Частина I. Погляд на глобальні молодіжні повстання та індійські протести «Тарганів»
Молодь — це життєва сила будь-якого руху, спрямованого на докорінні перетворення. І річ не лише у фізичній енергії молодих людей, а передусім у новаторських підходах, які вони привносять у рух. Чи то нові ліві, рух за громадянські права, чи антивоєнні виступи — у 1960–1970-х роках молодіжний активізм стрімко поширювався. Це відбувалося не лише на Заході: антикастові рухи та несталіністські ліві течії в Індії також багато чого запозичили з тогочасних західних рухів.
Останнім часом естафету студентських активістів 1960-х років перебрало покоління Z, яке також називають зумерами (Zoomers), поколінням iGen, постміленіалами або поколінням Батьківщини (Homeland Generation). Покоління Z — зазвичай так називають людей, народжених у 1997–2012 роках, — опинилося в авангарді нової хвилі протестів проти неоліберальних і фашизоїдних урядів у всьому світі.
Це покоління дорослішало в умовах небезпечно високого рівня соціально-економічної нестабільності. Водночас воно значно глибше інтегроване в цифрову екосистему, ніж попередні покоління, і використовує її для організації протестів не лише в країнах Глобального Півдня — таких як Бангладеш, Того, Кенія, Непал, Мадагаскар, Перу, Чилі та Марокко, — а й у самому серці світового капіталізму, зокрема у Франції, Угорщині, Румунії, Польщі та Болгарії. Це демонструє взаємопов’язаність глобального капіталізму, з одного боку, та піднесення авторитаризму й фашизму — з іншого.
Під час протестів покоління Z у різних країнах використовували найрізноманітніші соціальні платформи: Discord у Марокко та Непалі, Facebook і WhatsApp у Бангладеш, Signal у Шрі-Ланці, Reddit на Філіппінах, TikTok і X у Кенії — і це лише кілька прикладів. Зумери, яким властиві коротка концентрація уваги, економічна стагнація та дедалі сильніше прагнення бути почутими й домагатися виконання своїх вимог, часто виходили на протест тоді, коли їхні батьки та старші покоління мовчки пристосовувалися до обставин.
Протести покоління Z спалахували у відповідь на бездіяльність урядів перед обличчям соціальної нерівності в усьому світі, особливо в країнах із переважно молодим населенням. Індія — одна з таких країн. З медіанним віком населення близько 29 років, тривожно високим безробіттям, браком належних можливостей для офіційного працевлаштування та зростанням кількості самогубств серед студентів було лише питанням часу, коли індійське покоління Z почне повставати, наслідуючи своїх однолітків у решті світу.
Індійський молодіжний бунт важливий не лише тому, що представляє найбільшу когорту молодих людей у світі: саме в Індії проживає найбільше підлітків і представників покоління Z. Не менш важливо й те, що ставки в країні надзвичайно високі щоразу, коли під сумнів ставлять чесність іспиту, від якого залежить майбутнє. В Індії, де громадянські свободи постійно звужуються, складання надзвичайно важливого іспиту залишається для більшості населення чи не єдиним способом вирватися з лещат структурного насильства, породженого класовою нерівністю, кастовою системою та гендерною дискримінацією.
Партія тарганів — Cockroach Janta Party (CJP) — найновіший політично аполітичний рух Індії, який долучився до глобальної хвилі повстань покоління Z. Позиціонуючи себе як представника «вигорілої молоді» Індії, CJP визначила чотири основні характеристики потенційних учасників: безробіття, хронічне перебування в інтернеті, лінощі та «здатність професійно обурюватися».
Рух, задуманий і сформований у цифровому середовищі, істотно відрізнявся від традиційних політичних структур Індії. Визначені CJP як бажані характеристики учасників нагадували біологічні особливості тарганів, завдяки яким цих комах важко винищити й вони здатні виживати в екстремальних умовах.
CJP критикувала геронтократичний характер індійської політики, у якій старший вік часто сприймають як ознаку кращих управлінських здібностей. Рух наголошував, що геронтократія нерідко не здатна розв’язувати проблеми молоді та реагувати на причини її невдоволення.
Корупція та підзвітність стали двома найважливішими питаннями, які порушували молоді протестувальники. Основні вимоги CJP та інших учасників протестів стосувалися звинувачень у корупції та відсутності відповідальності за порушення під час проведення в Індії вирішальних іспитів. Саме вони дають змогу учням отримувати атестати про середню освіту, вступати до університетів і здобувати роботу в державному секторі.
Із 2018 року більшість важливих іспитів у сфері освіти в Індії — зокрема спільний вступний іспит (Joint Entrance Examination, JEE Main) для вступу до престижних державних інженерних коледжів, вступний тест для майбутніх медиків (National Eligibility cum Entrance Test, NEET-UG) та загальний вступний тест до університетів (Common University Entrance Test, CUET) для вступу до провідних центральних університетів — перебувають під централізованим управлінням Національного агентства тестування (National Testing Agency, NTA). Це автономний орган у структурі Департаменту вищої освіти Міністерства освіти.
Усе почалося з витоків екзаменаційних завдань NEET-UG у 2026 році — вже вдруге за кілька років. Центральний уряд на чолі з Нарендрою Моді та його партією «Бхаратія джаната парті» (BJP) не зміг належно впоратися із ситуацією, що призвело до загибелі понад десяти студентів.
Скандал посилився після викриття шахрайства, пов’язаного з Центральною радою середньої освіти (Central Board of Secondary Education, CBSE) та системою OSM. Цей випадок безпосередньо став наслідком неналежного управління, зумовленого прагненням центрального уряду надмірно централізувати освітню інфраструктуру Індії, хоча витоки завдань NEET і надалі залишалися головним предметом уваги.
Міністр освіти Дхармендра Прадхан опинився в центрі уваги. У 1990-х роках він сам протестував проти витоків екзаменаційних завдань, і поліція тоді побила його кийками. Тепер його критикували не лише через скандали з NEET і CBSE, а й тому, що подібні проблеми перетворилися на системну ваду індійської екзаменаційної системи.
Поки тривали ширші протести, зазвичай очолювані лівими та лівоцентристськими студентськими організаціями, зародження протестного руху «Тарганів» відбулося, однак, значною мірою випадково.
ГНІВ ТАРГАНІВ
15 травня 2026 року під час слухання у Верховному суді Індії розглядалася справа адвоката, який домагався присвоєння йому статусу старшого адвоката (Senior Advocate). Судова колегія, до складу якої входив голова Верховного суду Індії Сур’я Кант, поставила під сумнів загальну поведінку заявника, його активність у соціальних мережах і неодноразові «агресивні» спроби здобути цей статус.
Голова суду заявив, що молоді люди в Індії ставлять під сумнів судові та правові інституції за допомогою соціальних мереж і активізму, а влада мала б перевірити дипломи деяких адвокатів, переважно молодих.
Під час слухання він назвав молодих людей в Індії тарганами й паразитами:
«Є молоді люди, схожі на тарганів: вони не мають роботи й не знаходять собі місця в професії. Дехто з них іде в медіа, дехто — у соціальні мережі, дехто стає активістом, який використовує Закон про право на інформацію (RTI), а дехто долучається до інших активістських рухів».
Наступного дня голова суду виступив із поясненням своїх слів, але шкоди вже було завдано. Його заява спричинила бурхливу реакцію в інтернеті, яка зрештою привела до створення CJP Абхіджитом Діпке — індійським студентом, який тоді мешкав у Бостоні й раніше співпрацював із партією «Аам Адмі» (AAP). Він заснував CJP як сатиричний онлайн-рух, намагаючись перетворити образу на почесне звання.
Висміюючи правлячу BJP, сторінка CJP в Instagram за кілька днів перевищила три мільйони підписників, а згодом їхня кількість зросла до понад 20 мільйонів — більше, ніж у самої BJP.
3 червня CJP уперше призначила трьох речників: Саурава Даса, Віджету Дахію, яку згодом усунули з посади, та Ашутоса Ранку. Діпке повернувся до Індії 6 червня, після чого CJP провела першу вуличну акцію на протестному майданчику Джантар-Мантар, вимагаючи відставки Дхармендри Прадхана, міністра освіти в уряді Моді.
На той час «таргани» вже поширилися по всій країні. Люди у віддалених регіонах переймали образ таргана як символ стійкості й виходили на вулиці. Деякі депутати від опозиційних партій самі проголошували себе «тарганами». До руху спочатку долучилося й чимало представників міських лівих кіл.
11 червня розпочалася загальнонаціональна кампанія, у межах якої було оприлюднено маніфест із вимогами CJP. У Джайпурі прихильники й активісти BJP дали Діпке ляпаса, а в Делі облили його чорнилом. Пізніше він розповідав, що через агресивні напади на нього був змушений перевезти батьків до безпечного помешкання.
П’ять основних вимог CJP були такими:
- Жоден голова Верховного суду не повинен отримувати місце в Радж’я-Сабсі як винагороду після завершення суддівської кар’єри.
- Якщо в будь-якому штаті, незалежно від того, хто ним керує, буде видалено голос, поданий відповідно до закону, головного виборчого комісара слід заарештувати на підставі Закону про запобігання незаконній діяльності (UAPA). Позбавлення громадян права голосу — це не менш ніж тероризм.
- Жінкам має бути гарантовано 50% місць за квотою, а не 33%, без збільшення загальної кількості місць у парламенті. Крім того, 50% усіх посад у Кабінеті міністрів мають бути зарезервовані для жінок.
- Усі медіакомпанії, що належать Амбані та Адані, мають позбутися ліцензій, щоб звільнити місце для справді незалежних медіа. Фінансові рахунки ведучих провладних телеканалів, відомих як Godi Media, слід перевірити.
- Будь-який депутат законодавчих зборів штату або парламенту, який переходить з однієї партії до іншої, має бути позбавлений права балотуватися на виборах і обіймати будь-яку державну посаду протягом 20 років.
Природно, що BJP не відповідає жодному з цих критеріїв. Це уряд, побудований на політиці, яка дискримінує жінок, за якої жінки-політикині майже не мають реальних повноважень ухвалювати рішення, влада повністю залежить від фінансування «Reliance» та інших мільярдерів, жорстко тисне на традиційні медіа й контролює їх, а обраних політиків переманюють за допомогою політичних оборудок.
Тому було цілком передбачувано, що правляча верхівка відчує загрозу з боку будь-якого масового руху, який висуває такі вимоги.
20 червня CJP розпочала безстрокове сидяче голодування на Джантар-Мантарі. 28 червня до протестувальників приєднався Сонам Вангчук, педагог і активіст, відомий своїм прагматичним та опортуністичним підходом до політики.[i] Він розпочав безстрокове голодування на підтримку вимог CJP.
До нього приєдналися активісти Всеіндійської студентської асоціації (All India Students’ Association, AISA) — студентського крила Комуністичної партії Індії (марксистсько-ленінської) «Визволення». Серед них були її національна президентка Неха Бора та Даніш Алі, спільний секретар студентської спілки Університету Джавахарлала Неру (JNUSU).
18 липня, після різкого погіршення стану здоров’я Вангчука, поліція Делі силоміць доправила його до лікарні Сафдарджанг. Операцію проводили поліцейські в цивільному одязі, а самого Вангчука накрили білим банером.
Н. Саї Баладжі з AISA зазначив:
Як ліві, ми боролися разом зі студентами. Питання, які порушила CJP, були предметом нашої тривалої організаційної боротьби, тож наша участь у русі була цілком природною. Хоча щодо голодування наш аналіз відрізнявся від позицій інших лівих організацій, ми залишалися відкритими й визнавали, що головними лідерами є CJP та Сонам Вангчук, а наше завдання — приєднатися до їхнього голодування. Саме тоді долучилися Неха та інші. Ми твердо вирішили нікого не підміняти: кожен, хто долучався до голодування, мав продовжувати його стільки, скільки міг.
Поліції вдалося вивезти Вангчука, але вона не змогла усунути Неху та інших активістів AISA, які голодували. Звичайні студенти утворили навколо них живий ланцюг і не дали поліції наблизитися. Як зазначає Баладжі, саме цей момент став визначальним для руху.
Після усунення Вангчука Діпке від CJP, а також активісти Федерації студентів Індії (Students’ Federation of India, SFI) Айше Ґош і Адарш Саджі також оголосили голодування, вимагаючи повернення Вангчука. SFI є студентським крилом Комуністичної партії Індії (марксистської).
Протягом протесту виникали проблеми з водопостачанням, облаштуванням тимчасових навісів від сонця та залякуванням учасників. В одному з випадків поліцію Делі звинуватили в тому, що вона силоміць намагалася демонтувати тимчасову книжкову ятку, яку встановила Всеіндійська федерація студентів — студентське крило Комуністичної партії Індії (CPI).
План маршу до парламенту під гаслом Sansad Chalo («До парламенту!») залишався чинним. Поліція Делі відповіла жорстоким побиттям протестувальників кийками та застосуванням сльозогінного газу.
Тут важливо зазначити, що, на відміну від поліції інших штатів, яка підпорядковується урядам відповідних штатів, поліція Делі перебуває під контролем Міністерства внутрішніх справ центрального уряду.
Марш відбувся попри те, що Джей Пі Надда, лідер BJP у Радж’я-Сабсі — верхній палаті парламенту Індії, — запросив CJP до переговорів. Того дня Неха Бора припинила голодування серед активістів і протестувальників, а потім долучилася до маршу. Активісти SFI також припинили голодування у своєму офісі в Делі.
Сонам Вангчук, однак, завершив своє 26-денне голодування в лікарні 24 липня в присутності політиків BJP, тоді як CJP проводила другий раунд переговорів.
На той час BJP уже задіяла широкий арсенал засобів проти руху та його учасників, називаючи їх «терористами», «стічними нечистотами», «вірусами» й «найманими головорізами». Погрози на адресу Діпке та інших активістів, а також тривожні відео з різних міст світу — зокрема Лондона, Ванкувера й Токіо — нагадували людям про переслідування грузинських протестувальників владою Грузії як усередині країни, так і за її межами.
Спроби урядів криміналізувати протести та самих протестувальників давно стали стандартним інструментом неоліберальних урядів у боротьбі з рухами покоління Z. Як приклад можна навести уряд Клаудії Шейнбаум у Мексиці та його реакцію на протести руху Generación Z México у листопаді 2023 року, спрямовані проти зростання злочинності й корупції та політики влади щодо насильства наркокартелів.
Можна також згадати, як влада Таїланду поводилася з місцевими протестувальниками покоління Z, видаючи ордери на арешт і залякуючи їх авторитарними методами.
Попри погрози протестувальникам і постійну кампанію очорнення в національних провладних медіа, які називають Godi Media або Modia, цього разу уряд не зміг зберегти обличчя. Зрештою, владі, побудованій на маніпулятивних наративах, довелося поступитися.
Як стверджує Ананд Телтумбде, уряд був захоплений зненацька, оскільки молодь не стільки безпосередньо атакувала владу, скільки «ображала її» за допомогою гумору й сатири. До такого способу протистояння влада виявилася неготовою.
Вона не була готова до ситуацій, які виникли в Делі та Патні, де молоді люди просили поліцейських бити їх, бо боялися щось пропустити — відчували так званий fear of missing out (FOMO). Дехто навіть просив поліцію спрямувати на них водомети, оскільки стояла нестерпна спека й вологість.
25 липня міністр освіти Дхармендра Прадхан нарешті подав у відставку. У своїй заяві він пояснив рішення необхідністю забезпечити суспільну «стабільність», однак сама відставка стала значною поступкою з боку уряду Моді.
Політична вага цієї події зросла ще й тому, що уряд Моді неодноразово заявляв: «Is sarkar mein istife nahi hote» — «За цього уряду у відставку не йдуть».
Ключову роль у відставці відіграли два епізоди. Першим стало фактичне викрадення Сонам Вангчука владою Делі під приводом погіршення стану його здоров’я. Другим — жорстоке придушення протестів поліцією Делі 20 липня.
Того ранку до Делі прибуло близько 100 тисяч людей, переважно молоді та студентів, щоб долучитися до «Маршу тарганів» до парламенту. Студентів і протестувальників били кийками з цвяхами, по інших стріляли з пневматичних рушниць, які раніше застосовували лише в Кашмірі, а декого атакували сльозогінним газом.
Праві медіа переважно стверджували, що поліція була змушена застосувати репресивні заходи, оскільки протестувальники підійшли надто близько до парламенту.
Один з активістів згадує:
Протестувальники могли б увійти до парламенту. Такі рухи важко передбачити, і навіть для таких людей, як я, майже ветеранів активізму, було складно спрогнозувати, що робитимуть люди. Це дуже відрізнялося від звичайних ситуацій, коли ми маємо заздалегідь визначений план дій. Цей протест був органічним: гнів просто вибухнув на вулицях. Замість того щоб зрозуміти це, поліція поводилася як найманці. Я впевнений, що в поліцейських теж є діти, але, дивлячись на те, як вони били студентів, можна було подумати, що дітей у них немає.
Жорстоке й нелюдське придушення протесту надало рухові необхідного імпульсу. Уже вранці 21 липня до протестного майданчика Джантар-Мантар почали масово прибувати студенти та молодь.
В реальному часі знайти новини про мобілізацію було надзвичайно складно: традиційні медіа відмовлялися висвітлювати протести, а коли їхні представники прибували на місце, протестувальники чинили їм опір.
Варто зазначити, що деякі великі телеканали, зокрема NDTV, вдалися до використання відео, створених за допомогою штучного інтелекту, щоб показати нібито «насильство проти поліції» та «вандалізм щодо громадського майна».
У цей момент активізувалися незалежні медіа й інші творці контенту. Вони широко висвітлювали протести, викривали жорстокість поліції та дезінформацію, яку поширювала правляча влада. Серед помітних авторів були Кав’я Карнатак, Самдіш Бхатія, Абгінав Пандей та Уткарш Ґаур.
Дехто з них заявляв, що ці протести, можливо, стали останнім цвяхом у труні традиційного телевізійного й друкованого медіасектору.
Проте справжність таких прогнозів перевірятиметься в роки перед загальними виборами 2029 року. Досвід виборів 2019 та 2024 років застерігає: традиційні телеканали вміють відповідати на подібні виклики вкрай брудними методами.
Попри негативне висвітлення на телебаченні, численні відео в Instagram Reels і записи з мобільних телефонів, які демонстрували надмірне насильство поліції щодо студентів, стали важливим чинником мобілізації протестного руху.
Коли від голови Верховного суду зажадали розслідувати поліцейське насильство, той відповів:
«Нас не цікавлять відео. У нас немає часу їх переглядати».
Відома студентська активістка з Делі, згадуючи свій досвід участі в марші до парламенту 20 липня, зазначила:
Це був зовсім інший натовп. Я понад десять років займаюся студентським активізмом, і зазвичай на таких протестах очікуєш побачити знайомі обличчя. Але цього разу все було інакше. Я брала участь у багатьох студентських рухах протягом останнього десятиліття, але нічого подібного до 20 липня раніше не бачила.
Вражала не лише кількість учасників — за оцінками, сотні тисяч людей вийшли проти зловживань правлячого уряду, — а й те, наскільки повно вони були присутні в моменті. Це була неорганізована, розпорошена демонстрація, яка, однак, могла паралізувати весь центральний Делі.
CJP сформулювала свої вимоги, і вони знайшли відгук у людей, можливо, саме тому до Джантар-Мантару прийшла така велика кількість молодих індійців. Але того дня студенти й молодь вимагали більшого, ніж було зазначено в переліку вимог. Більшість цих вимог досі не виконано.
Багато студентів розповідали, що під час маршу до парламенту 20 липня почувалися цілковито розгубленими через відсутність доступу до інтернету та браком комунікації з боку речників CJP.
Блокування інтернету в цьому районі не обмежилося лише 20 липня, а тривало до самого завершення протестів. Учасникам доводилося шукати доступ до мережі в сусідніх будинках. За деякими повідомленнями, влада навіть намагалася заборонити службам доставки їжі привозити замовлення до місця протесту.
Атака уряду на інтернет була спробою протидіяти використанню молоддю цифрових інструментів і соціальних мереж для поширення оперативних повідомлень та координації дій. Для покоління, яке виросло в цифрову епоху, інтернет є головним простором мобілізації.
Уряди в усьому світі розуміють, як покоління Z використовує інтернет для організації протестів, і тому вважають його першим об’єктом, який слід вивести з ладу під час придушення демонстрацій.
Однак цифрові блокади водночас стають щитом для влади, даючи змогу обходити правові обмеження та нехтувати елементарними людськими потребами.
Наприклад, у Танзанії — ще одному важливому осередку глобальних повстань покоління Z — уряд активно використовував відключення інтернету, щоб приховувати порушення прав людини. Під час протестів «Тарганів» індійська влада вдалася до схожої тактики.
Блокування інтернету в районі Парламент-стріт 20 липня ускладнило поширення інформації про події й позбавило громадян можливості дізнатися, що відбувалося того дня. Жорстокість поліції лише погіршила ситуацію: багато студентів, які приїхали з інших міст, почувалися абсолютно безпорадними серед хаосу.
Студент із Біхару розповів про свій досвід увечері 20 липня:
Поліція просто перекрила всю вулицю навколо цього району, не дозволяючи нікому пересуватися. Спочатку людей пропускали після ретельної перевірки, але після 20 липня вже нікого не впускали. Протягом кількох годин після подій 20 липня це місце нагадувало кладовище, а згодом поліція зробила пересування там надзвичайно складним.
Уряд також ускладнив пересування містом для пасажирів і студентів, перекриваючи входи до метро та змінюючи маршрути руху транспорту.
Хоча ці заходи негативно впливали на суспільне сприйняття протестного руху, загалом громадяни продовжували підтримувати протестувальників. Подекуди навіть діти міністрів BJP та прихильників партії відкрито ставали на бік учасників протестів.
Із 20 липня на Джантар-Мантарі панувала електризована атмосфера. Молоді люди співали, виконували протестні пісні, що підкреслювали світський і різноманітний характер індійського суспільства, створювали Instagram Reelsдля поширення інформації та публікували в інтернеті політичну сатиру, через яку осмислювали пережиту травму.
Значну частину учасників становили жінки та дівчата. Багато молодих пар приходили на протест разом із дітьми — картина, яка мала б тішити будь-яку демократію.
Однією з найважливіших особливостей цього зібрання було те, що молоді протестувальники висловлювали свої думки мовою, зрозумілою широким верствам населення. Вони часто використовували сленг, нехарактерний для індійських політичних демонстрацій, кидаючи виклик буржуазним уявленням про пристойність, яких дотримується політичний істеблішмент Індії.
Лунала лайка, з’являлися незвичні костюми, а жінки брали активну участь у протестах. Молоді люди перевдягалися в супергероїв; одні приходили в образах Ґанді й Амбедкара, інші одягали маски або костюми тарганів.
Подібне вже спостерігалося в Таїланді — країні, де зародилася сучасна хвиля протестів покоління Z. Там молоді протестувальники використовували косплей як спосіб висловлення незгоди. Те, що починалося як спроба відрізнитися від старших поколінь, швидко перетворилося на стандартний набір інструментів, який застосовують молодіжні рухи в усьому світі.
Поширене уявлення про покоління Z полягає в тому, що воно успадкувало політичну апатію міленіалів і більше зацікавлене в підтриманні власного способу життя, ніж у висловленні політичних поглядів або утвердженні своєї соціально-політичної ідентичності.
Однак незліченна кількість молодих людей спростувала такі оцінки своєї соціальної, економічної та політичної поведінки. Натомість вони опинилися в центрі сучасних рухів проти правих, перетворивши символи попкультури й так звані «життєві уподобання» на політичні заяви.
Цей перехід відбувся значною мірою завдяки тому, що молодь перетворила якості, які зазвичай вважалися недоліками її покоління, на ефективні інструменти мобілізації.
Один з активістів, коментуючи ситуацію вдень 20 липня, зазначив:
Коли ми були активістами, існували певні непорушні правила. Наприклад, обіймаючи керівну посаду, ти не міг дозволяти собі необдуманих заяв. Також потрібно було розуміти особливості людей, які приходять на протест.
Ці люди цього не розуміють — звідси й хаос під час маршу до парламенту. Ліві студентські організації організовують такі марші десятиліттями, але нічого подібного там не траплялося. Нас теж били кийками. Але ми були політичними активістами й організаторами. Ці люди — ні. Те, що мало бути їхньою слабкістю, стало їхньою перевагою.
Рухи покоління Z визначаються поєднанням страху, гніву, гордості, надії та постійного розчарування системою управління, яка прагне знищити відчуття громадянської належності молоді.
Страх допомагає усвідомити, «що поставлено на карту», гордість сприяє тривалій участі, а надія поширюється через різноманітні практики солідарності. Водночас розчарування наростає, коли люди усвідомлюють, наскільки стабільною й непохитною залишається наявна система.
Протести «Тарганів» також продемонстрували дію цих чинників. Молоді студенти подолали страх, відкрито кинули виклик владі, залучили своїх однолітків і сформували відчуття гордості за участь у протестах. У процесі вони усвідомили, наскільки сильно уряд BJP втручається в їхню освіту.
Індійське покоління Z зрозуміло, що сама лише відставка Прадхана не дасть істотного результату. Тому рух швидко переріс у кампанію, яка вимагала вже відставки самого прем’єр-міністра Нарендри Моді.
СТРАТЕГІЇ ПОКОЛІННЯ Z: ВІД ЛОКАЛЬНОГО ДО ГЛОБАЛЬНОГО — І НАВПАКИ
Успіх протестів покоління Z визначають чотири взаємопов’язані чинники: ефективна організація, популярність руху, вимоги й очікування, щодо яких можливі переговори, а також політична система, чутлива до протестної активності.
У політичному середовищі, де влада змушена реагувати на протести, рухи покоління Z отримують широке висвітлення, якщо їхні провідні речники користуються підтримкою різних суспільних груп, мобілізація відбувається децентралізовано, а основні опозиційні сили виступають союзниками протестувальників, а не намагаються самі очолити рух.
Багато таких рухів кинули виклик традиційним методам організації та наголосили на необхідності поєднувати онлайн- і офлайн-інструменти, щоб забезпечити успіх протестної кампанії.
Нещодавнім важливим прикладом стала Болгарія, де наприкінці 2025 року рух покоління Z домігся успіху в боротьбі проти бюджетного рішення, що передбачало значне підвищення податків.
Попри географічні й регіональні відмінності, уряди реагували на рухи покоління Z по-різному, але в усьому світі можна помітити певні спільні риси. Наприклад, більшість урядів намагалася придушити такі рухи, обмежуючи доступ до інтернету, адже влада усвідомлює, як молодь використовує його для мобілізації та здобуття широкої суспільної підтримки.
Подекуди реакція урядів на протести покоління Z була надто жорстокою. Так сталося в Кенії, де протягом останніх двох років близько 50 людей зникли безвісти у справах, пов’язаних із протестами покоління Z у 2024 та 2025 роках.
Уряди також усвідомлюють політичний вакуум, у якому діють ці протестні рухи. Тому, хоча більшість із них на словах погоджується закривати справи проти молодих протестувальників, влада водночас вдається до заходів, покликаних створити — нехай і фіктивні — механізми підзвітності.
В Індії це видно на прикладі цифровізації, яку уряд подає як засіб зменшення витоків екзаменаційних завдань, та створення спеціалізованих судів прискореного розгляду справ. Натомість системну некомпетентність Національного агентства тестування (NTA) належним чином не розглядають.
Такі заходи слугують ширмою, за якою приховують той факт, що багато протестувальників і далі зазнають погроз і стають фігурантами поліцейських справ, попри обіцянки уряду відкликати всі обвинувачення проти учасників протестів.
Повні наслідки протестів іще належить оцінити, але деякі з них уже очевидні. Наприклад, родину Джунайда й далі переслідує поліція штату Уттар-Прадеш.
Хоча 29 липня колишнього студентського активіста, депутата Законодавчих зборів штату Біхар від Комуністичної партії Індії (марксистсько-ленінської) «Визволення» Сандипа Саурава та інших затриманих звільнили, поліція Делі видала ордер на арешт Айше Ґош, спільної секретарки SFI, у справі, порушеній ще 2021 року.
Активісти кількох інших лівих студентських організацій також повідомляли про посилення поліцейського стеження біля їхніх домівок і в університетських кампусах.
Нещодавно стало відомо про ще один тривожний випадок: молоду дівчину змусили вибачатися за висловлювання на адресу прем’єр-міністра, а її матір-одиначку виселили з орендованого житла в Ноїді.
Крім того, з’явилися петиції з вимогою публічно перевірити джерела фінансування навчання Абхіджита Діпке в Бостоні.
Поліція Делі розпочала перевірки ресторанів, які доставляли їжу до місця протесту. Прем’єр-міністр тим часом почав публікувати відеоролики, у яких ставив під сумнів лексику, яку використовували учасники демонстрацій, особливо жінки.
Водночас журналістка телеканалу Times Now, одного з провідних представників провладних медіа Godi Media, подала заяву про кримінальне правопорушення, стверджуючи, що під час протестів зазнала сексуальних домагань.
Швидкий наступ цих заходів демонструє, наскільки уряд Моді був приголомшений масштабом і раптовістю протестів.
Коли організовувати тривалі студентські кампанії стало дедалі складніше, «Таргани» повернули політику на вулиці.
Представники покоління бебі-бумерів намагалися провести паралелі з рухом «Індія проти корупції» (India Against Corruption, IAC), а багато міленіалів шукали аналогії зі студентськими рухами 2015–2016 років.
Проте протести «Тарганів» 2026 року відрізнялися від усіх попередніх: вони стали прикладом переважно стихійної мобілізації людей, які перейшли з цифрового простору на вулиці.
На відміну від руху IAC, ці молоді люди не мали ані висвітлення, ані підтримки з боку традиційних медіа та основних інституцій громадянського суспільства.
Рух IAC, навпаки, дав можливість багатьом «журналістам» і телеведучим — таким як Арнаб Ґосвамі, Шазія Ілмі та Судгір Чаудгарі — зробити кар’єру на цій кампанії. Згодом вони стали частиною політичного руху, який підтримував уряд, наслідував ультраправу риторику й відігравав важливу роль у формуванні суспільної підтримки Моді та BJP.
Крім того, якщо Анну Хазаре, Арвінда Кеджрівала та інших учасників IAC підтримували й спрямовували представники RSS — націоналістичної організації «Раштрія сваямсевак санґх», — то в протестах «Тарганів» брали участь волонтери й учасники голодування з лівих студентських організацій: AISA, SFI, AISF, Collective-JNU, Disha Student Organisation і Krantikari Yuva Sangathan (KYS).
На підтримку руху також виступили численні інші ліві студентські організації, зокрема Революційний студентський фронт (RSF), Всеіндійська демократична студентська організація (AIDSO) та Всеіндійська революційна студентська організація (AIRSO).
Однак не всі розбіжності сприяють зміцненню лівого руху.
На відміну від студентських протестів 2015–2016 років, цей рух спирався на децентралізовану й значною мірою аполітичну мобілізацію, яка вийшла навіть з-під контролю самої CJP.
Один із досвідчених лівих активістів із Західної Бенгалії зазначив:
Цей рух буде важко контролювати, бо ніхто нікого не слухатиме. Так, звісно, за фашистського режиму такі рухи нам на користь, але ми маємо уважно розібратися, що вони означають, чого прагнуть і як збираються досягти своїх цілей. Рух може розвиватися в будь-якому напрямку. Ми бачили рух Анни Хазаре й рух у Нандіґрамі. Обидва починалися з добрих намірів, але один зрештою привів до влади уряд BJP, а інший розчистив шлях для її повернення до влади в Західній Бенгалії через чорний хід.
Намагаючись контролювати натовп, CJP оприлюднила заяву про гасла, які вона підтримує. Серед них було й суперечливе «Bharat Mata ki Jay» («Хай живе мати-Індія»), яке зазвичай використовують ультраправі в Індії. Натомість про гасло «Azadi» («Свобода»), яке зазвичай асоціюється з лівими, у заяві не згадувалося, хоча CJP підтримала гасло «Inqilab Zindabad» — «Хай живе революція».
Багато хто розцінив цей крок як спробу знизити напруження, оскільки після 20 липня рух вийшов з-під контролю його організаторів. Відмова від радикальних гасел мала допомогти зберегти широку суспільну підтримку й уникнути повного придушення протестів державою.
Коли медіа опиняються під контролем держави, подібні форми опору, спочатку організовані переважно через соціальні мережі, перетворюються на власні медіа протестувальників. Вони поширюють фактичну інформацію в реальному часі навіть в умовах державних репресій.
Чимало рухів покоління Z у світі, які мають схожі характеристики, можна простежити до повстання на Шрі-Ланці 2022 року, відомого як «Араґалая». Воно зародилося в таборі «Ґота Ґо Ґама» в Коломбо й було спрямоване проти тодішнього уряду Махінди Раджапакси.
Цей рух призвів до повалення уряду Раджапакси, а згодом, у 2024 році, до обрання президентом Анури Кумари Діссанаяке від партії JVP — політичного об’єднання сталіністсько-маоїстського спрямування, яке історично виступало проти тамільської спільноти.
Після цього студентські протести в Бангладеш у липні–серпні 2024 року переросли в перше у світі успішне повстання під проводом покоління Z. Спочатку студенти протестували проти відновлення 30-відсоткової квоти на державні робочі місця для дітей ветеранів війни за незалежність 1971 року. На їхню думку, така система непропорційно надавала переваги людям, пов’язаним із правлячою владою.
Тодішня прем’єр-міністерка Шейх Хасіна була змушена втекти з країни й, за повідомленнями, нині перебуває в Індії.
У вересні 2025 року протести спалахнули в Непалі після того, як тамтешній сталіністський режим заборонив низку великих соціальних мереж. У результаті успішних виборів прем’єр-міністром Непалу став Балендра Шах.
Відносини Індії з цими країнами, за винятком Шрі-Ланки, залишаються вкрай напруженими. Індійський рух покоління Z потрібно розглядати в контексті цих трьох протестних хвиль, які визначили політичні обриси сучасної Південної Азії.
Першою реакцією індійських ультраправих стало таврування протестувальників як антинаціональних сил — за стандартною схемою, яку застосовують в Індії з 2014 року. Вони стверджували, що учасники протестів прагнуть повалити індійську демократичну систему.
Цей алармістський наратив, який лякав перетворенням Індії на Непал або Бангладеш, приховував більше, ніж пояснював. Він потребує ґрунтовного порівняння структурних особливостей Індії з умовами її сусідів.
Подібні твердження політично вигідні владі, але вони спрощують різні траєкторії розвитку країн Південної Азії та ігнорують специфічні історичні й структурні особливості Індії.
Поширення страху навмисно відвертало увагу від суттєвих відмінностей між Індією та її сусідами. Насамперед Індія має величезну територію, через що загальнонаціональний рух важко підтримувати протягом тривалого часу, якщо не виникає єдиного питання, здатного об’єднати всю країну.
Попри довгу історію соціальних рухів у постколоніальній Індії, лише два з них здобули справді загальнонаціональну підтримку: рух проти надзвичайного стану та кампанія «Індія проти корупції».
Крім того, Індія має сильні демократичні традиції. Настільки сильні, що навіть у розпал протестів покоління Z не було чутно серйозних закликів до силового повалення чинного порядку, усунення уряду чи громадянського перевороту.
Один зі студентів, який перебував на місці протесту 22 липня, сказав:
Ми не хочемо перетворювати Індію на Непал чи Бангладеш. Ми лише хочемо, щоб міністри відповідали за свої дії. Ми їх обираємо, отже, вони повинні прийти й поговорити з нами. Мене мало цікавлять CJP чи інші партії. Я просто хочу, щоб політики уважніше дослухалися до людей. Це демократія, і я вірю, що всі ми хочемо зберегти її такою.
Провладні телеканали та друковані видання, пов’язані з BJP, продовжували поширювати власну версію нібито подібності між протестами в інших країнах Південної Азії та індійським рухом «Тарганів».
Численні протестувальники наголошували на лицемірстві й дезінформації, які традиційні телевізійні медіа поширювали протягом останнього десятиліття. Вони активно перешкоджали журналістам цих каналів потрапляти на місця протестів і висвітлювати події, стверджуючи, що ті представляють інтереси правлячого класу, а не виконують журналістську роботу.
Іноді це призводило до нападів на репортерів і їх оточення натовпом на Джантар-Мантарі. Це спричинило гострі суперечки в ліберальному медіасередовищі й навіть серед незалежних журналістів, які відіграли важливу роль в успіху протестного руху.
Попри відсутність підтримки з боку традиційного телебачення, протести не припинялися. Студенти продовжували прибувати на Джантар-Мантар з усієї країни. Деякі люди, варто зазначити, приїжджали на демонстрації навіть з-за кордону.
Підтримка протестувальників зростала в міру того, як до них долучалися селянські профспілки, відомі участю в протестах фермерів 2020–2021 років. Вони попередили, що привезуть до Делі трактори й причепи, якщо уряд не відреагує на вимоги студентів.
Додатковий тиск на владу чинила головна опозиційна до BJP сила — Індійський національний конгрес (INC). Він організував паралельний протест біля резиденції прем’єр-міністра, вимагаючи відставки міністра освіти, міністра внутрішніх справ і самого прем’єра.
Поліція затримала учасників цієї акції, але найважливішим було те, що INC висловив підтримку CJP. Водночас Конгрес не підтримав CJP офіційно, хоча деякі члени молодіжного крила партії були присутні на протестному майданчику. Причиною стали давні зв’язки CJP із партією AAP.
Усі ці події викликали серйозне занепокоєння уряду.
Зіткнувшись із підтримкою студентів з боку фермерських організацій та INC, праві почали поширювати наратив, що протестувальників фінансують з-за кордону й вони діють за зовнішнім планом дестабілізації уряду.
Молоді люди відповідали мемами та короткими відеороликами. Наприклад, коли їх звинуватили в тому, що мобілізацію 20 липня фінансували Китай і Пакистан, один зі студентів опублікував сатиричне відео, заявивши, що китайська та пакистанська влада платить йому 60 індійських рупій — приблизно шість центів — за дорогу й харчування під час протестів.
Чимало людей, серед яких був і автор цієї статті, спочатку скептично ставилися до руху, оскільки значну частину учасників офлайн-мобілізації CJP становив середній клас.
Ананд Телтумбде зауважив, що позиціонування Б. Р. Амбедкара як центральної ідеологічної постаті руху створювало ризик надмірної сектантськості.
Це ще одна важлива відмінність між CJP і студентськими рухами 2015–2016 років. Тоді образи Амбедкара та Бгаґата Сінґха використовували значно активніше, оскільки їхні ідеї мали радикальніший характер.
В Індії давно стало звичним використовувати Ґанді як символ демократичного й ненасильницького права на протест і висловлення незгоди. Однак відносна відсутність інших радикальніших постатей — таких як Бгаґат Сінґх і Бірса Мунда — порушує важливі питання, на які поколінню Z ще належить відповісти.
Молоді протестувальники використовували Амбедкара як символ конституційної спадщини Індії. Водночас було цікаво, що CJP поєднувала його образ з образом Ґанді, одного з найважливіших інтелектуальних опонентів Амбедкара.
Це поєднання символізувало два ключові аспекти руху: трактування касти як «ще однієї соціальної ознаки» — що такі діячі, як Йоґендра Ядав, розцінювали як позитивний крок, — і просування ґандистських методів опору, які наголошують на ненасильстві, а не на безпосередній прямій дії.
Ця тенденція проявилася й у тому, як далитське походження Діпке та його фотографії з виданням книжки Амбедкара «Моя автобіографія», опублікованої видавництвом, пов’язаним із RSS, значною мірою уникнули широкої критики, зокрема з боку лівих. Важливо, що Амбедкар ніколи не писав цієї книжки.
Два описані вище чинники мають велике значення, оскільки суттєво обмежили можливості реагування уряду Моді.
Влада не могла прямо назвати протестувальників «марксистами» або «лівими екстремістами». Так само вона не могла стверджувати, що ті виступають на захист інтересів якоїсь конкретної спільноти. Ці прийоми уряд без особливих труднощів використовував під час студентських протестів 2025–2026 років.
Студенти завжди були головною мішенню репресивної політики уряду Моді. Чи то скандал зі звинуваченнями в підбурюванні до заколоту в Університеті Джавахарлала Неру 2016 року, чи рух «Справедливість для Рогіта» 2015 року, чи протести в Інституті кіно й телебачення Індії (FTII) того самого року — студентські виступи систематично придушували вкрай недемократичними й репресивними методами. Наприклад, багато учасників руху «Справедливість для Рогіта» досі залишаються фігурантами кримінальних справ і ордерів на арешт.
Придушення студентських активістів і знищення голосів незгодних часто унеможливлювали вільну діяльність студентських організацій у кампусах. Унаслідок цього радикальний студентський активізм загалом занепав.
Успішні протести «Тарганів» стали полегшенням для багатьох індійських громадян, які зберігають здатність критично мислити, адже протягом останнього десятиліття в Індії Моді практично кожен протест зустрічався з безпрецедентною люттю влади.
Абга Дев Габіб із Демократичного вчительського фронту (Democratic Teachers’ Front, DTF), яка регулярно відвідувала протестний майданчик CJP, зазначила:
Чудовий, потужний молодіжний рух, який знову поставив освіту в центр суспільної уваги. Ми були там як викладачі й батьки. Було радісно бачити, що люди почали помічати, як BJP маніпулює системою у власних інтересах. Це результат тривалого неоліберального процесу, який перетворив студентів на споживачів. Приємно було бачити стільки молодих людей, які прийшли на протест попри обмеження, запроваджені їхніми університетами.
Протести «Тарганів» стали символом накопиченого громадянського гніву через дванадцять років безгосподарності уряду Моді.
Хоча уряд Моді фактично зробив публічне проголошення секуляризму як однієї з основних цінностей Індії майже неможливим, протестувальники відкрито підтримували світський характер держави. На їхніх плакатах і в гаслах було написано:
«Hindu Muslim Sikh Isai, Sab Mere Bhai!» — «Індуїсти, мусульмани, сикхи й християни — усі мені брати!»
А також:
«Jab Hindu Muslim Raazi, Toh Kya Karega Nazi?» — «Коли індуїсти й мусульмани згодні між собою, що тоді вдіють нацисти?»
Цей дух проявився й у тому, як ніханги — історичний озброєний воїнський орден у сикхізмі — прийшли на Джантар-Мантар, щоб захистити студентів. Мусульмани та сикхи відкривали свої культові споруди для втомлених протестувальників, даючи їм змогу відпочити й сховатися від палючої спеки Делі. Протести також підтримували численні благодійники з різних країн світу, які надсилали їжу на місце демонстрацій через служби доставки.
Згодом CJP почала публічно оголошувати, які продукти й речі їй потрібні, а іноді навіть публікувала повідомлення з проханням більше не надсилати їжу, оскільки її вже було достатньо.
Один із кур’єрів, який доставляв їжу на Джантар-Мантар у ті бурхливі дні, розповів:
Коли я був там, то почувався дуже добре. Хоча я просто виконував свою роботу, я розумів, що ці люди говорять і про мене. Я теж хочу мати хорошу роботу. Я теж хочу, щоб мої діти здобули якісну освіту. Вони значно розсудливіші за багатьох із нас, хоча дехто з них і здіймає гадранґ — галас і безлад.
Однак уряд не пошкодував зусиль, щоб придушити рух і мережі солідарності, які виникли навколо нього.
Наприклад, постійно поширювалися фейкові новини про те, що церковні пастори нібито маршем ідуть до Джантар-Мантару та забезпечують протестувальників їжею й обладнанням за кошти з-за кордону.
Уряд спробував використати цю ситуацію для мобілізації суспільної підтримки законопроєкту про внесення змін до Закону про регулювання іноземних внесків 2026 року (Foreign Contribution (Regulation) Amendment Bill, 2026). Документ мав посилити державний контроль над неурядовими організаціями та групами громадянського суспільства, які отримують фінансування з-за кордону для своєї діяльності в Індії.
Звинувачення протестних рухів в іноземному фінансуванні — стандартна реакція неоліберальних урядів у всьому світі на виступи проти істеблішменту.
Показовий приклад — Грузія, де з жовтня 2024 року молодь, переважно старшокласники та студенти університетів, виходить на вулиці проти закону про «іноземних агентів», ухваленого партією «Грузинська мрія — Демократична Грузія». Цей закон зобов’язує організації, які отримують понад 20% фінансування з-за кордону, реєструватися як «іноземні агенти».
Молоді протестувальники наголошували, що такі закони відтворюють механізми диктаторських репресій, руйнують мережі солідарності та організації, які вимагають реагування на порушення прав людини.
В обох випадках влада недооцінила здатність молодих людей виходити за межі авторитарного контролю.
Відвага таких людей, як Мохаммад Джунайд Муллік, студент-правник із Ґазіабада, який протягом 35 днів без жодного вихідного постачав їжу протестувальникам, надовго залишиться в історії соціальних рухів Індії.
Зрілість студентів проявлялася й у тому, як вони взаємодіяли з кур’єрами, які привозили їжу. Кур’єри могли передати замовлення будь-кому з протестувальників, не побоюючись, що воно не дійде до адресата: студенти створили таку атмосферу довіри, що доставники були впевнені — їжу отримають ті, хто її потребує.
Протягом протестів, особливо після поліцейського насильства 20 липня, на вулиці, що вела до Джантар-Мантару, можна було бачити ряди мішків із їжею — піцами, бургерами, картоплею фрі та іншими продуктами. Студенти добровільно роздавали все це учасникам демонстрацій.
Ці продовольчі запаси разом із ланґаром — безкоштовною громадською кухнею, організованою сикхськими громадами, — стали критично важливими під час поліцейських рейдів і придушення протестів.
Протестувальники також роздавали гігієнічні прокладки та інші необхідні речі для жінок, облаштувавши окремий пункт допомоги для жінок і дітей, які приходили на майданчик.
Ці молоді люди приголомшили уряд Моді, продемонструвавши, що світські людські взаємини та солідарність можуть перемагати сповнені ненависті соціальні відносини, які пропагує влада.
Рух дав змогу побачити проблиск світської Індії, яка була звичним явищем до 2014 року. Він показав, що, попри репресії та поліцейську жорстокість, молодь залишається відданою баченню Індії, закріпленому в інституціях раннього нерузівського соціалізму — хай і буржуазного за своєю природою. Це бачення ґрунтувалося на мирному співіснуванні, соціальному добробуті й, найголовніше, секуляризмі — цінностях, які фашистський режим BJP послідовно атакує.
Примітка
[i] Про мінливі політичні симпатії Сонam Вангчука можна судити з такого матеріалу: The Statesman, 1 серпня 2026 року, «“Невже ми стали настільки вузьколобими?”: Сонam Вангчук відповідає критикам через похвалу залізниці та поновлює вимоги на підтримку студентів, які протестують».
автор – Суддхабрата Деб Рой
13 жовтня 2026 року
