Сучасна наука дедалі частіше постає не як сукупність стабільних істин, а як поле напружених інтерпретацій, у якому сама реальність набуває рис плинності, множинності й невизначеності. У цьому контексті квантова фізика стала не лише науковою дисципліною, а й культурною метафорою – місцем, де народжується нова онтологія. Саме тут виникає поняття «квірності науки», яке дедалі активніше осмислюється як у філософії, так і в мистецтві.
Альдо Кемпен у своєму тексті «Дякувати богові, наука тепер квірна» фіксує цю трансформацію як симптом ширшого культурного зсуву. Йдеться не лише про зміну наукових моделей, а про зміну самого способу легітимації знання. Квантова механіка, яка колись була символом радикальної складності, сьогодні стає джерелом естетичних і політичних наративів.
Ключовою рисою цього зсуву є переосмислення фундаментальних понять – суперпозиції, заплутаності, невизначеності – як категорій, що нібито руйнують бінарне мислення. Саме ці риси дозволяють інтерпретувати квантову фізику як «квірну» у сенсі її опору стабільним ідентичностям і жорстким онтологічним межам.
Мистецькі практики, такі як роботи Ліббі Гіні, демонструють, як наука стає матеріалом для естетичної інтервенції. Її інсталяція Ent- не просто ілюструє квантові процеси, а перетворює їх на досвід, що апелює до тілесності й афекту. Водночас, як зауважує Кемпен, ця естетизація поєднує критику технологій із їхнім прихованим прославленням.
Подібну логіку можна побачити і в роботі Лор Пруво «We Felt a Star Dying», створеній у співпраці з Google Quantum AI. Тут квантові дані трансформуються в сенсорний простір, де глядач не пізнає, а «відчуває» реальність. Такий підхід підміняє аналіз афектом, створюючи ілюзію безпосереднього доступу до квантового світу.
Цей перехід від знання до відчуття є симптоматичним. Як зазначає Ґюнселі Ялчинкая, акцент на «відчутті перед мисленням» дозволяє уникнути складних пояснень. Однак це уникнення відкриває шлях до некритичного прийняття певної онтології як даності.
Кемпен вказує на важливу проблему: квантове мистецтво активно критикує соціальні й політичні аспекти науки – її фінансування, інституції, зв’язок із військово-промисловим комплексом – але майже не торкається питання обґрунтування самих наукових тверджень. Це створює асиметрію між критикою контексту і некритичним прийняттям змісту.
У цьому сенсі квантова фізика починає виконувати роль нової метафізики. Вона стає джерелом «правильної» онтології, яка відповідає прогресистським (читай лівим) політичним установкам: плинність, реляційність, небінарність. Така відповідність виглядає надто зручною, щоб не викликати підозри.
Ця «космологія зручності», за висловом Кемпена, створює ілюзію, що сам Всесвіт уже є прогресистським. У такій перспективі політична боротьба ніби стає зайвою: достатньо лише правильно інтерпретувати реальність. Це радикалізм без дії, онтологія без політики.
Важливу роль у цьому процесі відіграє філософія Карен Барад, зокрема її концепція «заплутаності» (entanglement), викладена в «Meeting the Universe Halfway». Барад пропонує бачити реальність як мережу взаємодій, де суб’єкти й об’єкти не передують відносинам, а виникають у них. Ця ідея стала теоретичним підґрунтям для багатьох мистецьких практик.
Однак перенесення цих концепцій у мистецтво часто супроводжується спрощенням. Квантова механіка як математичний формалізм перетворюється на метафору, яка претендує на опис реальності. У цьому переході губиться складність інтерпретацій, що існують у самій фізиці.
Саме тут постає питання, яке ставить Кемпен: яку саме квантову механіку ми маємо на увазі? Адже існує безліч інтерпретацій – від копенгагенської до поліверсумної – і жодна з них не має остаточного статусу. Вибір інтерпретації є не лише науковим, а й культурним актом.
Квірність науки, таким чином, виявляється не стільки властивістю самої фізики, скільки ефектом її інтерпретації. Це квірність, сконструйована на перетині теорії, мистецтва й політики. Вона відображає бажання знайти в науці підтвердження певних цінностей.
В українському контексті подібні інтуїції можна знайти, зокрема, у творах Тараса Бебешка («Чудернацький світ або Пангея»), де наука постає як простір химерності та нестабільності, а також у рефлексіях Олександра Дудки-Булиги, який підкреслює, що квантовий підхід радше підриває претензії на точність, ніж їх утверджує.
Отже, квірність сучасної науки – це не просто нова характеристика фізики, а симптом ширшої культурної трансформації. Вона відкриває нові можливості для мислення, але водночас несе ризик втрати критичності. Завдання полягає не в тому, щоб відмовитися від цієї квірності, а в тому, щоб зробити її предметом рефлексії, а не віри.
автор – Віталій КУЛИК у співпраці з ШІ
