Освальд Шпенґлер так і не приїхав до Америки. Німецький історик отримав запрошення виступити на Американському філософському конгресі 1926 року, незабаром після того, як його «Присмерк Європи» вийшов англійським перекладом.
Але відлюдник Шпенґлер відмовився, відчуваючи, що враження від американської метрополії заважають йому зосередитися на роботі та дезорієнтують його. Він також відмовлявся прийняти замовлення на підготовку статей для американських ЗМІ, таких як «The Nation» чи «The New York Times», чиї берлінські кореспонденти просили його написати есе на тему занепаду Америки. У будь-якому разі, Шпенґлер поділяв антиамериканські упередження багатьох своїх німецьких сучасників, і можна з упевненістю припустити, що він би зневажливо відгукнувся про американців як про безрідну «популяцію мисливців у гонитві за доларом», що він і зробив у своїй останній опублікованій роботі.
У Німеччині Шпенґлера завжди вважали політичною фігурою, найпопулярнішим представником міжвоєнної течії антиліберальної ідеології, яка згодом отримала назву «консервативна революція». У своїх пророчих історичних працях Шпенґлер передрікав захоплення політичної влади авторитарними фігурами, тоді як у своїх політичних роботах, таких як помпезне «Пруссатство і соціалізм» (чи? “Прусіанізм і соціалізм” (Preussentum und Sozialismus), він виглядав найгучнішим у країні прихильником переходу до соціалізму, хоча потім став найяскравішим критиком, коли щось подібне сталося. У ФРН його вважали неоднозначною фігурою в німецькій інтелектуальній історії: неперевершений стиліст, чия філософія історії довела жанр до його вершини, але чиї путчистські політичні есе розпалили полум’я націонал-соціалізму — руху, який зрештою не бажав мати з ним нічого спільного.
В США, навпаки, Шпенґлера ніколи не ховали та не ексгумували як протофашистську диковину. Його ідеї зберегли свою свіжість тут, як ніде більше у світі, можливо тому, що вони ніколи не відігравали деструктивної ролі в суспільному житті Америки. Саме тоді, коли на батьківщині репутація Шпенґлера почала падати в роки стабільності Веймарської республіки, англомовні переклади 1926/1928 років його двотомного magnum opus були зустрінуті захопленими рецензіями у всіх провідних американських газетах і періодичних виданнях. Потім, протягом наступного десятиліття, коли Німеччина почала експериментувати з ідеєю Шпенґлера про «німецького Цезаря», американські вчені стали звертатися до історичних праць Шпенґлера по пораду. У 1938 році Льюїс Мамфорд розпочав серію есе в «The New Republic» про теоретичні шедеври ХХ століття з панегірика «Присмерку Європи». Того ж року президент Колумбійського університету Ніколас Мюррей Батлер у своїй напутній промові рекомендував переглянути пророцтва Шпенґлера, а історик Чарльз Бірд у журналі «Life» виступив із захистом історичних передбачень Шпенґлера.
«Присмерк» також був наріжним каменем для американських авторів міжвоєнного періоду та середини століття. Теми Шпенґлера, його неологізми, а іноді й його ім’я, переплітаються в романах Ф. Скотта Фіцджеральда, Джека Керуака та Генрі Міллера. Його вплив на американську політичну теорію також величезний, простягаючись від С. Л. Р. Джеймса та Малкольма Х до Семюела Гантингтона та Генрі Кіссінджера, чия робота 1950 року, присвячена Шпенглеру, стала взірцевою для дипломних робіт у Гарварді. Такі бестселери, як «Самогубство Заходу» Джеймса Бернгема та «Смерть Заходу» Пета Б’юкенена, безсумнівно, спираються на звучання знаменитого гасла Шпенґлера. Як писав літературний критик Нортроп Фрай у 1970-х роках: «Всі ми — шпенґлеріанці».
Враховуючи вплив робіт Шпенґлера на американську культуру, можна очікувати появи критичних видань його робіт англійською мовою та значного наукового інтересу. Однак існує лише три повноформатні дослідження Шпенґлера англійською мовою, а більшість його статей, листів і посмертно опублікованих робіт залишаються недоступними для англомовних моноглотів. Примітно, що за останні сто років ніхто не намагався зробити нового перекладу «Присмерку Європи».
Незважаючи на все це, знайти доступні примірники основних текстів Шпенґлера неважко, оскільки останніми роками ринок переповнений факсимільними копіями оригінальних перекладів, створених підпільними видавництвами правих дисидентів. Більше того, через ціле століття після першої публікації головної праці Шпенґлера англійською мовою, споживачі дивним чином отримали можливість вибирати між трьома перекладами «Пруссатства і соціалізму» — єдиного великого твору Шпенґлера, не опублікованого англійською за його життя, — з редакційними коментарями видних білих расистів, ультраправих політиків і представників англомовного неонацистського підпілля. Якщо «Присмерк Європи» довгий час був наділом освіченої американської еліти, що оплакує деградацію культури, то новітні прихильники Шпенґлера належать до напівграмотного всесвіту інтернет-провокаторів, заворожених перспективою появи американського Цезаря. Як відбулася ця трансформація і що вона означає?
Головна ідея філософії Шпенґлера полягає в тому, що культурні системи перебувають у постійному русі від зародження до старіння. Те, що продуктивно на одному етапі цього процесу, буде руйнівним на іншому, і лише те, що продуктивне, те й істинне. Оскільки, як стверджує Шпенґлер, вік культури видно на її поверхні, ми можемо застосувати метод Шпенґлера до нього самого, простежуючи історію «Шпенґлера» як культурного феномену на Заході, щоб визначити наше нинішнє місце в ході світової історії.
Перші читачі Шпенґлера, як у Німеччині, так і в США, знали, що внесок автора в сучасну думку полягав не в критиці декадансу – цього слова немає в його словнику – і не в теорії авторитарного правління, про що не згадується у широко обговорюваному першому томі його праці. Його сприймали як методолога гуманітарних наук, як він сам себе й представляв. Він відчував, що розуміючинауки його часу були заражені систематизуючими імпульсами, запозиченими з фізики, які не могли осягнути динамізм культури, або те, що він називав її морфологією, її органічною логікою розвитку. Він хотів замінити сучасні для нього пошуки механістичних причин вивченням «долі» – ключового терміна його філософії.
Цей намір детально викладено в першій частині книги, призначеній для американського читача: сто сторінок насиченого вступного матеріалу в чудовому, нині малопоширеному першому перекладі поета і критика Кеннета Берка. Наступні 900 сторінок «Присмерку Європи» пропонують низку демонстрацій результатів застосування морфології в різних наукових дисциплінах: математиці, історії мистецтв, психології, природознавстві, урбаністиці, політичній теорії та економіці.
Подібне представлення пронизує ці тисячі сторінок блискучої прози. Шпенґлер представляє вісім «культур» (ми називаємо їх «світовими цивілізаціями»), які розцвітали і в’яли протягом останніх п’яти тисячоліть так само безглуздо, як польові квіти. Ці «культури» дали свої пагони в Месопотамії, Єгипті, Китаї, Індії, Середземномор’ї, на Близькому Сході, у Мексиці та Північній Європі. Шпенґлер передрікав, що дев’ята культура може виникнути в Росії після в’яння Заходу. Кожна з цих культур виникла із зачаткових імпульсів позаісторичного народу за випадкових обставин, перш ніж піддати своїх нині живих представників тисячолітньому дозріванню: від весни релігійного екстазу через літо юнацького бунту, перш ніж досягти вершини своєї величної краси восени Просвітництва, яка передує нескінченно довгій зимі ракової інтелектуальності, склеротичних інститутів і міських мас мегаполісів. Ця заключна фаза була тим, що Шпенґлер називав «цивілізацією».
Ці культури – монади без вікон. Кожна з них дивиться на світ по-своєму і всі вони не розуміють одна одну. Будь-яку схожість розуміння слід сприймати як продуктивне непорозуміння (як в ідеї «відродження» античної культури на Апеннінському півострові в XV столітті), або як «псевдоморфоз» – несхожість внутрішньої сутності, замасковану відповідністю зовнішньої форми.
Взаємна незбагненність культур не має нічого спільного з генетичними чи «расовими» характеристиками. Шпенглер зневажав німецьку одержимість формою черепа та пігментацією шкіри, вважаючи її систематизуючим викривленням зоології XIX століття. Будь-хто, наділений базовими людськими здібностями, може бути причетним до європейсько-американської культури, яку Шпенґлер називав «фаустівською». Культура визначається її «формою інтуїції», способом сприйняття простору її носіями, а стилістичні відмінності між вісьмома великими культурами – релігійними обрядами, політичними церемоніями, архітектурними мотивами та декоративними особливостями – можна простежити аж до тонких відмінностей у глибинах сприйняття, а не в расових характеристиках.
Плюралізм Шпенґлера колись був найбільш суперечливим аспектом його філософії, як у Німеччині, так і в США. Він кинув виклик традиційному, лінійному поділу світової історії на давню, середньовічну та сучасну, виділивши три розірвані культурні цикли, які він назвав «аполлонічним», «магічним» та «фаустівським». Таким чином, він спростував ідею європейської культурної переваги, а також припущення про те, що класичні та християнські ідеали є фундаментальними для сучасних інститутів. Будучи запеклим культурним релятивістом, Шпенґлер із захопленням писав про досягнення всіх восьми великих культур, і деякі з його найемоційніших зауважень зустрічаються в його роздумах про знищення мезоамериканської культури – «високоінтелектуального і видатного суспільства, якому Захід не міг знайти жодної паралелі» – «кучкою розбійників», конкістадорами. Цей базовий підхід мав безпосередній вплив на таку дисципліну, як культурна антропологія в Сполучених Штатах у 1930-х роках, і коли в наступні десятиліття Шпенґлер увійшов до навчальних програм американських університетів, він став філософським аналогом Рут Бенедикт та Едварда Сепіра.
Трагічні обертони поглядів Шпенґлера отримали менше наукової підтримки. Довгий шлях розвитку культури, стверджував він, – це спроба приборкати моторошне сприйняття простору шляхом створення формальної мови. Народження культури позначено геометрично примітивними архітектурними формами – єгипетськими пірамідами, доричними колонами, романськими соборами, – які виростають із землі та постають перед своїми будівельниками як загадкові спалахи народжуваного творчого начала, що ще не навчилося кодифікувати себе в техніці. Історія культури – це усвідомлене виявлення того, що колись було автоматичним; архітектори, композитори та художники з’являються на історичній сцені під час культурного «літа» і випробовують своє панування над сліпими потягами. Потім, в «осінню» пору культури, час її зрілості, імпульс до панування над природою вчиться панувати над собою, і формальні проблеми, поставлені особливостями форм інтуїції, розв’язуються, сприяючи усвідомленому короткочасному примиренню людини та природи. Цей момент, стверджує він, породив «яскраву інтелектуальність, веселощі міського карнавалу та сум прощання», які можна знайти в яскравих кольорах Афінського акрополя часів Перикла, мавританських арабесках Омеядського халіфату та картинах олією Франческо Ґварді.
Але розум неспокійний і не може припинити утверджувати свою владу над оточенням і над собою, що призводить до термінальної фази у формі «цивілізації», яка настає приблизно на дев’ятому столітті становлення культури – Французька революція знаменує собою поворотний момент в історії Заходу. У цей момент безрідні мешканці зростаючих глобальних міст починають сприймати власні культурні творіння – усталені уявлення про касту, аристократичні соціальні умовності та релікти релігійних звичаїв – як проблеми, що суперечать раціональному розуму в його спробі знайти собі дім у світі форм, ним самим створених. І таким чином розум деконструює ці інститути, перетворюючи їх на агрегати частинок. Філософія стає матеріалістичною, соціальна теорія – атомістичною та егалітарною, а роз’їдаючий атеїзм знищує те, що залишилося від надлюдських сил, що колись об’єднували людей у спільноту. Знесилений розум підриває власні культурні основи і мимоволі руйнує себе.
Через це несприйняття культури як самоцілі люди не бажають захищати свою націю у війні, з підозрою ставляться до всіх форм свавілля влади і, зрештою, піддаються владі небагатьох, в чиїх жилах тече кров – цезарів, які керують останнім актом цивілізації. Цезарі – це виховані «люди раси», але вони не мають облагороджуючого впливу на населення, яке стає легкокерованими частинками в пісочниці їх експериментів. Ці міські маси згодом піддаються «вторинній релігійності» – яка на Заході представлятиме собою теплохолодний готичний містицизм, – яка надає сенс епосі «другого вікінгизму», повній вандалів і тиранів, що грабують руйнуючіся міста і ґвалтують їх беззахисних мешканців. Онуки «культурного народу» потім стають тим, що Шпенглер і його сучасники називали «феллахськими народами», натякаючи на посткультурних нащадків древніх єгиптян – кочових селян, які зазнавали постійного впливу іноземних культур аж до кінця людської історії.
У хронології Шпенґлера падіння Заходу в повну злидні відкладено ще на кілька століть уперед. Його більше цікавив феномен «клімаксу» – періоду творчого занепаду та прискореної безплідності, який, на його думку, триватиме з 1800 року до кінця XX століття. Найбільш цитовані уривки з творів Шпенґлера драматизують фактуру повсякденного життя на цій ранній фазі фаустівської цивілізації. Ці уривки стали зразком для тієї сардонічної традиції американської культурної критики, яка тягнеться від тирад Двайта Макдональда середини минулого століття до пізніших ієреміад «The New Criterion».
Раціоналізація культури полегшується комерційним этосом міста, де безособові грошові транзакції роз’їдають традиційні відносини взаємозалежності. Спираючись на німецьку традицію економічної соціології, Шпенґлер пов’язує зростання ринку, який перебудовує якісну унікальність у кількісну гомогенність при верховенстві розсудку, який у свою чергу підпорядковує чуттєві відмінності абстрактному поняттю. Цивілізація, таким чином, є поступове усунення відмінності в міському житті, відносинах, мистецтві та політиці шляхом «пісної та виснаженої» інтелектуальності, народженої грошима. Логіка середньовічного міста, орієнтованого навколо церкви, замінюється «шаховою формою, символом бездушності»; різноманіття мов і діалектів витісняється «бездомними, безрідними мовами», якими говорять торговці заради світової торгівлі. У громадській сфері панують «інтелектуальні кочівники», «книжники, які вірять, що можуть замінити реальність логікою, силу фактів — абстрактною справедливістю» або, краще сказати, «люди з головами, повними суперечок і помсти за свою даремно витрачене життя».
Після того, як формальні проблеми естетики були вирішені в останні десятиліття культури, тріумфує комерційне мистецтво. Іноді воно пробуджує почуття, іноді просто декоративне, але незмінно являє собою товарний мотлох. «Ми знаходимо більше розуму, смаку, характеру та компетентності на загальних зборах якогось акціонерного товариства або серед інженерів найкращих промислових підприємств, ніж у всій живописі та музиці сучасної Європи», – писав Шпенґлер під час Першої світової війни. Він описував мистецтво свого часу як «фальшиву музику, повну штучних шумів, що продукуються масою інструментів, брехливий живопис, повний ідіотських та екзотичних рекламних трюків, фальшиву архітектуру, яка кожні десять років „винаходить“ новий стиль, черпаючи його із скарбниці форм минулих тисячоліть». Він передбачив культурну теорію постмодернізму: у міру того, як цивілізована людина втрачає почуття історичної спадкоємності, його мистецтво також позначене «розпадом у порожні, успадковані форми», які спочатку неможливо датувати найближчим десятиліттям, а потім навіть найближчим століттям.
Література – панівний засіб вираження ранньої фаустівської цивілізації, але її функція – журналістська: проливати світло на мертвий вантаж традиції і тим самим деконструювати його. Архетипічним персонажем цієї «мегаполітичної літератури» є героїня Генріка Ібсена. «Замість дітей у неї – душевні конфлікти, і шлюб перетворюється на задачу, в якій головне – зрозуміти один одного». Чоловіки більше не бачать у жінках майбутніх матерів своїх дітей, а скоріше ділових партнерів, з якими вони можуть вирішити свої духовні проблеми. Статеве розмноження з інстинкту перетворюється на предмет аналізу витрат і вигод.
Газети та журнали, вміст яких повністю диктується фінансовими інтересами, звеличують усе це як «прогрес». Читачі стають знаряддям корпоративної влади, але, в «сатирі на інтелектуальну свободу», окремі особистості цього не помічають і приймають ідеологічні маніпуляції за самостійно сформовані погляди. «Жоден приборкувач тварин не має більшої влади над своєю зграєю», ніж магнати преси, зауважив Шпенґлер. «Дайте волю народові як масі читачів, і він пронесеться вулицями і кинеться на будь-яку вказану мету, викрикуючи погрози і розбиваючи вікна. Один кивок співробітникам преси, і вони спокійно розійдуться по домівках». Епоха засобів масової інформації також несе з собою свою власну епістемологію: істина – це «те, що постійно читають і чують», і тому множинність істин, яка в парламентській демократії відповідає числу політичних партій, посилює скептицизм цивілізованої людини, розмиває суть його ідеологічних переконань і прокладає шлях до епохи постправди вторинної релігійності.
Але Шпенґлер не вірив, що цивілізація – це лише кітч, несвідомість, дівчиська у начальниках і фейкові новини. Подібні речі, думав він, будуть процвітати в масах століттями, але не запобіжать появу людей, які «виберуть техніку замість поезії, флот замість живопису, політику замість епістемології». З лав цих розчарованих «людей раси» виникнуть цезарі фаустівського Заходу і захоплять політичну владу, як тільки розбещеність дворічного «анархічного інтермеццо» під назвою лібералізм стане занадто нестерпною. Вони досягнуть подібного не шляхом виборів, які купуються корпораціями, а «примітивними методами кривавого насильства».
У впливовому науковому труді про Шпенґлера та його інтелектуальне оточення, опублікованому в 1980-х роках, історик Джеффрі Герф ввів термін «реакційний модернізм» для позначення цього сплаву авторитаризму з вірою в технічну перевагу у Веймарській Німеччині. Але Шпенґлер був незвичайним навіть серед консервативних революціонерів свого часу. Його політичні уявлення слід розуміти як своєрідний гібрид наукового історичного прогнозування, шовіністичної гордовитості та мрій.
З одного боку, Шпенґлер був представником циклічної теорії історії, розробленої древніми і потім реабілітованої латентною течією сучасних мислителів. Ця традиція ототожнює перехід від мирної дикості через період культурного розвитку, яка, згідно з власною іманентною логікою, деградує в те, що неаполітанський енциклопедист Джамбаттіста Віко називав «варварством рефлексії». Хоча це в основному відповідає поглядам Шпенґлера, він не хотів, щоб його вважали песимістом. Він був дивно натхненний неминучим занепадом фаустівської цивілізації, її телекомунікаціями, високошвидкісними залізницями, хмарочосами та армією. В есе, написаному під час роботи над другим томом «Присмерку», він припустив, що «Завершення Заходу» було б більш влучним заголовком. Це почуття історичного оптимізму забарвлене есхатологічною концепцією «світової історії», яка розглядає дугу людського розвитку як лінійну прогресію від кровної спорідненості та конфліктів до вищої сфери усвідомленої свободи — назвіть її як хочете: абсолютним духом, комунізмом або цивілізацією.
На початку Першої світової війни низка учених і журналістів називали це «соціалізмом» і сприймали як суто німецьку ідею. Переосмислюючи геґельянсько-марксистську філософію історії, ці автори розглядали конфлікт між Англією та Німеччиною в термінах всесвітньої історії як зіткнення анархічної, дезінтегративної епохи парламентської демократії з її «зняттям» в авторитарній державі, забарвленій німецькими доброчесностями: організованістю та підпорядкуванням владі. Таким чином, вони протиставляли «Ідеї 1914 року» – популярну в Німеччині воєнну ідеологію та історичну самосвідомість – «Ідеям 1789 року», просвітницькій та лібералізуючій кислоті Французької революції, відповідальній за цивілізацію (це слово було лайливим) і все погане.
«Ідеї 1914 року» мають мало спільного з тим, що ми сьогодні зазвичай називаємо соціалізмом, але їх не слід зводити до військової пропаганди. Вони спиралися на стару національну традицію історичного мислення, розробляючи комунітарну соціальну теорію, що поєднує добровільне підпорядкування державі з вільним розвитком особистості. Це була серйозна і законна альтернатива ліберальному преклонінню перед вільною підприємливістю та недобровільному підпорядкуванню ринку.
«Прусський соціалізм» Шпенґлера (або «етичний соціалізм», як він називає його в «Присмерці») – інша назва для цього. Це попередня стадія авторитаризму, живильне середовище для майбутніх німецьких цезарів. Він протиставляє його «економічному соціалізму» Маркса, який він критикує, не зовсім переконливо, як англосаксонське явище, посилення індивідуалістичного этосу капіталізму, що призводить до появи нахлібників велферу замість чесних робітників.
Він хотів, щоб його брошуру 1919 року про пруссатство і соціалізм вивчали молоді консервативні соціалісти, що ностальгували за Соціал-демократичною партією (СДПН) під керівництвом Авґуста Бебеля і були вражені прийняттям парламентської демократії лідерами Листопадової революції. Цей старий есе можна було б перейменувати в «Роздуми про революцію в Німеччині». Воно представляє собою сукупність причіпок і звинувачень на адресу ліберальних інтелектуалів, сп’янілих імпортними англо-французькими філософіями, які до кінця війни розміняли всесвітньо-історичну місію Німеччини, підтримавши демократичний рух, який зрештою призвів до створення Веймарської республіки.
На відміну від «Присмерку», який утримується від оціночних суджень на користь фактичного наративу про неминучість долі, яка трапиться, хочемо ми цього чи ні, в політичних творах Шпенґлер закликає своїх читачів взяти свою долю у власні руки і розглянути альтернативи, якщо подібне не виходить. Наприклад, у другому томі «Присмерку» Шпенґлер описує конфлікт між «провідними державами диктаторської грошової економіки і чисто політичною волею цезарів» як «крайню битву між економікою і політикою, в якій остання відвойовує своє царство». Це послідовні фази світової історії, і перемога «крові» над грішми – єдиний шанс; гроші роз’їдають душу таким чином, що їх адвокати стають безпорадними перед грубою владою цезарів.
У «Пруссатстві», навпаки, Шпенґлер припускає, що все може обернутися інакше. «Цезаризм – наша доля, – пише він, – в тій же мірі, що і доля римлян, китайців і будь-якої іншої зрілої цивілізації. Але мільярдери чи генерали, банкіри чи бюрократи вищого рангу – от вічне питання». Враховуючи, що Шпенглер в іншому місці визначає цезаризм як «тріумф політики насильства над грішми», його нечисленні мимохідні згадки про «мільярдний цезаризм» важко зрозуміти. Якщо вони не спрямовані виключно на те, щоб викликати у читачів страх перед англо-американською гегемонією, то вони стосуються внутрішньо суперечливого уявлення.
Після Холодної війни американські читачі «Присмерку», які тепер вже були не літературними критиками, а журналістами та реалістами в галузі міжнародних відносин, читали Шпенґлера крізь призму тези Френсіса Фукуями про «кінець історії». Вони стверджували, що Шпенглер не усвідомлював або ж недооцінював можливість того, що його епоха цезаризму може обернутися ліберально-демократичною імперією мільярдерів і банкірів. Це лейтмотив книги «Пророк занепаду» Джона Фарренкопфа (2001) – найкращої роботи про Шпенґлера з тих, що є англійською мовою, – і про неї з похвалою відгукнулися такі журналісти, як Роберт Меррі, колишній редактор «The National Interest». «Представлений Освальдом Шпенґлером образ глобальної історії і долі Заходу викликає мало резонансу в сучасному світі, якщо не враховувати оновлену версію з урахуванням підйому Америки в епоху, що почалася в 1945 році», – пише Меррі. «Він відмовлявся визнати, що Америка може завадити його країні стати останньою державою Заходу і світовим гегемоном». Такі читачі, як Меррі і Фарренкопф, вважали необхідним «переглянути» Шпенґлера, щоб цезаризм був сумісний з неоліберальним глобалізмом, очолюваним Сполученими Штатами. Але це вже дуже далеко від ідей Шпенґлера.
Століття потому після першого перекладу «Присмерку» англійською мовою, опис Шпенґлером цезаризму як повстання консервативних мучеників західної культури проти глобального фінансового режиму стає все більш актуальним, тоді як уявлення про ліберально-демократичний кінець історії здаються нам недалекоглядними фантазіями 1990-х років. Це особливо інтригує, якщо врахувати, що Шпенглер уявляв собі цезаризм як явище XXI століття. І ось, нарешті, він звертається до нас із могили. Але чи чуємо ми його?
Десять років тому було б важко знайти друкований примірник будь-якого з творів Шпенґлера англійською мовою за межами книжкових магазинів університетських містечок, що скуповують майно померлих професорів. Але сьогодні у читачів є вибір. Факсиміле першого англійського видання «Присмерку Європи» (яке тепер перебуває у відкритому доступі) можна придбати у «Arktos», провідного видавця європейських «нових правих»; «Legend Books», каталог якого складається з перекладених творів Шпенглера; та «Rogue Scholar Press», яким керує троль із соціальних мереж, що стверджує, серед іншого, що «кожен здоровомислячий німець молиться про друге пришестя Адольфа Гітлера».
«Пруссатство» видало «Legend Books» у новому перекладі редактора «Arktos» Константина фон Хоффмайстера; також «Imperium Press» – видавництво, мабуть, найбільш відоме перш за все своєю серією «Життя видатних людей», у якій вийшли книги про Роберта Лі, Ернана Кортеса і гунна Аттілу; та «Black House Publishing» – видавництво новозеландського расиста Керрі Болтона, що підготував вступ до книги. «Праві, – починає свої зауваження Болтон, – можуть не погоджуватися з Освальдом Шпенґлером, але ігнорувати його неможливо. Звичайно, для лівих і ортодоксальних академічних кіл завжди простіше ігнорувати його». Цікаво, що текст «Пруссатства», що йде за цим вступом, являє собою крадіжку перекладу Шпенглера 1968 року, виконаного німецьким професором з Амгерстського коледжу.
Більшість новітніх послідовників Шпенґлера вважають, що міжнародне повстання проти неоліберального порядку – багатообіцяюча перша ознака явища шпенглерівського цезаризму. Хоффмайстер, чиї переклади значно сприяли новому зростанню інтересу американців до Шпенглера, представляє Дональда Трампа – автора «Мистецтва укладати угоди» – всесвітньо-історичним героєм, який підірве трансакційний этос сучасності політикою кривавого насильства. На обкладинці передвиборчої пропагандистської роботи Хоффмайстера 2024 року «Езотеричний трампізм» (натяк на оккультний рух «Езотеричний гітлеризм») зображений карикатурний Трамп у фіолетових сонцезахисних окулярах-авіаторах і свіжовибіленому блискучому золотому перуці на тлі репродукції культової картини Томаса Коула, що зображає пограбування Риму. «У культурній зимі Заходу, — пише Хоффмайстер, — Трамп постає не просто політичною фігурою, але й втіленням фаустівського духу, що прагне відродити цивілізацію, яку він колись підніс на неймовірні висоти». Його обрання обіцяє «відродження духу нації… готуючи ґрунт для повноцінного відродження».
Але в «Присмерці Європи» немає ні омолодження, ні воскресіння, ні відродження. Ніщо не може стати знову великим. Урок філософії історії Шпенґлера полягає в тому, що «ми повинні рахуватися з суворим фактом занепаду пізнього життя». Це жахливий урок. Ніхто в здоровому глузді — а Шпенглер не був у здоровому глузді — не захотів би жити у дворічну епоху, яку він ототожнював із виникненням цезаризму, яка, за його визначенням, позначена «дедалі примітивнішим характером політичних форм» і «внутрішнім руйнуванням націй у безформене населення, чия консолідація в імперію поступово набуває примітивного і деспотичного характеру». На думку Шпенглера, цезаризм прискорює сповзання у варварство, яке «відрізняється лише несуттєвими деталями від подій часів дикого життя в лісі».
Тому вивчення гідне саме це «відродження», а не редакційні міркування расистів, що вигадали, як нажитися на репутації Шпенглера. Будь-який хронічно засілий в інтернеті неписьменний шитпостер може поширювати меми про Шпенґлера і оголосити себе цезаристом – і існує спільнота молодих людей, які так роблять – точно так само, як будь-який студент елітного коледжу може назвати себе поліцейським аболіціоністом. Але слова можуть відволікати від суті. Шпенґлерівська інтерпретація сучасної культури розкрила б ці самоописи як компенсаторні жести мас, нездатних прийняти власну історичну нікчемність.
Шпенґлер визнав би поширення друкованих примірників «Присмерку Європи» і створених штучним інтелектом (або вкрадених) перекладів «Пруссатства» дешевим споживчим мотлохом – артефактами, які можна помістити поряд з футболками Че Гевари та музикою Каньє Веста в енциклопедію фаустівського політичного кітчу. Шпенґлер навіть не став би розрізняти ці ліві та праві меми популярної культури. Він побачив би у цих конкуруючих діалектах дві потворні маски, що приховують одну й ту саму вихолощену душу, точно так само, як він не приймав як проповідників пацифізму, так і правих антисемітів серед своїх сучасників, обмежуючись щодо них однією назвою – отруєної журналістикою вульгарної маси. Якщо цезаризм, як його описав Шпенглер, колись втілиться в життя, то це станеться тому, що хтось вважатиме культуру мемів і клікбейту духовно отруйною і нестерпною.
Важко уявити, що це колись станеться. Шпенґлерівське уявлення про майбутнього Цезаря поєднує в собі риси, що рідко зустрічаються в сучасному світі. Він повинен бути сумлінним і благородним, людиною грубих інстинктів, чужим логічним абстракціям, але в той же час мізантропом, що відкидає закони природи, страждаючи на манію величі, нелюдяним і безжалісним. Він якимось чином пронесе факел цивілізації і зведе останні пам’ятники фаустівського Заходу, здійснюючи при цьому повну владу над населенням планети, до якого він байдужий. І що найголовніше, в його жилах має текти частка варварської чуттєвості, що пов’язує його з дикими витоками культури і схиляє до відрази до витонченої дурності цивілізованого життя.
Ось чому Шпенґлер припускав, що наш Цезарь прийде з Німеччини, країни, яка колись вважала за благо свою запізнілу причетність до сучасного індустріального суспільства і відсутність стійкого демократичного досвіду. Але цієї Німеччини більше немає. Хто сьогодні володіє інстинктами, не підірваними виснажливою логікою цивілізації? Мабуть, ніхто. У будь-якому разі, це не виключає можливості того, що ми знайдемо інший шлях назад до дикого життя в лісі.
Кайл БААШ
