В інтерв’ю ексміністр оборони Михайло Федоров так і не відповів на головне питання, яке виникло після історії з «картонним майданом»: він сьогодні в опозиції чи все ще залишається частиною влади? Посилання на те, що його діалог із президентом Володимиром Зеленським нібито ще не завершений, виглядає дедалі менш переконливо. Мобілізація прихильників, оголошена на 31 серпня, навряд чи стане аргументом для Банкової повернути йому крісло міністра оборони. Та й сам Федоров у розмові послідовно називає себе колишнім міністром, ніби вже усвідомлюючи, що повернення не буде.
Не менш показово, що пояснення своєї відставки виключно конфліктом навколо оборонних закупівель не витримує критики. У самому інтерв’ю Федоров говорить про значно глибшу проблему — ідеологічне несприйняття управлінської культури правлячої команди. Фактично він визнає, що не готовий працювати в існуючій системі колективного ухвалення рішень. У його політичній картині світу існують лише він і президент, тоді як уряд, парламент та інші інституції постають радше джерелом конфлікту, ніж простором для співпраці. Це вже не історія про окремі кадрові рішення чи боротьбу зі «схемами», а про принципову несумісність із моделлю влади.
Тому сьогодні Федоров нагадує кота Шредінгера української політики. Він одночасно існує як опозиційний політик із власними електоральними амбіціями — і водночас «не існує» як опозиціонер, адже постійно наголошує, що його діалог із президентом ще триває. Така політична квантова суперпозиція працює лише доти, доки ніхто не придивляється уважно. Поки суспільство сприймає «захист Федорова» як хвилю, вона виглядає боротьбою проти корупції, схематозів і на підтримку ефективного менеджера-технократа. Але варто увімкнути фактор спостерігача — і хвиля миттєво колапсує в політичну частинку: стає очевидно, що йдеться вже про формування окремої політичної сили з двозначним рейтингом, власною командою та цілком визначеними владними амбіціями.
автор – Віталій КУЛИК
