Є в італійській архітектурі дивовижний експеримент — Casa Sperimentale, або Casa Albero («Будинок-дерево»), створений як спроба переосмислити саму природу житлового простору. Спроєктований Джузеппе Перуджіні, Уґою де Плезан та Райнальдо Перуджіні, цей унікальний «будинок на дереві» у Фреджене, Італія, будували з 1968 до 1975 року як експериментальний заміський простір для відпочинку. Модульність, гнучкість, органічні форми, можливість постійної реконфігурації — у теорії майже революція. Архітектура, яка випереджає час і кидає виклик усталеним уявленням про те, яким має бути будинок.
Щоправда, є одна дрібниця: у цьому геніальному експерименті ніхто особливо не захотів жити. Зрештою, споруда перетворилася на пам’ятник архітектурній сміливості, занедбаності та розриву між прекрасною концепцією і людською потребою мати нормальний дах над головою. І саме тут починається напрочуд точна метафора для значної частини української футурології та прогнозів щодо повоєнного світу.
Бо коли слухаєш деяких українських прогнозистів, складається враження, що після завершення війни ми не просто відбудуємо країну, а одразу переселимося в нову цивілізаційну реальність. Гнучкі інституції, мережеве суспільство, цифрова держава, нова економіка, штучний інтелект, громадянська участь, переосмислення кордонів і суверенітету — кожен елемент окремо звучить як частина великого історичного прориву. На презентаціях усе модульне, адаптивне й органічне, а майбутнє нагадує інтелектуальний конструктор, де достатньо правильно з’єднати деталі — і виникне суспільство нового типу.
Проблема в тому, що люди не живуть у презентаціях. Вони живуть у містах, де потрібні безпека, робота, житло, справедливий суд, зрозумілі правила та впевненість у завтрашньому дні. І якщо футурологічна конструкція не відповідає на ці прості запитання, то навіть найефектніша архітектура майбутнього ризикує залишитися порожнім бетонним каркасом.
Повоєнний світ не можна зібрати винятково з красивих концептів, як модульний будинок із набору універсальних блоків. Його доведеться будувати з людських довіри, відповідальності, пам’яті, інституцій та щоденної практики. Українцям потрібне не лише майбутнє, яке добре виглядає на конференційній сцені, а країна, у якій вони справді захочуть жити — і не тільки тому, що іншого вибору немає.
У цьому й полягає головний виклик для наших футурологів: пояснити не лише, наскільки геніальною буде конструкція нового світу, а й хто, як і за яких умов почуватиметься в ній людиною. Бо найрадикальніша архітектура майбутнього втрачає сенс у той момент, коли її мешканці починають шукати вихід.
автор – Віталій КУЛИК, футуролог
