Знову й знову слід ставити під сумнів примат пізнання в нашій культурі й запитувати себе, чи справді, як стверджує Аристотель на початку «Метафізики», люди передусім прагнуть пізнавати. Адже якщо повернути істині її етимологічне значення — незатаєність, незахованість (a-lētheia), — то в істині йдеться не про пізнання, а про пізнаваність, про відкритість, завдяки якій лише й стає можливим щось на кшталт пізнання.
Якщо ми називаємо «обличчям» явленість, даність і появу кожної речі, то істина міститься саме в цій первісній відкритості. Вона є пам’яттю про обличчя речей, а не їхнім зведенням до об’єктів знання й науки. І оскільки ми відчуваємо насолоду від видимого й закохуємося в образи та обличчя, пізнання, яке претендує обійтися без них, аж ніяк не може сприяти нашому щастю.
Якщо мистецтво й філософія досі нас цікавлять, то тому, що вони мають справу не з пізнанням, а з пізнаваністю речей і людей. Тому культура, у якій ми живемо, — культура, що забуває обличчя й за будь-яку ціну женеться за знанням, — неминуче приходить до того, що ми сьогодні бачимо на власні очі: до сліпого й руйнівного панування над світом з боку науки, яка перетворилася на найнетерпимішу з усіх релігій.
автор – Джорджо АГАМБЕН
5 жовтня 2026 року
