Ця дещо відредагована промова була виголошена 7 жовтня на конференції з питань національного консерватизму 2026 року в Єрусалимі під час панельної дискусії про молодих правих у США та стан ізраїльсько-американських відносин.
Я приїхав сюди, тому що так звані друзі з правого табору, як і вороги з лівого, обмовляють масштабне перегрупування американських правих, яке відбувається протягом останнього десятиліття й призвело до формування коаліції, що вдруге привела Трампа до влади у 2024 році.
Я помітив, що щойно оголосив у мережі про свій намір узяти участь у цій конференції, як мене почали називати і нацистом, і зрадником, який продався сіоністам. Ці два звинувачення можуть бути логічно несумісними, але вони дають нам уявлення про те, що відбувається зараз. Люди намагаються розколоти нашу коаліцію.
Багатьох нині підштовхують до висновку, що нові праві — коаліція, яка допомогла повернути президента Трампа до Білого дому, — і ціле покоління молодих консерваторів збожеволіли. Безперечно, така версія подій дуже вигідна тим, хто її поширює. Проблема в тому, що вона просто не відповідає дійсності.
У Стратегії національної безпеки, оприлюдненій торік, зовнішню політику президента Трампа описано такими словами: «реалістична», «прагматична», «принципова», «рішуча» та «стримана». Цитую: «Вона не ґрунтується на традиційній політичній ідеології. Передусім нею керує те, що працює на користь Америки, — або, двома словами, “Америка понад усе”».
Щодо Близького Сходу в документі зазначено:
Америка завжди матиме ключові інтереси в тому, щоб постачання енергоносіїв із країн Перської затоки не опинилося в руках відвертого ворога, Ормузька протока залишалася відкритою, Червоне море — судноплавним, регіон не ставав розсадником або експортером тероризму, спрямованого проти американських інтересів чи самої Америки, а Ізраїль залишався в безпеці. Ми можемо й повинні протидіяти цій загрозі ідеологічними та військовими засобами, не втягуючись на десятиліття в безрезультатні війни з «розбудови націй». І, звісно, ми також зацікавлені в поширенні Авраамових угод на більшу кількість країн регіону.
І це, по суті, стратегія національної безпеки Сполучених Штатів за Трампа.
Занепокоєння, яке більшість американських правих відчуває через конфлікт з Іраном, звісно, не означає підтримки чинного іранського режиму. Ми всі хотіли б побачити його кінець. Ми боїмося, що цей конфлікт перетвориться на ще одну безрезультатну війну. Саме тому її результат, найімовірніше, визначатиме характер ізраїльсько-американських відносин для наступного покоління.
Візьмімо мене як приклад. Я підтримую американські збройні сили. Я підтримую президента Трампа та його адміністрацію в їхній складній роботі з управління державою. Але я також належу до тих, кого непокоїть спосіб подання конфлікту з Іраном, логіка ескалації та вибір моменту для його початку. Якби я мав можливість радити президентові, хоча такої можливості в мене не було, я, найімовірніше, рекомендував би стриманість. У мене багато друзів, які категорично зі мною не погоджуються. Але така незгода, звісно, не є зрадою цивілізації.
Протидія нескінченній війні — це не ворожість до Ізраїлю. Інша думка щодо того, як Америка має воювати з Іраном, — це не ненависть до євреїв. Ті, хто ототожнює ці речі, припускаються помилки, що матиме стратегічні наслідки.
Америка — це держава. Ізраїль — це держава. Їхні інтереси іноді збігаються, а іноді — ні. Коли вони збігаються, ми діємо разом, чітко й рішуче. Коли ж ні, це не скандал. Це звичайна політика у відносинах між вільними народами. Прощальне звернення Джорджа Вашингтона, у якому він застерігав від заплутаних союзницьких зобов’язань, не було конспірологічною теорією. Зрілий підхід у відносинах між державами полягає в тому, щоб чесно визначати сфери спільних інтересів, не розчиняючи суверенітет однієї сторони в суверенітеті іншої.
Незалежно від наших поглядів на це питання, майбутнє американсько-ізраїльських відносин не буде точним відтворенням минулого — та й не повинно ним бути.
Визначати, якими вони стануть, мають серйозні люди, що ведуть дискусію, спираючись на реальність, а не натовпи в X (Twitter), оплачувані посередники чи примітивна дихотомія, за якої кожного скептика в інтернеті боти оголошують нацистом або маріонеткою сіоністів. Ця пастка заважає дедалі більшій кількості американців із правого табору відкрито висловлювати власні переконання. Вони не поділяють усіх поглядів старих неоконсервативних яструбів. Вони знають, що американські та ізраїльські інтереси не завжди тотожні. Але вони не ненавидять євреїв, не бажають знищення Ізраїлю й, боронь Боже, не підтримують марксистських ісламістів.
Незалежно від того, чи керуються вони добрими намірами, ті, хто придушує будь-яку дискусію в такому ключі, не захищають Ізраїль. Вони відштовхують його від наступного покоління американської політичної еліти.
Дуже прикро, що протягом останніх кількох років багато розсудливих американців не наважувалися публічно й по-дорослому обговорювати ці та суміжні питання через суперечки між інфлюенсерами, інформаційний галас і навалу дописів у мережі. Так багато виборців-республіканців позбавлені можливості чітко заявити: хоча вони можуть мати щодо Ізраїлю погляди, відмінні від позицій Майка Гакабі чи Теда Круза, загалом вони підтримують Ізраїль і виступають проти ісламістів.
Чому це відбувається? Причин багато, але ця динаміка здавалася б майже абсурдною, якби впливові політичні сили в Америці не використовували сумнівних діячів, щоб розколоти праву коаліцію. Вони раптом починають виявляти глибоку стурбованість антисемітизмом і дедалі частіше намагаються очорнити репутацію порядних людей. Я припускаю, що причина полягає в тому, що залишки колишнього істеблішменту американських правих сподіваються: щойно Трамп піде зі сцени, вони знову повернуться до влади. Вони прагнуть використовувати будь-які засоби, щоб атакувати віцепрезидента та інших представників очевидного майбутнього американських правих, а також заплутати ситуацію для американських євреїв і заможних донорів старшого покоління.
Зрозуміло, що американські євреї та ізраїльтяни глибоко занепокоєні нинішньою ситуацією. Але, на мою думку, саме через це вони особливо сприйнятливі до коментаторів та аналітиків, які поширюють неправду про реальний стан справ у правому таборі. Ці діячі використовують тактику лівих. Вони малюють картину — правдиву чи ні, — у якій певну людину виставляють антисемітом або фашистом. Потім очорнюють усіх, кого можуть пов’язати з нею, вдаючись до журналістського еквівалента запитання: «Коли ви перестали бити свою дружину?» А після цього вимагають публічних засуджень. Проблема в тому, що багато хто з нас в Америці давно відмовився брати участь у цій грі, адже це центральний прийом політичної боротьби лівих.
Тож хоча мене передусім турбують Америка та американська політична коаліція, я вважаю, що замкнене коло цієї дискусії, її безвихідність шкодять інтересам Ізраїлю.
Якщо мої міркування мають якусь вагу, ось моя порада — п’ять коротких тез.
По-перше, остерігайтеся сприймати картину американських правих, яку вам пропонують посередники, що заробляють на страху. Стежте за тими, хто справді визначає порядок денний правих. Читайте їхні тексти. Слухайте, що вони говорять. Ставте їм прямі запитання про їхні погляди. Не робіть поспішних висновків. Глибинні зміни в поглядах правих на зовнішню політику не ґрунтуються на ірраціональній ненависті, а тому на них неможливо відповісти, а тим паче запобігти їм, реагуючи так, ніби йдеться саме про ненависть.
По-друге, продовжуючи цю думку, я розумію прагнення викривати ненависть. Але є проблема. Абстрактні засудження антисемітизму в сучасній Америці дедалі більше нагадують звинувачення політичного опонента в расизмі. Ліві вихолостили зміст обох понять. Наприклад, Антидифамаційна ліга (ADL) давно втратила будь-який вплив на правих, атакуючи таких діячів, як Дональд Трамп, Ілон Маск і TPUSA — організація Turning Point USA. Саме тому торік ФБР припинило співпрацю з нею. В Америці та на Заході маємо проблему хлопчика, який кричав: «Вовк!» Ліві постійно висувають подібні звинувачення, а молоде покоління правих не переймається образливими ярликами чи абстрактними звинуваченнями в тих чи інших «-ізмах» з будь-якого боку. Відверто кажучи, я теж.
Але я не закликаю нікого мовчати. Зовсім навпаки. Якщо ми хочемо розібратися в цьому інформаційному шумі, моя порада — припинити зловживати абстрактними категоріями, ярликами на кшталт «-ізмів», «-істів» та «-істичних» характеристик. Натомість критикуйте конкретні висловлювання й позиції, які вважаєте хибними або зловмисними, та аргументуйте свою незгоду. Ставте конкретні запитання конкретним людям.
По-третє, спробуйте зрозуміти, звідки походять погляди багатьох молодих чоловіків із правого табору. Як написав Стівен Міллер у дописі з Білого дому: «Нація — це її народ. Так було завжди. Так буде завжди».
Але якщо ви молодий білий американець, то виросли в освітній системі та культурному середовищі, які одночасно звеличували масову імміграцію до Америки й організований трайбалізм серед усіх, кого сюди завозили. Це освітня система й політична культура, які заохочували кожну етнічну групу об’єднуватися в групу інтересів, що бореться проти утисків з боку… ну, вас. Молодим білим американцям роками пояснювали, що вони повинні вибачатися за свою білу ідентичність, а якщо вони колись об’єднаються як група — так само, як це роблять і за що отримують схвалення інші групи в Америці, — то виявляться злими людьми або нацистами. Ці настрої проти білих і дискримінація за расовою ознакою призвели до цілком передбачуваних наслідків.
Я не збираюся докладно розглядати цю тему. Скажу лише, що мене не тішить і не заспокоює трайбалізація Америки — поділ суспільства на ворогуючі групи за ознакою ідентичності. Але це реальність, у якій народилося молоде покоління. Для нього Друга світова війна така ж далека історія, якою Громадянська війна у США була для тих, хто брав у ній участь. І замість того, щоб розгрібати цей безлад — а це одне з найважливіших політичних завдань, над розв’язанням якого я та інші повинні працювати щодня, — ті, хто спричинив цю ситуацію або дозволив їй виникнути, постійно принижують молоде покоління й лише погіршують становище.
Молоді праві дійшли до точки, коли цілком обґрунтовано почуваються зрадженими інституціями, які вимагали від них лояльності, а натомість відплатили презирством. Вони переглядають свої союзи, бо переосмислюють усе — як, зрештою, і Сполучені Штати загалом. Ідеться не лише про Ізраїль. Це НАТО, наші відносини з кожною країною, вся наша історія, яку більше не можна розглядати крізь призму лівої індоктринації в школах.
Тому якщо колективною відповіддю так званих «дорослих у кімнаті» на всі ці питання буде риторика 1985 року плюс звинувачення в моральному злі, переконати значну частину молодих правих не вдасться. Однак якщо відповіддю стане серйозна розмова — із чітким визначенням спільних ворогів, аргументованим обговоренням спільних інтересів і захистом спільних цінностей без вибачень, — ви можете виявити набагато більше союзників, ніж змушують думати ті, хто поширює безнадію та похмурі прогнози.
По-четверте, молоді американці, які, можливо, ніколи навіть не зустрічали євреїв або не усвідомлювали, що зустрічали їх, однаково помічають: багато американських євреїв із лівого табору підтримували масову імміграцію та «воук-комунізм» — радикальну ліву ідеологію, пов’язану з політикою ідентичності. Очевидно, частина американських євреїв вважала, а багато хто, схоже, вважає й досі, що коаліція лівих, побудована на політиці ідентичності, не зараховує їх до білих гнобителів. Вони сприймали себе як меншину, права якої ліві захищають нарівні з правами інших етнічних груп.
Виявилося, що це брехня. Суцільна брехня. Ліві не захистять американських єврейських студентів, за якими ганятимуться університетськими кампусами. Ліві не засудять DSA — «Демократичних соціалістів Америки», Мамдані чи Абдула Ель-Саєда, з яким Обама незабаром збирається агітувати в Мічигані. Як ми вже знаємо, щойно їхня коаліція відчує, що може собі це дозволити, вона почне ставитися до американських євреїв як до білих гнобителів або тих, хто до них наближений. І тепер вона вже вважає, що може це собі дозволити.
З іншого боку, багато американців мало знають про ізраїльську політику. Вони не надто обізнані з поглядами правих ізраїльських лідерів і нечасто чують їхні виступи на таких конференціях, як ця. Те, що зрештою доходить до їхніх вух, здається їм лицемірним або й гіршим.
Ось як вони міркують: якщо Ізраїль не дозволяє іноземцям, яких навчили називати євреїв гнобителями, захопити свою країну, то як євреї можуть підтримувати масову міграцію таких людей до західних держав? І навіщо їм це робити? Звісно, в Америці є праві євреї, які вміють переконливо відповідати на це запитання. Але молоді американці потребують чіткої відповіді, а виразно сформульована позиція представників ізраїльських правих щодо цього питання могла б справити величезний вплив на американську політику.
Фактично в майбутньому вплив на американських правих матимуть лише ті ізраїльські політики, які своїми словами й діями засуджуватимуть самогубний шлях, яким нині рухається Захід. Крім того, будь-який політик, який скаже американським правим: «Нам більше не потрібна ваша допомога. Ми суверенна держава, як і ви, а не держава-клієнт», — здобуде репутацію чесного лідера.
По-п’яте, і я не можу наголосити на цьому достатньо, хоча не маю часу докладно розкрити тему: багато моїх друзів-євангелістів — і вони справді мої друзі — досі сприймають заклик «Підтримуй Ізраїль» як релігійний обов’язок. Однак для багатьох інших християн в Америці сама думка, що їхня релігія зобов’язує підтримувати конкретну політику іншої держави, є глибоко образливою. Чимало республіканців часто скаржаться мені, що їм набридла така ситуація. Багато тих, хто підтримує Ізраїль, хочуть, щоб я передав це послання. Вони не вважають, що християнство вимагає від них сліпо схвалювати будь-які рішення Ізраїлю, і сприймають як зверхність припущення, ніби саме так вони й повинні мислити.
Це не означає, що вони не визнають релігійних зв’язків зі Святою землею. Це означає, що спроби переконувати американських християн, спираючись винятково на такий підхід, приречені на провал. Я вважаю, що шлях уперед — це відверті дискусії про політику, засновані на реальності. Треба чітко визначити, де наші інтереси збігаються, а де — ні, і визнати, що це нормально, коли вони розходяться.
Підсумовуючи, скажу: центральне питання, яке стоїть перед нами, — це не антисемітизм і не подкастери. Йдеться про досягнення згоди в мінливих політичних реаліях, у яких ми живемо, з урахуванням нових суспільних груп, нових тривог і цілей. Наш світ уже не той, що за часів холодної війни чи наступної за нею епохи воєн у Перській затоці. Питання полягає в тому, якими мають бути нові ізраїльсько-американські відносини у XXI столітті, сформовані на основі доброзичливості та чесного діалогу.
На завершення хочу сказати кілька слів підтримки в цей бурхливий час Вавилонського змішання мов.
По-перше, Йорам Газоні. Йорама критикують з усіх боків за цей проєкт, хоча його слід було б хвалити за те, що він робить те, що багато хто в Америці та Ізраїлі мав би робити вже давно: відкрито й чесно організовувати такі дискусії, а також завбачливо запрошувати на свою трибуну майбутніх президентів.
По-друге, загалом. Коли доводиться прокладати шлях крізь бурхливі води, легко втратити надію: спробувати рухатися в одному напрямку й зазнати невдачі, неправильно зрозуміти справжню природу течій, що кружляють навколо, і зрештою, опинившись начебто оточеним зусібіч хвилями, впасти у відчай. Але надія — це не просто бажання чи почуття. Це чеснота — чеснота, якої Бог велить нам набути й зробити частиною самих себе, перетворити на звичку мислення та дії, на світло, яке спрямовує наші думки й учинки.
Ми зібралися в Єрусалимі — святому місті, історія якого, з огляду на людську природу, також нерозривно пов’язана з насильством і війнами. Насправді багато хто на Заході прагне повністю забути про Близький Схід та його проблеми. Але такі люди забувають, що навіть європейські предки таких людей, як я, воювали й проливали кров за це місто, і що Єрусалим ніколи не буде забутий. А все тому, що Єрусалим — це також місто надії.
Як сказав пророк у Книзі Плачу Єремії, серед руїн Єрусалима:
Оце я пригадую своєму серцю, тому маю надію. Милосердя Господнє — що ми не загинули, бо милосердя Його не скінчилося. Воно оновлюється щоранку; велика Твоя вірність! Господь — моя частка, каже душа моя, тому на Нього надію покладаю. Господь добрий до тих, хто на Нього чекає, до душі, що шукає Його.
Нехай усі ми діятимемо й говоритимемо з відвагою, яку дає надія. Вона дарує впевненість у тому, що кожен із нас здатен відкинути брехню та обман, шукати істину й діяти відповідно до неї.
автор – Меттью Дж. Петерсон — засновник FORUM і стипендіат Вашингтонської програми в Center for the American Way of Life. Раніше він був головним редактором-засновником видання The American Mind і віцепрезидентом з питань освіти в Claremont Institute.
