- Перший сценарій передбачає збереження нинішньої логіки глибокої взаємної недовіри, за якої сторони трактують транспортне сполучення не як інструмент миру, а як інструмент потенційного примусу.
У такій моделі Азербайджан продовжує наполягати на максимально безперешкодному і політично гарантованому доступі до Нахічевані, тоді як Вірменія бачить у цьому ризик поступового розмивання власного суверенного контролю над Сюніком. Reuters у липні 2025 року фіксувало, що Баку не хоче, аби маршрут повністю контролювався лише Вірменією, побоюючись, що Єреван зможе легко обмежити або відкликати доступ. Саме це є ядром конфліктної логіки: кожна сторона виходить із припущення, що інша використає транспорт як важіль тиску.
За такого сценарію будь-яка дискусія про «коридор» стає продовженням війни іншими засобами. Транспортна інфраструктура перетворюється на питання престижу, сили та нав’язування вигідного формулювання. Для Вірменії поступка в питанні особливого статусу маршруту означала б створення небезпечного прецеденту обмеженої юрисдикції на власній території. Для Азербайджану ж відсутність твердих гарантій безперебійного доступу до Нахічевані виглядає як збереження довгострокової вразливості. У результаті навіть технічні питання – митний контроль, прикордонні процедури, режим вантажів чи безпека залізничної інфраструктури – набувають надмірного політичного навантаження.
Наслідки цього сценарію для регіону є негативними. По-перше, він консервує фрагментацію Південного Кавказу. По-друге, він блокує можливість перетворити регіон на повноцінну ланку ширших євразійських транспортних маршрутів. По-третє, він зберігає умови для періодичних криз і силового шантажу. Іншими словами, у сценарії блокування транспорт не об’єднує простір, а лише відтворює карту конфлікту в іншій формі. Це zero-sum модель, у якій виграш однієї сторони автоматично сприймається як програш іншої.
2. Сценарій компромісу: контроль Вірменії плюс інституційні гарантії для Азербайджану.
Його суть полягає в поєднанні двох принципів: повний суверенітет і юрисдикція Вірменії над маршрутом з одного боку та надійні, юридично закріплені, міжнародно гарантовані умови транзиту для Азербайджану – з іншого. Саме така логіка значною мірою простежується в публічних формулюваннях вірменської сторони після Вашингтонської декларації 2025 року, де наголос робиться не на екстериторіальності, а на відкритті комунікацій на основі суверенітету та взаємної вигоди.
Цей сценарій виходить із того, що проблема не обов’язково полягає в самому відкритті маршруту; проблема полягає у формі його режиму. Якщо маршрут функціонує як звичайний міжнародний транзит, але з посиленими гарантіями безперервності, прозорими правилами доступу, попередньо узгодженими процедурами, цифровим моніторингом вантажів і, можливо, міжнародним технічним супроводом, тоді обидві сторони можуть зберегти свої базові інтереси. Вірменія не втрачає суверенітет, а Азербайджан отримує передбачуваний зв’язок із Нахічеванню. Reuters у липні 2025 року повідомляло, що США навіть пропонували модель зовнішнього управлінського посередництва саме тому, що сторони не довіряли одна одній щодо контролю за 32-кілометровою ділянкою в Сюніку. Сам факт появи такої ідеї свідчить: ключовим є не тільки маршрут, а й інституційна архітектура довіри.
У компромісній моделі можна виділити кілька елементів. По-перше, чітка фіксація, що вся інфраструктура на території Вірменії працює за вірменським правом і під вірменською юрисдикцією. По-друге, договірно оформлені гарантії безперешкодного цивільного транзиту для Азербайджану. По-третє, механізм незалежного моніторингу або арбітражу на випадок спорів. По-четверте, принцип взаємності: відкриття маршруту для Азербайджану має супроводжуватися розширенням транспортних можливостей і для Вірменії. Сам Пашинян у березні 2026 року пов’язував цю логіку з проєктом Crossroads of Peace, який має забезпечити комунікації зі сходу на захід і з півночі на південь, а не лише одну лінію, вигідну Баку.
Саме тут і з’являється win-win. Для Азербайджану вигода полягає у відновленні сухопутного сполучення з Нахічеванню, зниженні логістичних витрат та зміцненні зв’язку з Туреччиною. Для Вірменії вигода полягає у виході з транспортної ізоляції, підвищенні власної транзитної ролі, залученні інфраструктурних інвестицій і зменшенні безпекової напруги через заміну силової логіки на договірну. Carnegie також зазначає, що TRIPP задумувався саме як спосіб відновити зв’язок із Нахічеванню, зберігаючи вірменський суверенітет і юрисдикцію, а перші наслідки угоди вже проявилися у м’якшій офіційній риториці й зниженні страхів щодо нової ескалації.
3. Сценарій інтеграції: від двостороннього компромісу до нової регіональної логістики.
Третій сценарій є найамбітнішим. Він передбачає, що розблокування маршруту між Азербайджаном і Нахічеванню перестане бути вузько двосторонньою суперечкою і стане частиною ширшої програми регіональної інтеграції. У такому випадку транспортна лінія через Сюнік розглядається не ізольовано, а як частина більшої архітектури комунікацій, що з’єднує Південний Кавказ із Туреччиною, Центральною Азією та Європою. Саме таку логіку просувають і вірменська концепція Crossroads of Peace, і азербайджанські транспортні візії, де маршрут подається як частина ширших східно-західних і північно-південних з’єднань.
З азербайджанського боку офіційні транспортні структури прямо описують цей маршрут як важливу ланку East-West та North-South коридорів, пов’язану з уже існуючими інфраструктурними проєктами, такими як Баку–Тбілісі–Карс, бакинський морський порт і логістичні хаби. У цьому баченні маршрут через Сюнік має не лише внутрішньоазербайджанське значення, а й виступає елементом євразійської логістичної мережі. Водночас вірменська сторона намагається вписати розблокування комунікацій у власну концепцію багатовекторного транспортного відкриття, де Вірменія не є пасивним простором транзиту, а активним вузлом сполучення.
У цьому сценарії виграш значно ширший. Вірменія отримує шанс перетворитися з периферії на транзитного актора. Азербайджан посилює свою роль як мосту між Каспієм, Туреччиною і Європою. Туреччина отримує додатковий сухопутний зв’язок із Кавказом і далі з Центральною Азією. Європа, у свою чергу, отримує більше маршрутів до Каспійського регіону й далі до Центральної Азії, що особливо важливо в умовах пошуку альтернативних логістичних шляхів поза Росією. Саме тому питання маршруту через Сюнік дедалі частіше розглядається не як локальна територіальна суперечка, а як частина перебудови ширшого євразійського простору сполучень.
Однак сценарій інтеграції можливий лише за однієї умови: якщо попередньо буде розв’язано фундаментальний конфлікт між суверенітетом і гарантіями доступу. Без цього будь-яка велика інтеграційна риторика залишатиметься декларативною. Тобто інтеграція не може виникнути замість компромісу; вона може бути лише наступною фазою після компромісу.
автор – Ілля СТУКАЛО, експерт проєкту TransCaspianUA, для ПолітКому
