Двоє північнокорейських військових, захоплених українськими силами в січні 2025 року, зрештою опинилися в Південній Кореї. За цей час вони дали інтерв’ю, де заявили про бажання опинитися в Республіці Кореї і стали предметом переговорів між двома державами. У вересні 2026 року публічне повідомлення про їхню передачу спричинило дипломатичну суперечку: президент Південної Кореї Лі Чже Мьон звинуватив українську сторону в порушенні домовленості про конфіденційність.
В цій статті розберемо хронологічно цю ситуації, а також проглянемо нинішні висловлювання та які наслідки можуть виникнути після цих дій.
Осінь 2024-го – січень 2025-го: відправлення до Росії та захоплення на Курщині
За свідченнями, які полонені дали журналістам після захоплення, до Росії їх відправили восени 2024 року. У публікаціях вони фігурували під прізвищами Рі та Пек. Старшого представляли як снайпера-розвідника, молодшого як стрільця. До відрядження обидва служили в армії КНДР.
Їхня поява в Росії відбулася на тлі ширшого залучення північнокорейських військ. За оцінками американських, південнокорейських та українських розвідувальних посадовців, які наводила Associated Press, восени 2024 року КНДР направила до Росії приблизно 10–12 тисяч військовослужбовців. Після захоплення один із двох військових заявив, що вважав своє відправлення поїздкою на навчання. Звідси походить поширене формулювання, що північнокорейці «не знали, що їдуть на війну». Проте початкове повідомлення стосувалося слів конкретного полоненого. Воно не доводить, що обох однаково інформували перед виїздом або що вони нічого не знали про характер завдання до початку боїв.
За матеріалами Associated Press, українські військові захопили двох північнокорейців 9 січня під час окремих операцій у Курській області РФ. Обидва були поранені. Репортаж про обставини захоплення спирався на розповіді українських бійців, які брали участь в операціях.
Публічне оголошення з’явилося 11 січня. Зеленський повідомив, що полонених доставили до Києва, де з ними працює СБУ. Цю дату надалі часто повторювали в коротких новинних довідках, через що день оприлюднення події іноді змішувався з днем захоплення.
СБУ повідомила, що одного військового взяли бійці тактичної групи № 84 Сил спеціальних операцій, іншого українські десантники. За заявою служби, їм надали медичну допомогу. Допити проводили через перекладачів корейської мови у взаємодії з південнокорейською розвідкою, оскільки полонені не володіли українською, російською чи англійською.
Окрему увагу привернули документи. За даними СБУ, один із полонених мав російський військовий квиток, оформлений на іншу особу з реєстрацією в Туві. Він сказав слідчим, що отримав цей документ у Росії восени 2024 року. Українська сторона представила захоплення двох військових як доказ участі КНДР у війні на боці РФ.
Майже одразу виникло питання їхньої подальшої долі. Зеленський заявив про готовність передати їх Кім Чен Ину, якщо той організує повернення українців із російського полону. В оприлюднених тоді матеріалах наміри самих військових відрізнялися: один говорив про можливість залишитися в Україні, інший хотів повернутися додому.
Південнокорейська розвідка 13 січня повідомила законодавцям, що бажання просити притулку в Південній Кореї вони ще не висловлювали. Тому описувати всю історію як від самого початку узгоджений переїзд було б неправильно. Публічно зафіксовані наміри змінювалися, а майбутнє обох залишалося невизначеним.
Лютий–травень 2025 року: інтерв’ю, бажання переїхати та побоювання щодо обміну
У лютому видання Chosun опублікувало розмови з полоненими. Вони розповідали про відправлення до Росії, бойові дії, поранення та страх перед полоном. Рі висловив бажання поїхати до Південної Кореї. Це стало одним із перших публічних свідчень того, що принаймні один із двох військових розглядає життя за межами КНДР.
За їхніми словами, представники північнокорейських служб безпеки контролювали військових і поширювали твердження, що проти них діють південнокорейські солдати, зокрема оператори дронів. Це пояснює зміст інформації, яку, за розповідями полонених, вони отримували всередині своїх підрозділів. Самостійного підтвердження участі південнокорейських військових ці свідчення не містили.
У розмовах також ішлося про переконання, що потрапляння в полон є зрадою. Рі описував страх і готовність до самогубства, якби для цього мав засоби. Ці слова згодом стали частиною аргументації тих, хто вимагав не допустити примусового повернення полонених до КНДР.
Наприкінці лютого полонених відвідав депутат південнокорейського парламенту Ю Йон Вон. 4 березня він оприлюднив фотографії та аудіофрагмент розмови. Рі запитував про можливість лікування в Південній Кореї, власного житла та створення сім’ї. Депутат також розповів, що через поранення щелепи військовому було важко говорити.
Ця зустріч зафіксувала відмінність між позиціями двох чоловіків. Рі вже висловлював бажання переїхати, тоді як Пек говорив, що потребує додаткового часу на роздуми. Навіть наприкінці лютого не було підстав представляти їхні рішення як однакові.
Пек також пояснював готовність військових до самогубства переконанням, що полон означає зраду. У наведеному переказі він заперечував наявність прямої вказівки й говорив про особистий вибір під впливом цього переконання. Різні свідчення про накази, виховання та поведінку на полі бою не слід зводити до одного беззастережного формулювання.
Під час великого травневого обміну між Україною та Росією знову постало питання, чи можуть до нього включити північнокорейських військових. 27 травня Ю Йон Вон заявив, що обидва до списків не потрапили. Він посилався на українське джерело.
Депутат також стверджував, посилаючись на інше джерело, що цьому сприяло прохання Сеула. Він закликав уряд продовжити роботу над їхнім переїздом і передав побоювання Рі щодо можливого покарання його самого та батьків у разі повернення.
Осінь 2025-го – лютий 2026-го: спільне прохання, документальний фільм і питання безпеки
У жовтні полонених відвідала документалістка Кім Йон Мі. Того ж періоду вони написали лист, у якому висловили бажання переїхати до Південної Кореї. У грудні про нього повідомили медіа після передачі матеріалу через організацію, яка працює з вихідцями з КНДР.
У викладі листа йшлося про нові плани, які виникли завдяки підтримці південнокорейців. Тепер прагнення переїхати приписувалося обом. Однак між написанням листа, його публікацією та фактичним виїздом залишався окремий дипломатичний процес. Лист засвідчував висловлене бажання, а не готовність усіх необхідних домовленостей.
У січні 2026 року MBC показала документальний цикл про російсько-українську війну та військових КНДР. У ньому використали інтерв’ю, записане в жовтні попереднього року. Обидва полонені заявили про бажання виїхати на Південь. Рі водночас говорив про невпевненість у тому, чи зможе це зробити.
Інтерв’ю показувало також їхнє ставлення до самого факту виживання та полону. Вони описували засвоєне переконання, що смерть краща за захоплення ворогом, і страх перед поверненням. Для правильної хронології важливо, що ці слова були сказані восени 2025 року, хоча міжнародна аудиторія широко обговорювала їх уже після січневого ефіру.
У лютому DW повідомляла, що активісти звинувачують південнокорейський уряд у зволіканні. Вони вимагали активніших дій для переїзду військових. Однак ці звинувачення не розкривали повного змісту закритих переговорів, тому самі по собі не встановлювали, яка сторона й на якому етапі затримувала процес.
Human Rights Watch 26 лютого наголосила на ризику тяжких порушень прав людини в разі повернення до КНДР. Організація згадувала можливість катувань, примусової праці, насильницького зникнення та страти. Водночас вона пояснювала, що утримання військовополонених під час бойових дій і питання їхнього захисту від небезпечного повернення мають розглядатися разом. Її заклик стосувався пошуку безпечного рішення для двох чоловіків.
Червень–вересень 2026 року: переговори та оголошення про передачу
30 червня міністр закордонних справ України Андрій Сибіга зустрівся в Сеулі зі своїм південнокорейським колегою Чо Хьоном. Питання полонених обговорювали поряд із двосторонніми відносинами та відбудовою України. Південнокорейське МЗС повідомило про намір шукати рішення з повагою до волі самих військових, міжнародного права та гуманітарних принципів.
Публічного оголошення про завершену домовленість щодо передачі тоді не прозвучало. Сибіга повідомив, що сторони докладно обговорили питання та розуміють подальші кроки. Сеул зі свого боку заявляв про прагнення сприяти переїзду якнайшвидше. Обговорення відбудови на тій самій зустрічі не є доказом того, що передача полонених була обумовлена економічними поступками: такого підтвердження наведений матеріал не містить.
8 липня Зеленський і Лі Чже Мьон зустрілися в Анкарі на полях саміту НАТО. Після зустрічі південнокорейська сторона знову назвала основними принципами повагу до побажань полонених і дотримання міжнародного права. Публічне повідомлення не містило ні дати майбутнього переїзду, ні маршруту, ні опису його організації.
Напередодні вересневого скандалу Лі публічно виступав за поетапний підхід до північнокорейської ядерної проблеми: спочатку зупинення розвитку програм, потім скорочення потенціалу й надалі його ліквідацію. В інтерв’ю Associated Press він говорив про можливість політичних та економічних стимулів на окремих етапах. Це характеризує його дипломатичний курс, але не доводить, що саме прагнення домовитися з Пхеньяном визначило рішення про таємність передачі полонених.
23 вересня, виступаючи на Генеральній асамблеї ООН, Зеленський повідомив, що Україна нещодавно передала двох північнокорейських полонених Республіці Корея. Конкретної дати він не назвав. Президент також розповів про складність їхнього захоплення живими та спробу одного з них убити себе, щоб уникнути полону.
Офіс президента згодом пояснив агентству, що передача відбулася через прямий діалог із Сеулом. Південнокорейське МЗС спочатку не підтвердило подробиць, наголосивши на консультаціях із відповідними сторонами, повазі до волі військових і гуманітарних принципах.
Після тривалого обговорення можливого переїзду прозвучало повідомлення про його завершення. Одночасно виникло нове питання: чи мали сторони спільну позицію щодо того, коли й у який спосіб про це можна розповісти.
24–25 вересня: заява Лі Чже Мьона та політичний скандал
Перебуваючи з візитом у Мексиці, Лі Чже Мьон опублікував допис із критикою розголошення. Він заявив, що українська сторона порушила домовленість про нерозголошення, та висловив розчарованість із цього приводу.
У перекладі з корейського тексту:
«Я не знаю, з якими обставинами зіткнулася Україна, порушивши конфіденційну угоду і оприлюднивши інформацію, але я глибоко розчарований».
Президент пояснював, що передача північнокорейських полонених може впливати на дипломатичні відносини, державну безпеку та ситуацію на півострові. За його словами, саме через можливі наслідки сторони погодили конфіденційний порядок. Це було звинувачення щодо способу оприлюднення події, заперечень проти самого прийняття військових його заява не містила.
Південнокорейська адміністрація також пояснювала свою стриманість безпекою двох чоловіків та їхніх родин. Вона відмовлялася повідомляти строки, маршрути й подробиці консультацій. Це офіційно заявлене обґрунтування таємності, яке потрібно відрізняти від припущень політичних опонентів про її приховані причини. Допис Лі був відповіддю також на внутрішню критику. Консервативна опозиція запитувала, чому уряд не повідомив громадянам про передачу самостійно. Президент відповів, що міркування безпеки переважали можливу політичну вигоду від оголошення. Він визнав, що оприлюднення могло б допомогти урядовому рейтингу, але наполягав на виправданості конфіденційності.
Лі звинуватив критиків у готовності публічно вихвалятися досягненням, не зважаючи на можливі наслідки для людського життя та державних інтересів. У цьому контексті він ужив слова «вбивця» й «зрадник батьківщини», описуючи людину, яка заради особистої вигоди шкодить життю інших і національній безпеці. У наведеному корейському тексті вони стоять у частині полеміки з опозицією. Щодо України окремо висловлено жаль через порушення домовленості. Правляча Демократична партія підтримала президента. Її речниця Шін Хьон Йон заявила, що пріоритетом має бути захист двох колишніх військових. Вона закликала Україну пояснити обставини розголошення та співпрацювати над заходами безпеки, а опозицію утриматися від політизації справи.
Опозиційна «Сила народу» натомість вимагала пояснити, чому уряд наполягав на таємності. Керівник її парламентської фракції Чон Джом Шік пов’язував це з побоюванням роздратувати Кім Чен Ина та критикував різкі висловлювання президента. Інші представники партії, зокрема Ан Чхоль Су, також наполягали, що Сеул мав самостійно повідомити про передачу.
Усередині країни сперечалися про обґрунтованість таємності й мотиви уряду. Припущення опозиції про страх перед Пхеньяном залишалося політичним звинуваченням. Позиція влади полягала в необхідності захистити людей і безпеку держави.
Як Україна пояснила оприлюднення інформації
У відповідь на запит агентства Yonhap Офіс президента України пояснив, що Київ повідомив лише про сам факт передачі двох північнокорейських полонених Південній Кореї, не розкриваючи подробиць операції. Українська сторона також зазначила, що повністю приховувати передачу було б дивно. Саме таке пояснення наводить агентство; докладнішого обґрунтування, чому інформацію вирішили оприлюднити під час виступу в ООН, у цьому коментарі немає.
Водночас, за повідомленням SBS із посиланням на високопосадовця адміністрації президента Південної Кореї, Україна заздалегідь попередила Сеул, що Зеленський згадає полонених у своєму виступі. Південнокорейська сторона у відповідь висловила заперечення проти розголошення. Отже, попереднє повідомлення про намір виступити не означало погодження змісту заяви.
Зіставлення цих пояснень показує різне розуміння допустимої публічності. Київ у своїй відповіді наголосив на нерозголошенні деталей процесу. Сеул вважав чутливим уже сам факт підтвердження прибуття полонених, посилаючись на ризики для них та їхніх родин у КНДР. Проте український коментар не дає однозначної відповіді, чи визнавав Київ домовленість про повну конфіденційність і як тлумачив її умови. Тому стверджувати, що Україна довела відсутність порушення або пояснила всі мотиви свого рішення, було б передчасно.
Коментар від проєкту “КОРЕЙСЬКІ ХРОНІКИ”:
Публічне оголошення України про передачу полонених виглядає недостатньо продуманим з огляду на заперечення Південної Кореї. За повідомленням SBS, Київ заздалегідь попередив Сеул про майбутню заяву, але південнокорейська сторона виступила проти розголошення. Отже, повідомлення прозвучало попри незгоду партнера. Офіс президента України пояснив, що оприлюднив лише факт передачі, без подробиць операції. Проте це пояснення не відповідає на головне застереження Сеула: саме підтвердження прибуття полонених могло створити ризики для них та їхніх родин у КНДР.
Ці обставини дають підстави критикувати те, як Україна повідомила про передачу. Публічних доказів конкретної шкоди від заяви немає в наведених джерелах, однак розбіжності щодо розголошення вже переросли у відкриту дипломатичну суперечку. Узгодження часу та змісту повідомлення могло зменшити б цей ризик.
Оприлюднення також може дати Пхеньяну додатковий привід для звинувачень на адресу Сеула та політичного тиску. Проте саме такі ризики варто було б врахувати до оголошення. Передача полонених розв’язала питання їхнього подальшого перебування, але неузгоджене повідомлення про неї створило привід для нових суперечок.
ПРОДОВЖЕННЯ
Скандал з Україною продовжується та новий радник Лі Чже Мьона заговорив про повернення посла
Дипломатична суперечка між Києвом і Сеулом отримала продовження. Сон Йон Гіль (송영길), якого 1 жовтня призначили спеціальним радником президента Республіки Корея з питань миру та дипломатії, наступного ранку зажадав офіційних вибачень від України й допустив повернення південнокорейського посла з Києва.
У програмі MBC «김종배의 시선집중» 2 жовтня Сон підтримав вимогу вибачення саме від президента України. Він також розповів, що напередодні спілкувався з українським опозиційним депутатом, який нібито критикував розголошення передачі полонених і заперечення домовленості про конфіденційність. Імені співрозмовника радник не назвав.
За повідомленням Yonhap, Сон заявив, що Лі Чже Мьон «дуже розгніваний». Після виклику українського дипломатичного представника до МЗС РК наступним кроком, на його думку, може стати повернення корейського посла до Сеула.
Ця можливість уже обговорюється на рівні президентської адміністрації: NewsPim повідомив, що її представник підтвердив розгляд такого заходу щодо посла Пак Кі Чхана. Однак у наведених повідомленнях немає оголошення про вже ухвалене рішення.
Хто цей радник і чому його заяви привертають увагу?
Сон Йон Гіль — колишній голова Демократичної партії, мер Інчхона та очільник парламентського Комітету із закордонних справ та об’єднання. За президентства Мун Чже Іна він був спеціальним посланником до Росії й керував президентським Комітетом із північного економічного співробітництва. NewsPim також згадує його широкі контакти в Росії та нагородження російським Орденом Дружби.
Після призначення Сон заявив, що відновлення міжкорейського діалогу більше не можна відкладати. Його прихід до президентської команди відбувся вже після початку суперечки з Україною, тому приписувати йому її виникнення немає підстав. Водночас тепер він публічно підтримує посилення дипломатичного тиску на Київ.
В інтерв’ю прозвучав і російський контекст.
Коли ведучий запитав, як Москва сприймає конфлікт між Україною та Південною Кореєю, Сон відповів: «Росія радіє». Він згадав російські матеріали з AI-зображеннями, на яких Лі Чже Мьон б’є Зеленського по обличчю.
Далі ведучий запитав, чи може Росія тепер розраховувати, що Сеул не надаватиме Україні зброю. Сон не оголосив жодного нового рішення, а переказав свою розмову з російським послом. За його словами, дипломат стверджував, що Москва знає про непряме постачання 155-мм снарядів через Польщу за адміністрації Юн Сок Йоля, проте не порушує питання офіційно заради відновлення відносин із РК.
Того ж дня жорстку позицію підтвердив і сам Лі Чже Мьон.
Президент заявив, що Україна має визнати домовленість про конфіденційність і публічно вибачитися, інакше Сеул вживатиме додаткових заходів. Він назвав ситуацію питанням гідності народу та держави. Українська сторона, своєю чергою, заперечує існування такої домовленості.
До суперечки додалася реакція на слова Кирила Буданова про посилення КНДР завдяки досвіду війни проти України та ризик загострення на Корейському півострові. Лі інтерпретував ці попередження як висловлювання, що звучать наче побажання війни між двома Кореями.
Попри це, переговори про врегулювання тривають.
За Yonhap, міністри закордонних справ Чо Хьон та Андрій Сибіга підтримують прямий контакт і обговорюють можливі формулювання української заяви, включно з питанням вибачення. Корейський посадовець пояснив, що сторони враховують вимоги Сеула, прийнятні для Києва умови та воєнні обставини України.
Сибіга назвав ситуацію дипломатичним непорозумінням і висловив сподівання на швидке розв’язання. Сеул натомість наполягає, що йдеться про міждержавну довіру, яка потребує конкретних дій для відновлення.
автор – Надія ПІДЧЕНКО, співзасновниця проєкту “Корейські Хроніки“
