Книга Фредрика Джеймісона «Археології майбутнього» (Archaeologies of the Future: The Desire Called Utopia and Other Science Fictions, 2005) вийшла понад двадцять років тому й стала реакцією на цілком конкретну історичну ситуацію: кризу політичної уяви після завершення холодної війни. Багато політиків та інтелектуалів тоді вважали, що крах СРСР і Східного блоку остаточно продемонстрував неспроможність і навіть небезпечність будь-яких утопічних проєктів соціального переустрою. Джеймісон, натомість, говорив про важливість утопічного мислення й убачав у ньому протиотруту дискурсу «кінця історії», який легітимізує статус-кво та заперечує можливість істотних змін у майбутньому. Ця полеміка була частиною ширшої кризи марксизму та лівої думки, які стрімко втрачали свої позиції під подвійним ударом неоліберальних реформ та інтелектуальної моди на постструктуралізм.
Ми пропонуємо вашій увазі два тексти на цю тематику Марі ДЖАРРІС з Корнельського університету та Ніколаса БРАУНА з Іллінойський університет у Чикаго. Власне – це воук-лівий аналіз. Буде ще й правий…
УТОПІЯ ЗАВЖДИ БУЛА Й ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПИТАННЯМ ПОЛІТИЧНИМ
- Книга «Археології майбутнього» починається так: «Утопія завжди була й залишається питанням політичним — незвичайна доля для літературної форми» (1). Як відомо, Джеймісон вказував на послаблення утопічного імпульсу після завершення холодної війни. Але він також зазначав, що утопія часто реактуалізується в моменти кризи. Зараз ми перебуваємо в одному з таких моментів, і утопія знову набуває актуальності. Однак найпомітніші політичні та культурні форми утопії сьогодні перебувають праворуч: експансіоністські війни, криптоострови (2) та мрії про штучний інтелект, який скасував би людську працю. Може здатися, що ліві не змогли запропонувати власної відповіді, особливо в культурній сфері, де нині надзвичайно популярним є романтичне фентезі (ромфант, romantasy) (3).
Хоча Джеймісон відрізняє утопію з її претензією на науковість та алегоричним виміром від фентезі з його етичною боротьбою між добром і злом, у своїй типовій діалектичній манері він виявляє утопічне бажання «у всій його вразливості та крихкості» в поширеному сюжеті про занепад магії та ослаблення фантазії, пов’язаному з капіталістичним «розчаклуванням» світу.
Тут нам може допомогти розрізнення між «утопічною фантазією» та «утопічною уявою», яке вводить Джеймісон. Тоді як утопічна фантазія описує трансформації повсякденності й знаходить собі місце в найрізноманітніших жанрах — від творів утопічних соціалістів XIX століття до сучасного ромфанту, — утопічна уява бореться за посткапіталістичне майбутнє, за нові тотальності.
Два десятиліття тому Джеймісон пов’язував зростання утопічної фантазії із занепадом утопічної уяви. Однак сьогодні ми знову спостерігаємо підвищений інтерес до утопічної уяви, пов’язаний не з витісненням утопічної фантазії, а з її розширенням. І тут потрібно уточнити, що я, слідом за Джеймісоном, зосереджуюся на тому, що відбувається у США, але вписую ці події у глобальний контекст.
У ситуації, коли споживання більше не може компенсувати руйнування капіталізмом придатного для життя світу, насолода утопічною фантазією легко може перетворитися на вимогу чогось радикально нового. З огляду на кліматичну кризу, безробіття та новий підйом фашизму — коротше кажучи, втрату майбутнього, — фокус на локальному, який Джеймісон виявив двадцять років тому, зберігається, але тепер доповнюється усвідомленням того, що ці проблеми потрібно також обговорювати на глобальному рівні.
- Як стверджує Джеймісон, феміністичні утопії Джоанни Расс, Мардж Пірсі та Урсули Ле Ґуїн 1970-х років були останніми традиційними утопіями, які прагнули створити нові соціальні системи. Попри захоплення феміністичною прозою і, зокрема, романами Ле Ґуїн, Джеймісон усе ж послідовно недооцінював значення феміністичної критики, яку він нерідко — досить недіалектично — зводив до статусу утопічної фантазії.
Він шкодував, що жанри утопії та наукової фантастики пішли шляхом дослідження «гендеру та сексуальності, а не класової динаміки та способу виробництва». Безперечно, «кінець історії» ознаменувався відмовою від марксизму загалом і класового аналізу зокрема, що проявилося, серед іншого, у становленні квір-досліджень, які відкрито заперечують передбачуваний універсалізм марксистського підходу. І все ж через двадцять років саме в аболіціоністсько-феміністичній думці ми спостерігаємо один із найпотужніших сплесків утопічної уяви.
Сім’я завжди була проблемою для утопії. Починаючи від Шарля Фур’є (фаланстер) та Миколи Чернишевського (швейна майстерня Віри Павлівни) й завершуючи Шарлоттою Перкінс Ґілман («Жіноча країна»), утопісти прагнули переосмислити взаємовідносини між продуктивною та репродуктивною працею.
Однак той факт, що Ґілман довелося ввести до книги партеногенез, щоб пояснити, як може відтворюватися суспільство, що складається виключно з жінок, свідчить про ковзання у фантазію, появу тріщини в самій системі утопії. Для Джеймісона збереження сім’ї в утопіях, «безумовно продиктоване біологічними чинниками», є яскравим прикладом структурної нездатності утопії досягти завершеності.
Таким чином, Джеймісон одночасно звеличує і критикує феміністичні утопії, виходячи з двох передумов: по-перше, що гендер і сексуальність відволікають увагу від класу; по-друге, що біологічний поділ праці залишається незмінним. Останнє припущення поділяв Фрідріх Енгельс у своїй праці «Походження сім’ї, приватної власності та держави», яка ненавмисно набула утопічного характеру.
Найімовірніше, якби Джеймісон зіткнувся з радикальним антиесенціалізмом і класовим аболіціонізмом феміністичних утопій останніх років, він напевно визнав би, що його колишній скепсис був зумовлений передусім обмеженістю його власної утопічної уяви, а не самою цією проблематикою.
Посилення ролі утопічної уяви в давно існуючому жанрі феміністичної утопії особливо помітне при порівнянні двох романів: класичної феміністичної утопії Мардж Пірсі «Жінка на краю часу» (1976) та книги М. Е. О’Браєн і Еман Абдельхаді «Все для всіх: усна історія Нью-Йоркської комуни, 2052–2072» (Everything for Everyone: An Oral History of the New York Commune, 2052–2072) (2022).
У вигаданій Пірсі Маттапойсетті виношування відбувається у брудері (своєрідному інкубаторі) або штучній матці, а кожну дитину спільно виховують три «співмами». Інкорпоруючи елементи наукової фантастики, «Жінка на краю часу» переосмислює типовий для жанру утопії діалог між мандрівником і господарем: Пірсі вводить подорож у часі в обох напрямках і щонайменше два можливих майбутніх, пов’язаних із діями героїнь у теперішньому.
У романі «Все для всіх» — на мій погляд, одній із найноваторськіших із формального погляду утопій, написаних останніми роками, — ця ідея розвивається далі: утопічна перспектива множиться завдяки дванадцяти інтерв’ю з комунарами.
Ця усна історія майбутнього пропонує поліфонічну розповідь про майбутню нью-йоркську комуну, залишаючи простір для травми революції та спонтанного конструювання нових форм соціальної організації, об’єднаних антикапіталістичним та аболіціоністсько-феміністичним баченням.
Подібно до «Звісток нізвідки» (1890) Вільяма Морріса, «редакторський» вступ і самі інтерв’ю описують перехідний період, органічно поєднуючи реальні історичні події (кліматичну катастрофу, пандемії, появу воєнізованих праворадикальних угруповань) з уявним кінцем капіталізму, каральної держави (the carceral state) та біогенетичної спорідненості.
У нью-йоркській комуні О’Браєн та Абдельхаді виношування дитини виявляється емансипаторною дією не завдяки якомусь технологічному диву, а тому, що сам сенс цього процесу повністю змінився. Будь-хто може виношувати дитину за підтримки деприватизованого Центру гестації, водночас багато хто відмовляється від такої можливості.
Таким чином, О’Браєн та Абдельхаді пропонують широкий спектр різних можливостей. Тим самим вони опосередковано відповідають на ремарку Пірсі, висловлену через сорок років після публікації «Жінки на краю часу», в якій вона визнала, що було помилкою обмежуватися лише ектогенезом і повністю виключати живонародження зі своєї утопії.
Нью-йоркська комуна поєднує утопічну фантазію з утопічною уявою. Це приклад утопії, яка не прагне досягти завершеності, а також не претендує на радикальний розрив із теперішнім. Навпаки, у цьому випадку утопія позиціонується як закономірне продовження теперішнього.
Утопічна уява роману стає лише сильнішою завдяки тому, що він зображує не радикально нових суб’єктів, а цілком правдоподібне майбутнє, соціальні відносини в якому повністю задовольняють людські потреби. У нинішній ситуації такий образ майбутнього виглядає по-справжньому утопічним.
- Джеймісон, імовірно, найбільш відомий своїм визначенням утопії як літературного жанру, який виявляє межі нашої уяви, пов’язані не з нашими особистими недоліками, а з об’єктивними історичними обмеженнями.
Хоча він неодноразово наголошує на цій функції утопії, часом його вимоги до утопії раптом стають значно амбітнішими, і він у дусі Фур’є та Маркузе починає закликати до вироблення нової чуттєвості.
Звичайно, негативна та позитивна функції утопії не можуть бути повністю відокремлені одна від одної. Коли Джеймісон заявляє, що «головне призначення наукової фантастики полягає в тому, щоб знову й знову демонструвати та драматизувати нашу нездатність уявити майбутнє», він обережно поміщає це твердження в контекст загальної кризи уяви періоду холодної війни.
Як уже зазначалося, сьогодні ситуація змінюється, про що свідчить наша здатність мислити різні варіанти майбутнього, яке настане після кінця ліберальної демократії та капіталізму як відповідної їй економічної форми. І це не обов’язково фашистське майбутнє.
Мене особливо вражає, що аболіціоністські рухи починають позиціонувати себе як утопічні проєкти. Про це свідчать художня проза й нонфікшн О’Браєн та впливовий маніфест Софі Льюїс. Анджела Девіс, Джина Дент, Еріка Майнерс та Бет Річі звернулися до утопічного мислення у своїй нещодавній книзі «Abolition. Feminism. Now.» (2022).
Сучасні аболіціоністи не лише ведуть свою генеалогію від історичного аболіціоністського руху, а й описують аболіціонізм, залучаючи гегелівську або навіть марксистську категорію зняття (Aufhebung), яка передбачає одночасно знищення, збереження та перехід на вищий рівень.
Отже, аболіціонізм як утопічний проєкт передбачає не лише руйнування; це також творчий процес збереження та перетворення. У контексті тюремного аболіціонізму йдеться також про утопічну вимогу уявити матеріальні умови, за яких могла б виникнути нова суб’єктивність, за яких на місце покарання, помсти та провини прийшли б відновне правосуддя, взаємодопомога та відповідальність.
Аболіціоністи не лише вимагають знищити тюремно-індустріальний комплекс — вони вже зараз активно створюють мережі взаємодопомоги та антикапіталістичні рухи, які поєднують локальний і міжнародний рівні.
Не обмежуючись ані реформами, ані абстрактними роздумами, аболіціонізм поєднує утопічну фантазію з утопічною уявою.
- Праві образи майбутнього — як і ультраправі політики загалом — наразі мають найсильнішу владу над нашою уявою. Вони присутні у правих фантазіях про колонізацію космосу та створення автономних спільнот на плавучих островах (seasteading), а також у споконвічній утопічній мрії про викорінення праці, що проявляється в необмеженому розвитку штучного інтелекту.
Для більшості звичайних працівників правий техноутопізм обертається масовими звільненнями, загостренням кліматичної кризи та загальним відчуттям безсилля перед державою, яка охоче підтримує розвиток найнебезпечніших технологій.
Розвиток штучного інтелекту — лише частина масштабнішого процесу руйнування ліберальної демократії, який водночас продемонстрував неспроможність обмежених реформ і знову створив можливості для по-справжньому радикальних трансформацій.
1935 року Ернст Блох попереджав про те, що праві сили привласнюють утопічний імпульс, і закликав лівих розробляти власні утопічні уявлення. Сьогодні, майже через сто років, ми бачимо, що ліві справді стають амбітнішими у своїх вимогах і починають створювати власні утопії на противагу правим наративам про майбутнє.
У США ми все ще відчуваємо наслідки холодної війни, однак постмарксистська недовіра до тоталізуючих політичних програм, що стала наслідком кризи комунізму, поступово змінюється усвідомленням того, що фрагментарного або винятково локального підходу недостатньо.
Стрімкий наступ на найфундаментальніші ліберальні здобутки — соціальне забезпечення, програму видачі продовольчих талонів для незаможних або малозабезпечених громадян, виборчі права, доступ до абортів — свідчить про обмеженість цих реформ і вказує на структурну спорідненість між капіталізмом і фашизмом.
Антиутопізм періоду холодної війни в дусі Карла Поппера та Ісайї Берліна значною мірою втратив свою силу, оскільки капіталізм дедалі глибше занурюється в кризу. Навіть демократичний соціалізм виявився нездатним повною мірою стримати ультраправих.
У такій ситуації утопічна уява знову набуває актуальності. У багатьох аспектах та планка, якій сьогодні має відповідати образ майбутнього, щоб претендувати на радикальну новизну, істотно знизилася.
Водночас значення утопічного мислення сьогодні є як ніколи великим. Питання тепер уже не в тому, чому нам легше уявити собі кінець світу, ніж кінець капіталізму, а в тому, чи здатні ми уявити собі якийсь інший сценарій кінця світу, окрім повного тріумфу правих сил.
ПРИМІТКИ
- Jameson F. Archaeologies of the Future: The Desire Called Utopia and Other Science Fictions. London; New York: Verso, 2005. P. xi.
- Проєкти створення незалежних острівних держав із власною криптовалютою.
- Піджанр, що поєднує романтичні сюжети із зображенням фантастичних світів.
автор – Марі ДЖАРРІС, Корнельський університет, департамент германських досліджень, професор, PhD
