Есе СУВЕРЕННІСТЬ, СУВЕРЕН, СУВЕРЕНІТЕТ… Олександра Дудки-Булиги пропонує радикально нетипове осмислення понять суверенності, суверена та суверенітету, виводячи їх за межі класичної політичної теорії. Якщо у традиційному дискурсі суверенітет пов’язується з інституціями, правом і владою, то тут він постає як екзистенційна якість. Це зміщення фокусу з формальних структур на внутрішній стан суб’єкта відкриває нову оптику для аналізу політики, де вирішальним стає не механізм, а носій.
У класичній теорії Карла Шмітта суверен – це той, хто ухвалює рішення про надзвичайний стан. Це визначення концентрує увагу на акті влади як граничному прояві політичного. Натомість у Дудки-Булиги суверен не приймає рішення як виняток, а постійно «проводить» певну якість через себе. Таким чином, суверенність перестає бути функцією ситуації і стає функцією буття.
Цей підхід вступає у приховану полеміку і з Томасом Гоббсом, для якого суверен є гарантом порядку через монополію на насильство. У гоббсівській моделі страх і безпека є фундаментом політичного порядку. Натомість у цьому есе фундаментом виступає взаємодарування, яке має етичну, а не силову природу. Це означає, що політична стабільність мислиться не як результат примусу, а як наслідок внутрішньої цілісності.
Не менш важливим є розходження з Жаном Боденом, який трактував суверенітет як абсолютну і неподільну владу держави. У Дудки-Булиги держава взагалі не є носієм суверенності. Вона може лише відображати або імітувати її. Таким чином, інституції втрачають статус джерела політичної реальності і стають вторинними щодо якості суб’єкта.
Особливо показовою є критика політичної нації та громадянського суспільства як потенційних носіїв суверенності. Це суперечить традиції Жана-Жака Руссо, де «загальна воля» є джерелом суверенітету. У цьому есе народ може бути сувереном лише за умови наявності певного внутрішнього стану, а не як формально визначена сукупність громадян. Отже, легітимність перестає бути процедурною і стає онтологічною.
У цьому контексті відчутний перегук із ідеями Ганни Арендт, яка підкреслювала значення дії та публічної присутності. Проте Дудка-Булига йде далі, додаючи метафізичний вимір: дія має сенс лише тоді, коли вона вкорінена у внутрішній якості. Без цього будь-яка політична активність ризикує перетворитися на порожню форму.
Критика «самопроголошених суверенітетів» резонує з концепцією симулякрів Жана Бодріяра. Різні види суверенітету – економічний, культурний чи технологічний – без реальних носіїв стають лише знаками без змісту. Вони можуть існувати у політичному дискурсі, але не мають реальної сили, що робить їх ілюзорними та вразливими.
Центральною категорією есе є любов, яка виконує роль зв’язку між етикою і політикою. Безумовна любов символізує універсальні принципи, тоді як конкретна – спрямовану дію. Їх розрив веде до двох крайнощів: або до безсилого ідеалізму, або до прагматизму без цінностей. Лише їх взаємодія створює умови для появи суверенності як живої сили.
У цьому аспекті можна провести паралелі з Еммануелем Левінасом, для якого етика передує політиці, а також із Мартіном Бубером, який наголошував на значенні автентичних відносин. Однак у Дудки-Булиги ці ідеї отримують політичне продовження: вони стають основою для формування суверенітету як колективного явища.
У підсумку, концепція Олександра Дудки-Булиги пропонує переосмислення суверенітету як функції внутрішньої якості, а не зовнішньої сили. Це підхід, який одночасно кидає виклик модерній політичній традиції і відкриває нові горизонти для розуміння політичної дії. Водночас він залишає відкритим ключове питання: як перетворити цю онтологічну модель на практичну політичну реальність, не втративши її глибинного змісту.
записав Віталій КУЛИК
з циклу #ЛистизАшраму
ілюстрація – картини: Олег Шупляк – 1. “РеінкарНація-2”. 2020 р. Акрил, папір. 75х50 см; 2. “Реінкарнація-2”. 2026 р. Підготовчий малюнок для офорту, папір, олівець; 3. “Реінкарнація-2”. 2026 р. Офорт, папір ручної роботи. 13х9 см. Трипільська серія із циклу “Коли сузір’я були іншими”.
