Країни, які переживають війну, опиняються у надзвичайно складній ситуації: людські втрати, знищення інфраструктури та промисловості, руйнування людського капіталу, втрата інвестицій у розвиток, порушення економічних зв’язків, спустошення державної казни. Як наслідок — поширюється бідність і збільшується частка населення, яка потребує соціальної допомоги.
Деякі дослідники вважають, що капітуляції настають не тоді, коли обвалюється фронт, а коли валиться тил. Коли тягар війни стає нестерпним, люди можуть погодитися на визнання втрат. Коли смерть є єдиним рятунком.
В Україні донедавна існувало уявлення про те, що наша боротьба за незалежність має людиноцентричний характер. Тому ми вітаємо наших героїв, які повертаються з полону, а не відправляємо їх у табори, як це роблять росіяни. Для нас болить кожна смерть, і ми рахуємо втрати.
Але коли влада починає демонстративно заперечувати людиноцентричний характер нашої визвольної війни, тил починає просідати.
Так, війна — це бідність широких верств населення. Причому ця бідність настає дуже швидко. У відносно демократичних країнах, що воюють, влада намагається стримувати бідність, запроваджує механізми захисту та справедливого розподілу. Або принаймні дає людям можливість виживати. Тим самим створюється мотивація захищати свою країну та залишатися в ній.
Якщо влада не може нічого дати людям, які все втратили, то хоча б не повинна намагатися добити те, що якось виживає, аби потім відновитися.

Натомість ми спостерігаємо вперте бажання чинної української влади завалити тил. Прикладом є законопроект №14005.
Колега Олег Чеславський зробив детальний правовий аналіз цієї новації. Законопроект пропонує інтегрувати автоматизовану систему виконавчого провадження з усіма ключовими державними реєстрами, банками та платіжними системами. Створюється розширений Єдиний реєстр боржників із принципово новими повноваженнями.
В Україні зараз понад 8 мільйонів записів у Реєстрі боржників. З початку повномасштабної війни їх стало більше на 1,4 мільйона. Найбільше зросла кількість боргів за:
– комунальні послуги — на 30%;
– штрафи за адміністративні правопорушення — на 38%.
А тепер запитайте себе: хто ці боржники? Це не бізнесмени-ухилянти. Це:
- понад 6 мільйонів внутрішньо переміщених осіб, які втратили все;
- сотні тисяч родин військових та загиблих, що виживають на мінімальні виплати;
- мільйони українців, які втратили роботу через російські обстріли;
- люди, чиї будинки знищені, а рахунки за «надані послуги» продовжують нараховувати.
За чинним законодавством єдине житло боржника не може бути предметом стягнення. Це закріплено в Цивільному процесуальному кодексі та підтверджено судовою практикою. Але законопроект робить елегантний трюк: формально не скасовуючи цю норму, він створює механізми, які роблять її беззмістовною.
«Чим цей законопроєкт відрізняється від попередніх? Тим, що в ньому прописали, що під час війни за борги можна забрати в людини єдине житло. Це завжди було табу! І якщо зараз така бідність людей під час війни, і якщо заборгованості за комунальні платежі такі великі, то ще у людини забирати єдине житло? Це означає перетворити країну на країну бездомних. Я хочу запитати, хто сьогодні з депутатів наважиться натиснути кнопку і проголосувати за знищення останньої стабільності та можливості жити для людей», — справедливо обурювалася Юлія Тимошенко.
«Батьківщина» єдиною не підтримала цей законопроект.

І з нею важко не погодитися! Саме так і є!
Ви не можете продати квартиру → не можете її заставити → не можете погасити борг менш цінним майном → рахунки заблоковані → борг зростає з пенями та інфляцією → виконавець «самостійно обирає спосіб погашення» → і раптом ваше «недоторканне» житло опиняється на торгах.
Ви можете дізнатися про те, що втратили житло, лише коли вам виламають двері і вселять нового власника. Виконавець може «неналежним чином» — що йому нічим не загрожує — повідомити вас про борг. «Забути» надіслати вимогу. І вуаля — ваша хата вже не ваша.
І жодного шансу на оскарження! Бо суди паралізовані і перебувають у ручному управлінні.
Хитання тилу ні до чого доброго не призведе.
автор – Віталій КУЛИК






































