції виходили з необхідності розділити релігійні та політичні інститути. Нові індуїстські праві, говорячи про індуїстськість та індуїстську спадщину, змішують політику та релігію. Але що таке релігія? Ідея особистої релігії – свобода віросповідання як частина громадянських прав – гарантується індійською конституцією. Однак що робити з релігійними практиками, які не базуються на ідеї особистих духовних переваг та пошуків? А адже до таких відноситься більшість індуїстських свят та ритуалів, присвячених різним божествам. Що відбувається, коли ці боги входять у сферу модерної політики?
автор – Діпеш ЧАКРАБАРТІ — один із провідних сучасних істориків, професор Чиказького університету, співзасновник інтелектуального напряму Subaltern Studies («дослідження підпорядкованих груп») і важлива постать у розвитку постколоніальної теорії. Його дослідження охоплюють історію Південної Азії, колоніалізм, модерність, глобалізацію та зміну клімату.
Примітки
[Тут йдуть посилання на джерела, які збережені в оригінальному форматі, оскільки є частиною академічного апарату]
1 Dirlik, A. The Aura of Postcolonialism: Third World Criticism in the Age of Global Capitalism / A. Dirlik // Contemporary Postcolonial Theory: A Reader / ed. P.Mongia. London, 1996. P. 302.
2 Див. Benjamin, W. A Small History of Photography / W. Benjamin // One-Way Street and Other Writings, trans. Edmund Jephcott and Kingsley Shorter. London, 1979.
3 Див. мій аналіз стосунків між націоналізмом і марксизмом в індійській історіографії в “Marxism and Modern India,” (After the End of History / ed. A. Ryan. (London, 1992. 79–84). Санджей Сет (Sanjev Seth) у роботі Marxism, Theory, and Nationalist Politics: The Case of Colonial India (Delhi: Sage, 1995) представляє розгорнутий аналіз зв’язків між марксистською думкою та націоналістичними ідеологіями в Британській Індії.
4 Див.: Chandra, B.The Rise and Growth of Economic Nationalism in India: Economic Policies of Indian National leadership, 1880-1905 / B. Chandra. Delhi, 1969. Seal, A. The Emergence of Indian Nationalism: Competition and Collaboration in the Later Nineteenth Century / A. Seal. Cambridge, 1968. Desai, A.R. Social Background of Indian Nationalism / A.R. Desai. Bombay, 1966. Low, D.A. ed, Soundings in Modern South Asian History / D.A. Low. Canberra, 1968. Cohn, B.S. An Anthropologist among the Historians and Other Essays / B.S.Cohn. Delhi, 1988. Morris, M.D. Indian Economy in the Nineteenth Century: A Symposium / M.D. Morris and D. Kumar. Delhi, 1969.
5 Підзаголовок книги Сіла Emergence of Indian Nationalism вказує на обидві ці теми: суперництво і співпрацю.
6 Див.: Gallagher, J. Locality, Province, and Nation: Essays on Indian Politics, 1870-1940 / J. Gallagher [et al.] Cambridge, 1973.
7 На противагу так званому горизонтальному формуванню класу.
8 Seal, A. Imperialism and Nationalism in India. P. 2.
9 Див. Chandra, B. Nationalism and Colonialism in Modern India / B. Chandra. New Delhi.
10 Як написав один шанований індійський дослідник, відповідаючи кембриджським історикам: «Був час, ще не так давно, коли для величезної кількості індійців націоналізм був вогнем у крові» Raychaudhuri, T. Indian Nationalism as Animal Politics / T. Raychaudhuri // Historical Journal. 22. no. 3 [1979]: 747–63.
11 Див. G. Pandey, The Ascendancy of the Congress in Uttar Pradesh, 1926-1934: A Study in Imperfect Mobilization / G. Pandey Delhi, 1978. Siddiqi, M. Agrarian Unrest in North India: The United Provinces, 1918-1922 / M. Siddiqi. Delhi, 1978. Kumar, K. Peasants in Revolt: Tenants, Landlords, Congress, and the Raj in Oudh, 1886-1922 / K. Kumar. New Delhi, 1984. Arnold, D. The Congress in Tamilnadu: National Politics in South Asia, 1919-1937 / D. Arnold. New Delhi, 1977. Sanyal, H. Swarajer Pathe / H. Sanyal. Calcutta, 1994\. Hardiman, D. Peasant Nationalists of Gujarat: Kheda District / D. Hardiman. Delhi, 1981\. C.M. також ессе в: Low, D.A. ed. Congress and the Raj / D.A. Low. London, 1977.
12 Див.: Ranajit Guha, introduction to A Subaltern Studies Reader, ed. Ranajit Guha (Minneapolis: University of Minnesota Press, 1998).
13 Guha, R. On Some Aspects of the Historiography of Colonial India / R. Guha // Subaltern Studies I: Writings on South Asian History and Society / ed. Ranajit Guha. Delhi, 1982. P. 3.
14 Див. Gramsci, A. Notes on Italian History / A. Gramsci // Selections from the Prison Notebooks / ed. and trans. Quintin Hoare and Geoffrey Nowell Smith. New York, 1973.
15 Ranajit Guha, preface to Subaltern Studies 111: Writings on Indian History and Society, ed. Ranajit Guha (Delhi: Oxford University Press, 1984), vii.
16 Guha, R. On Some Aspects of the Historiography of Colonial India. P. 3–4.
17 Ibid. P. 4–5.
18 Hobsbawm, E.J. Primitive Rebels: Studies in Archaic Forms of Social Movement in the Nineteenth and Twentieth Centuries / E.J. Hobsbawm. Manchester, 1978. P. 2.
19 Див. Guha, R. Elementary Aspects of Peasant Insurgency in Colonial India / R. Guha. Delhi, 1983, chaps. 1 and 2.
20 Seal, Emergence of Indian Nationalism, I.
21 Гуха розглядає і критикує ці марксистські позиції в роботі “The Prose of Counter-Insurgency” (Selected Subaltern Studies / ed. Ranajit Guha and Gayatri Chakravorty Spivak. New York, 1988, 45–86).
22 Guha, Elementary Aspects, 75.
23 Ibid. 6.
24 Hobsbawm, Primitive Rebels, 3.
25 Guha, Elementary Aspects, 6.
26 Guha, “On Some Aspects,” 4.
27 Ibid. 5–6.
28 Guha, R. Colonialism in South Asia: A Dominance without Hegemony and Its Historiography / R. Guha // Dominance without Hegemony: History and Power in Colonial India Cambridge, Mass, 1997, P. 97–98.
29 Guha, “On Some Aspects,” 5–6.
30 Цей аспект проекту пізніше був розвинений Партою Чаттерджі, Г’янендрою Пандеєм і Шахідом Аміном.
31 Weber, E. Peasants into Frenchmen: The Modernization of Rural France, 1870-1914 / E. Weber. Stanford, Calif, 1976 P. xvi.
32 Див.: Е.П. Томпсон про досвід: «Категорія, яка може бути вжита в імперфекті, необхідна історику, так як вона заключає в собі ментальну і емоційну реакцію індивідуума або соціальної групи на багато взаємопов’язаних подій» (The Poverty of Theory; or, An Orrery of Errors // The Poverty of Theory and Other Essays London, 1979, 199). Див. також: Thomas, K. History and Anthropology / K. Thomas // Past and Present, no. 24 (April 1963): 3–18.
33 Див.: Guha, Elementary Aspects, chaps. 1 and 2.
34 Свою стратегію читання Гуха викладає в “The Prose of Counter-Insurgency” і неявно по всьому тексту Elementary Aspects.
35 Заради справедливості варто відзначити, що Томпсон (“The Poverty of Theory,” 210, 222) не тільки пише про «голоси, що доходять з минулого». «Не голос історика, зверніть будь ласка увагу; їх [тобто, історичних персонажів] власні голоси». І у нього також є що сказати про те, як історики досліджують джерела, щоб почути втрачені голоси історії.
36 Це найкраще показано в роботі Гухи “The Prose of Counter-Insurgency.” Див. також Gayatri Chakravorty Spivak, introduction to Guha and Chakravorty Spivak, eds. Selected Subaltern Studies.
37 Про цю відставку див. вступ Гухи до Subaltern Studies VI (Delhi, 1988).
38 Edward Said, foreword to Guha and Chakravorty Spivak, eds. Selected Subaltern Studies, v.
39 Spivak, G. Subaltern Studies: Deconstructing Historiography / G. Spivak; Guha and Chakravorty Spivak eds // Selected Subaltern Studies. 3–32.
40 O’Hanlon, R. Recovering the Subject: Subaltern Studies and Histories of Resistance in Colonial South Asia / R. O’Hanlon // Modern Asian Studies. 22. no. 1 (1988): 189–224.
41 Spivak, G. Can the Subaltern Speak? / G. Spivak // Colonial Discourse and Postcolonial Theory: A Reader / ed. P. Williams and L. Chrisman. New York, 1994. 66–111.
42 Див. Guha, R. Chandra’s Death / R. Guha // Guha / ed. A Subaltern Studies Reader 34–62; Chatterjee, P. “The Nationalist Resolution of the Woman Question,” перепечатано як “The Nation and Its Women” in his The Nation and Its Fragments: Colonial and Post-Colonial Histories (Princeton, N.J., 1993); Tharu, S. Problems for a Contemporary Theory of Gender / S. TharuT. Niranjana // Subaltern Studies IX / ed. Shahid Amin and and Dipesh Chakrabarty. Delhi, 1996. 232–60.
43 Chatterjee, P. Nationalist Thought and the Colonial World / P. Chatterjee. London, 1986.
44 Pandey, G. Remembering Partition: Violence, Nationalism, and History in India / G. Pandey. Cambridge, 2001.
45 Pandey, G. The Construction of Communalism in Colonial North India / G. Pandey. Delhi, 1990; In Defense of the Fragment: Writing about Hindu-Muslim Riots / India Today” in Guha, ed. // A Subaltern Studies Reader, 1-33; Chatterjee, The Nation and Its Fragments; Amin, S. Event, Memory, Metaphor / S. Amin. Berkeley; Los Angeles, 1995.
46 Г’ян Пракаш писав про не-історії в своєму відомому ессе “Writing Post-Orientalist Histories of the Third World: Perspectives from Indian Historiography” (Comparative Studies in Society and History 32 [April 1990]: 383—408). Роботи Рандаджита Гухи “An Indian Historiography of India: Hegemonic Implications of a Nineteenth-Century Agenda” (в його Dominance without Hegemony), Чаттерджі “The Nation and Its Pasts” (в його The Nation and Its Fragments), Г’янендри Пандея “Subaltern Studies: From a Critique of Nationalism to a Critique of History” (Johns Hopkins University, 1997, typescript), і Шахіда Аміна “Alternative Histories: A View from India” (University of Delhi, 1997, typescript) внесли внесок у розробку подібних питань історіографії та статусу історичного знання, що викликало до життя Subaltern Studies. У цьому зв’язку див. також дослідження Шейлою Маярам проблем пам’яті та історії в роботі “Speech, Silence, and the Making of Partition Violence in Mewat,” in Amin and Chakrabarty, eds., Subaltern Studies IX, 126-64; Ajay Skaria, Hybrid Histories (Delhi, 1999).
47 Як приклад можна навести аналіз дискурсу науки та модерності в колоніальній Індії в роботі Г’яна Пракаша Another Reason: Science and the Imagination of Modern India (Princeton, N.J., 1999). Див. також, наприклад, Prakash, G. Science between the Lines / G. Prakash; Amin and Chakrabarty, eds. // Subaltern Studies IX, 59–82.
48 Arnold, D. Colonizing the Body: State Medicine and Epidemic Diseases in Nineteenth-Century India / D. Arnold. Berkeley; Los Angeles, 1993); Hardiman, D. The Coming of the Devi: Adivasi Assertion in Western India / D. Hardiman. Delhi, 1987; і Feeding the Baniya: Peasants and Usurers in Western India / Delhi, 1996; Bhadra, G. Iman o nishan: Unish shotoke bangaly krishak chaitanyer ek adhyay, c. 1800-1850 / G. Bhadra. Calcutta.
49 Більш детальний розбір цієї позиції див. в моїй книзі Provincializing Europe: Postcolonial Thought and Historical Difference (Princeton, N.J., 2000).
50 Sarkar, S. The Fascism of the Sangh Parivar / S. Sarkar // Economic and Political Weekly. 20 January 1993.164–165.
51 Ibid. 167.
52 Див., наприклад: Brass, T. A-Way with Their Wor(l)ds: Rural Labourers through the Postmodern Prism / T. Brass // Economic and Political Weekly. 5 June 1993. 1162–1168; Balagopal, K. Why Did December 6,1992, Happen? / K. Balagopal // Economic and Political Weekly. 24 April 1993. 790–793.
53 Norris, Ch. The Truth of Postmodernism / Ch. Norris. Oxford, 1993.
54 Sarkar, S. The Swadeshi Movement in Bengal, 1903-1908 / S. Sarkar. Delhi, 1977.
55 Ibid. 316.
56 Ibid. 24.
57 Цит. по: Laird, M.A. Missionaries and Education in Bengal, 1793-1837/ M.A. Laird. Oxford, 1972. 207.
58 Ibid. 86–87, 207–208.
59 Одним з найбільш затасканих канонів європейської історії є уявлення про безумовне протистояння науки/раціоналізму та релігії, що йде врозріз з очевидними фактами. Недавній огляд серйозних дискусій на цю тему див.: Lindberg, D. God and Nature: Historical Essays of the Encounter between Christianity and Science / D. Lindberg, R. Numbers, eds. Berkeley; Los Angeles, 1986.
60 Behrens, C.B.A. Society, Government, and the Enlightenment: The Experiences of Eighteenth-Century France and Prussia / C.B.A.Behrens. London, 1985. 26.
61 Smith, P. The Enlightenment, 1687-1776 / P. Smith. New York, 1966. 117.
62 Див. цікаві міркування в: Ramanujan, A.K. Is There an Indian Way of Thinking? An Informal Essay / A.K. Ramanujan // India through Hindu Categories / ed. McKim Marriott. New Delhi, 1990. 45–58. Рамануджан обговорює випадок власного батька, вченого, який був одночасно астрономом і «досвідченим астрологом»: «Я тільки що був звернений Расселом до “наукового світогляду”. … Я шукав послідовності [в моєму батькові], послідовності, про яку він зовсім не піклувався або навіть не думав про неї» (42-43).
63 Див.: Sarkar. The Fascism of the Sangh Parivar.
64 Раджендралал Мітра цит. по: Sartori, A. Raja Rajendralal Mitra and the Fractured Foundations of National Identity (master’s thesis) Melbourne, 1993. 60. Думки, висловлені тут, багато в чому зобов’язані сарторівському аналізу цього уривку.
65 Hegel, G.W\.F. Phenomenology of Spirit / G.W\.F. Hegel trans. A.V.Miller. Oxford, 1977.
66 Sarkar, The Swadeshi Movement, 34-35.
67 Див. в моїй книзі: Provincializing Europe: Postcolonial Thought and Historical Difference. (Princeton, N.J., 2000. chap. 2).
68. De, B. The Colonial Context of the Bengal Renaissance / B. De // Indian Society and the Beginnings of Modernisation, 1830–1850 / ed. C. H. Phillips and Mary Doreen Wainwright. London, 1976. 123–124.
69. Ibid. 121–125.
70. Sarkar, S. Modern India / S. Sarkar. Delhi, 1983. 1.
71. Women Writing in India: 600 B.C. to the Early 20th Century / Susie Tharu and K. Lalitha, eds. Delhi, 1991. 184.
72. Книга Г’яна Пракаша Another Reason: Science and the Imagination of Modern India (Princeton, N.J., 1999) показує довгу історію цієї проблеми.
73. Rushdie, S. Midnight’s Children / S. Rushdie. London, 1984. 34.
74. Ibid. 42.
75. Про цей аспект англійської історії див.: Stallybrass, P. The Politics and Poetics of Transgression / P. Stallybrass and A. White. London, 1986.
76. Weber, E. Peasants into Frenchmen: The Modernization of Rural France, 1870–1914 / E. Weber. Stanford, Calif., 1976.
77. Derrida, J. Force of Law: The ‘Mystical Foundation of Authority’ / J. Derrida // Deconstruction and the Possibility of Justice / ed. Drucilla Cornell, Michel Rosenfeld, and David Gray Carlson. New York, 1992. 21, 31.
78. Weber. Peasants into Frenchmen. 478.
79. Індійська поліція постійно звинувачується правозахисними організаціями в порушенні прав людини.
80. Barthes, R. Image-Music-Text / R. Barthes, trans. Stephen Heath. London, 1977. 95.
81. Див. Guha, R. Elementary Aspects of Peasant Insurgency in Colonial India / R. Guha. Delhi, 1983.
82. Gramsci, A. Selections from the Prison Notebooks / A. Gramsci; ed. and trans. Quintin Hoare and Geoffrey Nowell Smith. New York, 1972. 52, 54–55.
83. Більш широке обговорення концепту цього фрагмента див.: Pandey, G. In Defense of the Fragment: Writing about Hindu-Muslim Riots in India Today / G. Pandey // A Subaltern Studies Reader / ed. Ranajit Guha. Minneapolis, 1998. 1–33; Chatterjee, P. The Nation and Its Fragments: Colonial and Post-Colonial Histories / P. Chatterjee. Princeton, N.J., 1993.
84. Гайдеггер говорить про позбавлення «нас від звички завжди чути тільки те, що ми вже розуміємо» (див.: Heidegger, M. The Nature of Language / M. Heidegger // On the Way of Language / trans. Peter D. Hertz [1971; reprint, New York, 1982], p. 58). Якщо ім’я Гайдеггера обурює політкоректні пера через його нацистське минуле, то дозвольте їм нагадати, що нацисти іноді висували проти нього заперечення, подібні до тих, що сьогодні висувають старі ліві проти постструктуралізму: «В його останній ректорській промові [йдеться про нацистську оцінку Гайдеггера] філософія має тенденцію практично… розпадатися в апоретичне та нескінченне запитання. …В будь-якому випадку, не можна залишатися байдужим по відношенню до деяких тем філософії “турботи” [Sorge], здатних, подібно до болю, призвести до справді паралізуючих ефектів» (Farias, V. Heidegger and Nazism / V. Farias, trans. Paul Burrelli. Philadelphia, 1989. 165).
85. В цьому моменті очевидна моя спорідненість з Левінасом, Дерріда та їх численними коментаторами.
86. Liu, L. Translingual Practice: The Discourse of Individualism between China and the West / L. Liu // Positions: East Asia Cultures Critique 1, no. 1 (Spring 1993).
