Часто, у поширеному усвідомленні того, що ми переживаємо кінець певної культури, постає потреба — або надія — на новий початок, тобто на те, що після краху тривалої традиції рано чи пізно виникне нова й більш жива. Проте проти цього наївного очікування слід нагадати: нам потрібен не новий початок, а шлях виходу. Навіть якби новий початок був можливий, усе тоді почалося б знову, можливо, з іншими ідеями та проєктами, але все одно в межах тієї ж історичної епохи й традиції, у певний спосіб однорідних із попередніми.
Після колапсу історії Заходу останнє, чого ми можемо бажати, — це нової історичної епохи; ми радше прагнемо покласти край самим епохам, вийти раз і назавжди, а не просто почати знову. Вийти — куди? Ми не можемо цього сказати, і це на краще: наше мовчання цінніше за балачки про риси малоймовірного майбутнього, які лише зраджують свою спорідненість із минулим, повторюючи затерті формули на кшталт «новий», «пост-» чи «трансгуманізм».
Як каже мавпа з «Академічного звіту», яка стала чимось радикально іншим: «Я не прагнув свободи, я прагнув лише шляху виходу».
6 липня 2026
автор – Джорджо АГАМБЕН
переклад ПолітКом
