Серфлячи інтернетом, щоб відволіктися від утоми, я натрапив на один із так званих «роликів про доброту»: короткі, тривалістю 10–20 хвилин, історії з акторами, які зображують випадкові добрі вчинки. Я переглянув ще кілька — їхні назви говорять самі за себе: «Батько-одинак прийшов полагодити паркан сусідки, не підозрюючи, що їй належить половина міста…» / «Батько-одинак, ветеран війни, поступився місцем першого класу обпеченій жінці — наступного дня біля його хатини приземлився Marine One» / «Донька паралізованого генерального директора сиділа сама у свій день народження — аж раптом до неї підійшов батько-одинак» / «Мій начальник застав мене на побаченні наосліп. І запитав: “Чому ти не спробувала запросити мене на побачення?”» / «Пане, чи можемо ми доїсти залишки?» — бідна дівчинка запитує чоловіка, не знаючи, що він мільйонер / «Мільйонер звільняє покоївку за те, що вона потай брала невеликі порції їжі, але, коли він іде за нею додому, то розплакується…»
Мушу зізнатися: після перегляду одного такого ролика навіть я — затятий цинік — відчув глибоке емоційне задоволення від зображення маленької перемоги людяності у світі, який інакше залишається жорстоким. Сексуальна й економічна експлуатація, гонитва за прибутком і повсякденне насильство нікуди не зникають, але на коротку мить їхня дія призупиняється. Ми опиняємося у світі, де люди розмовляють і взаємодіють одне з одним як особистості, від серця до серця, водночас повністю зберігаючи свій привілейований або непривілейований соціальний статус.
Якщо поняття «ідеологія» взагалі має сьогодні якийсь сенс, то перед нами її найчистіший прояв: відео про доброту буквально роблять нас тупими, адже їхній сентиментальний ефект змушує нас ігнорувати ієрархічне соціальне тло або, що ще гірше, сприймати його як щось природне.
Важлива й коротка форма: вона не залишає нам часу для повільного, уважного перегляду. Це підводить нас до другого інструменту отупіння — поширеного навіть серед людей, які вважають себе інтелектуалами, використання п’ятнадцятихвилинних переказів художніх і, передусім, нехудожніх книжок. Найпопулярніший сервіс — Blinkist. Ось як він себе рекламує: «Щодня дізнавайтеся щось нове. Отримуйте ключові ідеї з найкращих книжок, подкастів і від експертів за 15 хвилин за допомогою застосунку Blinkist. Зрозумійте головне за 15 хвилин». Є також Bookster («Читайте 100 книжок на рік, приділяючи цьому 15 хвилин на день»), DivByZero, AI Book Review тощо, тощо.
Жах полягає в тому, що такий переказ неминуче ігнорує фактуру книжки: її найцікавіші моменти, коли автор говорить більше, ніж сам мав намір сказати; деталі, які надають особливого забарвлення ідеї, загалом уже добре відомій. Або, якщо висловитися ще точніше, переказ неминуче втрачає те, що вписане в текст лише негативно, — як особлива форма того, чого в тексті немає або що самим текстом заперечується.
Візьмімо перший приклад, який спадає на думку. У своїй «Філософії права» Гегель писав: «У разі крайньої небезпеки та конфлікту з правомірною власністю іншої людини це життя може вимагати (як право, а не милість) права крайньої необхідності [Notrecht], оскільки в такій ситуації, з одного боку, завдається нескінченна шкода існуванню людини».
Чи можемо ми універсалізувати це «право крайньої необхідності», поширивши його на цілий суспільний клас і його дії проти власності іншого класу? Хоча Гегель безпосередньо не розглядає цього питання, ствердна відповідь напрошується сама собою, якщо звернутися до його опису «черні» — групи або класу, систематично виключеного зі сфери суспільного визнання:
«Проти природи людина не може вимагати жодного права, але щойно суспільство встановлене, бідність відразу набуває форми кривди, якої один клас завдає іншому».
Хіба ми не отримуємо тут Гегеля, який виправдовує класову боротьбу через Notrecht — право крайньої необхідності? Цей надзвичайно важливий висновок, безперечно, загубився б у п’ятнадцятихвилинному переказі.
Те саме стосується візуального переказу фільму за дві-три хвилини — такі відео також доступні в інтернеті. Що вони можуть зробити, крім того, щоб коротко переказати сюжет фільму, можливо, додавши загальні характеристики на кшталт «дивні ракурси камери, жорстка музика» або розпливчасті позасюжетні формулювання на зразок «заплутаний ланцюг суб’єктивних асоціацій»?
Згадаймо «Психо» Гічкока. Що такий опис здатен передати від колосального впливу другої сцени вбивства — вбивства Арбогаста, — з її шокуючим монтажем і різкими змінами ракурсів камери? Як і багато інших великих режисерів, Гічкок часто за допомогою формальних прийомів передає послання, яке підважує офіційну сюжетну лінію.
Це підводить нас до третьої й останньої форми отупіння: навіщо просто переказувати фільм, якщо можна створювати фільми, які від самого початку є надкороткими? Це явище вже існує.
Duanju, які англійською також називають microdrama, short drama, vertical drama, vertical minidrama, vertical seriesабо mobile drama, — це різновид коротких вебсеріалів або телевізійних серіалів, що виник у Китаї у 2022 році. Зазвичай такі серіали складаються з епізодів тривалістю від однієї до двох хвилин і налічують від 20 до 100 серій. У результаті їхня загальна тривалість іноді дорівнює тривалості одного або двох повнометражних фільмів.
Цей формат спеціально створений для перегляду на смартфонах: багато серіалів знімають у вертикальному форматі й оптимізують для фрагментарного, дозованого споживання на платформах на кшталт Douyin. Деякі назви додатково адаптують у мобільні ігри з інтерактивними елементами, оформлені як кіно.
Для duanju характерні стрімкий розвиток сюжету й гіпертрофована мелодраматичність. Серед поширених тем — помста, організована злочинність, багатство й соціальний статус, романтичні стосунки. Найпопулярніші жанри — романтика, особливо історії про мільярдерів або генеральних директорів, сюжети про помсту, розкриття справжньої особистості героїв, драми й сімейні драми. На американському ринку аудиторія цього формату складається переважно з жінок віком від 30 до 60 років, яких особливо приваблюють романтичні історії, сюжети про генеральних директорів і оповіді, побудовані навколо помсти.
У 2020 році Національне управління радіо й телебачення Китаю офіційно визнало duanju окремим жанром аудіовізуального контенту в інтернеті. Упродовж 2020–2022 років формат дедалі більше професіоналізувався: стандартизувалася вертикальна зйомка у співвідношенні сторін 9:16, виробничі цикли стали коротшими — часто менш як два тижні, — а монетизація відбувалася через моделі freemium або оплату за кожну серію.
Duanju поширився в Південній Кореї, на Тайвані та в Японії, а також у США, Франції й Німеччині. Починаючи з 2022 року, галузь переживала вибухове зростання. Наприкінці 2024 року внутрішня аудиторія сягнула приблизно 662 мільйонів осіб, а обсяг ринку перевищив 50 мільярдів юанів — близько 7 мільярдів доларів США.
До 2025 року, за оцінками, доходи безпосередньо від контенту зросли до 63–65 мільярдів юанів. Безкоштовна модель із фінансуванням через рекламу витіснила платне розблокування окремих епізодів і стала домінантною моделлю монетизації. За оцінками, сектор також створив понад 600 тисяч робочих місць.
Таким чином, duanju став одним із найшвидше зростаючих секторів китайської індустрії розваг. Однак із поширенням цифрових наративів, у яких за допомогою штучного інтелекту створюють не лише тло, а й головних персонажів, кількість робочих місць різко скоротилася.[^1]
Що насправді має значення в duanju, так це тип споживача, на якого він розрахований. Цей формат передусім призначений для перегляду на смартфоні, а це саме собою свідчить: його ідеальний споживач — зайнята людина, яка ніколи не має достатньо часу, щоб сісти й спокійно подивитися фільм.
Такий серіал можна дивитися, стоячи в черзі, сидячи на унітазі, швидко обідаючи під час перерви на напруженій роботі, доставляючи їжу й викроюючи вільну хвилину між двома замовленнями, працюючи водієм Uber або доглядаючи за хворим, поки той спить.
Коротко кажучи, duanju передусім створений для людей, які більше не мають повноцінного вільного часу. Це продукт, призначений для споживання тими, хто не має навіть належної можливості відпочивати й споживати, чиє повсякденне життя перебуває в стані постійної зайнятості.
Отже, широке поширення duanju відображає парадокс наших суспільств, у яких нестача постійної зайнятості компенсується безперервною працею тих, хто радий отримати бодай якусь нестабільну роботу. Це люди, які не мають фіксованого робочого дня й працюють тоді, коли самі обирають, але ця свобода перетворюється на тиск, що змушує працювати дедалі більше, аби вижити.
Саме тому duanju робить нас тупими: від культури залишається короткий, примітивний шматок мелодрами, за допомогою якого ми втікаємо від коротких митей самотності — тих самих митей, коли могли б відчути безглуздість власного життя.
автор – Славой ЖИЖЕК
джерело – https://slavoj.substack.com/p/becoming-stupid-kindness-videos-blinkist-fa9
