Понад 5000 арештів за три тижні свідчать про те, що республіка швидше карає підлітків, ніж забезпечує їм освіту.
Класна кімната без учителя — це політичний урок. І сьогодні цей урок засвоюють по всій Франції. 21 вересня в ліцеї Сент-Екзюпері в Кретей, передмісті Парижа, учні приєдналися до своїх учителів, протестуючи проти незаповнених вакансій, нестачі персоналу та ресурсів.
Мобілізація швидко поширилася: станом на 30 вересня протести охопили 356 ліцеїв по всій країні. Учні виступають проти переповнених класів, погіршення стану шкільних будівель, нестачі персоналу, виснажливих розкладів і системи вступу, яку багато хто сприймає як механізм розподілу життєвих перспектив без надання реальних можливостей. До протестів долучилися вчителі, батьки та студенти університетів.
Протести вже породили звичні для французьких заворушень картини: барикади, сльозогінний газ, поліцейські кордони й арешти. Однак пояснювати цей рух за старою схемою французьких бунтів означало б не помітити суті того, що відбувається. Це не привид травня 1968 року, який повернувся в образі підліткового повстання. Але це, безперечно, діагноз Франції 2026 року.
Соціальна географія протесту розповідає частину цієї історії. Рух зародився в банльє — передмістях великих міст, — де обіцянка рівності, яку дає республіка, давно проходить випробування жорсткою географією соціальних класів. Франція традиційно представляла державну освіту як один із механізмів втілення республіканського універсалізму в життя. Дитина може народитися в нерівності, але школа має послабити владу її походження над її долею.
Для багатьох молодих людей ця обіцянка сьогодні звучить порожньо.
Безпосереднє обурення через незаповнені вакансії посилив бюджет на 2026 рік, який скоротив 3256 наявних учительських ставок у державних школах, хоча реформа підготовки вчителів передбачила створення приблизно 8000 місць для стажерів. У французьких державних середніх школах навчається приблизно на 250 тисяч учнів більше, ніж у 2008 році, проте вчителів стало менше. Великі класи стали звичним явищем, а особливо гостро бракує педагогів у бідніших передмістях, де, за результатами профспілкового опитування, у двох третинах шкіл департаменту Сен-Сен-Дені залишалися незаповнені вчительські вакансії.
Це адміністративні провали, але, що важливіше, вони формують уявлення молодих людей про власне місце в суспільстві. Нерівність набуває видимих і відчутних форм: відсутній учитель, переповнений клас, дах, що протікає, і тривожне усвідомлення того, що поштовий індекс місця проживання вже міг звузити твої майбутні перспективи.
Держава, яка не здатна забезпечувати потреби громадян, але здатна контролювати їх
Саме тут криза освіти перетворюється на кризу політичної легітимності. Для багатьох учнів французька держава постає сьогодні у двох разюче відмінних образах. За шкільними воротами вона виглядає виснаженою: неспроможною заповнювати вакансії, ремонтувати будівлі або гарантувати порівнянні умови навчання в різних районах.
Однак щойно обурення виходить за ці ворота й переноситься на вулиці, та сама держава демонструє неабияку енергійність. Розгортання поліцейських сил, понад 5000 арештів станом на 5 жовтня, сльозогінний газ і засоби розгону натовпу свідчать про спроможності держави, які раптом виявляються значно менш обмеженими.
Уряд може втрачати здатність забезпечувати безпеку в її соціальному вимірі, водночас зберігаючи високу спроможність підтримувати порядок засобами примусу. Молоді громадяни помічають цю суперечність. Багато хто з них стикається з нею ще до того, як отримав право голосу, почав сплачувати податки або вийшов на ринок праці. Тому їхній перший тривалий досвід взаємодії з політикою може починатися з досить специфічного уроку. І цей урок гіркий: держава, яка не може знайти достатньо ресурсів для своїх учнів, усе ж спроможна знайти чимало сил, щоб контролювати їх.
Це і є політична соціалізація. Покоління засвоює демократію не лише на уроках громадянської освіти: молоді люди пізнають її також через власну взаємодію з інституціями. Коли школи працюють, права поважають, а соціальна мобільність здається можливою, демократичні обіцянки набувають реального змісту. Однак коли державні інституції відступають, а примусові інституції наступають, засвоюється інший урок. Держава починає бути присутньою вибірково: вона віддалена, коли від неї вимагають ресурсів, але негайно з’являється, коли потрібно домогтися покори.
Франція має стати приводом для занепокоєння решти Європи
Тому Франція має викликати занепокоєння в решти Європи. По всьому континенту уряди стикаються з бюджетним тиском, старінням державної інфраструктури, нестачею вчителів, житловими кризами та зростанням навантаження на системи соціального забезпечення. Молоді європейці досягають повноліття після фінансової кризи, пандемії, війни на континенті, інфляції та багатьох років, протягом яких їм повторювали, що державні бюджети не залишають простору для амбіцій. Від них знову й знову вимагають поміркувати свої очікування, тоді як нерівність у розподілі багатства, власності та можливостей залишається вперто незмінною.
Демократії здатні переживати протести. Ба більше, вони потребують їх. Однак найбільша небезпека виникає тоді, коли молоді люди перестають вірити, що інституційна політика може змінити умови їхнього життя. Тоді вулиця стає чимось більшим, ніж місцем протесту. Вона перетворюється на ще один клас громадянської освіти, у якому молоді люди самі визначають і зміст уроків, і способи їх засвоєння.
Тому французька влада стоїть перед вибором, який виходить далеко за межі розблокування шкіл або відновлення громадського порядку. Якщо розглядати цей рух переважно як проблему безпеки, це лише поглибить недовіру, яка й вивела молодь на вулиці. Уряд має розв’язати проблеми набору вчителів, занепаду інфраструктури, нерівного доступу до якісної освіти та труднощів зі вступом до закладів вищої освіти. Але самих грошей недостатньо, щоб відновити політичну довіру. Учні також мають побачити докази того, що їхній голос приводить до конкретних змін, а не лише до стеження, арештів чи зневажливого відмахування від їхніх вимог.
Європейський суспільний договір завжди ґрунтувався на чомусь більшому, ніж вибори. Він передбачає негласну домовленість: громадяни визнають авторитет демократичних інституцій, оскільки ті пропонують переконливий шлях до безпеки, людської гідності та суспільного поступу. Державна освіта посідає особливе місце в цій домовленості, адже саме вона перетворює абстрактну мову рівності на повсякденний досвід.
Коли школи не можуть виконувати цю роль, наслідки виходять далеко за межі їхніх стін. Підлітки, які протестують по всій Франції, вимагають учителів, менших класів, придатних для навчання будівель і кращих перспектив у житті. Але за цими вимогами приховується глибше питання про саме громадянство: чи має республіка намір і надалі виконувати свою частину суспільного договору, роблячи рівність реальністю для тих, хто зростає в її межах?
Європа також має прислухатися до французьких учнів. Суспільні договори рідко руйнуються одномоментно. Вони поступово втрачають міцність, коли законні вимоги залишаються без відповіді, аж доки ціле покоління — з гірким розчаруванням, безпосередньо на вулицях — не засвоює урок: держава може бути відсутньою саме тоді, коли люди потребують підтримки, і демонструвати всепоглинальну присутність, щойно виникає суспільне невдоволення.
автор – Баріс Чайли Мессіна — доцент Університету Лінкольна, головний редактор International Social Science Journal (ЮНЕСКО/Wiley) та редактор журналу Sociology Compass. Він є членом Королівського історичного товариства.
