Це переклад українською статті американського політолога Джона Дж. Міршаймера, опублікованої 1 червня 1993 року в журналі Foreign Affairs. У статті йдеться про неминучість російського нападу на Україну і про те, що для України ядерна зброя є єдиним надійним засобом стримування росії (жодні гарантії безпеки не спрацюють, включно зі вступом до НАТО). Міршаймер закликав владу США змінити свою політику, спрямовану на роззброєння України і, навпаки, сприяти ядерному озброєнню Києва, аби запобігти великій війні у Європі та дестабілізації світу. Нажаль, Мершаймер переоцінив як розумність українських еліт та їхню здатність до опору тиску з боку США та Європи, так і розумність американських і європейських владних еліт. В усьому іншому його прогноз збувся майже буквально через 30 років після оприлюднення статті.
ЛОГІКА ПОШИРЕННЯ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ
Більшість західних спостерігачів хочуть, щоб Україна якомога швидше позбулася ядерної зброї. На їхню думку, яку нещодавно висловив президент Білл Клінтон, Європа була б стабільнішою, якби Росія стала «єдиною ядерною державою — спадкоємицею Радянського Союзу». Сполучені Штати та їхні європейські союзники тиснуть на Україну, щоб вона передала всю ядерну зброю на своїй території Росії, яка, цілком природно, вважає це чудовою ідеєю.
Президент Клінтон помиляється. Загальноприйнята думка щодо української ядерної зброї помилкова. Насправді одразу після проголошення незалежності Україну слід було тихо заохотити створити власний ядерний потенціал стримування. Навіть зараз тиснути на Україну, щоб вона стала без’ядерною державою, — помилка.
Ядерна Україна має сенс із двох причин. По-перше, необхідно забезпечити мир між Росією та Україною. Це означає гарантувати, що росіяни, які мають історію поганих відносин з Україною, не спробують знову її завоювати. Україна не може захистити себе від ядерної Росії звичайними озброєннями, а жодна держава, включно зі Сполученими Штатами, не надасть їй реальних гарантій безпеки. Українська ядерна зброя — єдиний надійний засіб стримування російської агресії. Якщо мета США полягає у зміцненні стабільності в Європі, аргументи проти ядерної України не витримують критики.
По-друге, малоймовірно, що Україна передасть свої ядерні озброєння Росії — державі, якої вона найбільше побоюється. США та їхні європейські союзники можуть гірко нарікати на це рішення, але вони не мають можливості змусити Україну відмовитися від ядерної зброї. Ба більше, конфронтація з Україною через ядерне питання підвищує ризик війни, роблячи росіян сміливішими, українців — більш наляканими, а американців — менш здатними розрядити кризу між ними.
Представлений тут аргумент на користь українського ядерного стримування не є закликом до необмеженого поширення ядерної зброї в Європі чи деінде у світі. Ядерне поширення не є автоматичним чинником миру і в деяких випадках навіть може спричинити війну. Наприклад, менші європейські держави можуть не мати ресурсів, необхідних для створення живучих ядерних сил, а вразливі ядерні сили можуть спровокувати перший удар у кризовій ситуації. Крім того, широке поширення ядерної зброї збільшило б кількість людей, які мають доступ до «ядерної кнопки», а отже, підвищило б імовірність застосування ядерної зброї через аварію, несанкціоноване використання, захоплення терористами або ірраціональне ухвалення рішень.
Проте ядерне поширення іноді сприяє миру. Загалом найкращою формулою підтримання стабільності в Європі після завершення холодної війни є ситуація, за якої всі великі держави — включно з Німеччиною та Україною — мають надійні ядерні сили стримування, а всі малі держави залишаються без’ядерними.
ХТО КОНТРОЛЮЄ ЗБРОЮ?
Розпад Радянського Союзу залишив на території України майже 4 000 одиниць ядерної зброї. Українські лідери до проголошення незалежності та безпосередньо після нього, 1 грудня 1991 року, наголошували, що Україна передасть усю свою ядерну зброю Росії до кінця 1994 року, підпише Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) і житиме як без’ядерна держава.
Відповідно до своїх обіцянок Україна передала всю тактичну ядерну зброю Росії в період із січня по травень 1992 року. Однак жодна з 1 656 стратегічних ядерних боєголовок України не була передана Росії. Цей арсенал, спрямований на Сполучені Штати, але здатний бути запрограмованим для удару по Росії, включає 130 ракет SS-19 (по 6 боєголовок кожна), 46 ракет SS-24 (по 10 боєголовок кожна) та 30 бомбардувальників Bear-H і Blackjack (разом вони несуть 416 бомб), що в сумі становить 1 656 одиниць ядерної зброї.
Хто насправді контролює цю ядерну зброю — складне й дещо туманне питання. Росія та Україна заявляють про адміністративну відповідальність за ці озброєння. Очевидно, Україна має адміністративну юрисдикцію, тобто відповідає за захист і технічне обслуговування зброї. Водночас російські фахівці допомагають її обслуговувати. Вважається, що Україна не має ані повноважень, ані можливості запускати ядерну зброю, яка перебуває на її території. Ці рішення ухвалюються в межах Співдружності Незалежних Держав, хоча Україна має право, але не має технічної можливості накласти вето на рішення про запуск.
Однак є свідчення, що Україна може мати остаточний контроль над бомбардувальниками. Президент України Леонід Кравчук також натякав, що його країна має можливість запустити ракети SS-24, які були побудовані в Україні. Нарешті, Київ розробляє власну систему командування та управління, яка могла б використовуватися для запуску зброї без дозволу Москви. Якби Україна відмовилася від своїх зобов’язань щодо денуклеаризації й натомість залишила стратегічний ядерний арсенал на своїй території — що дедалі більше виглядає ймовірним, — вона мала б третій за величиною ядерний потенціал у світі після потужних американських і російських сил.
ЧОМУ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ МИР ВАЖЛИВИЙ
Війна між Росією та Україною була б катастрофою. Війни між великими державами є надзвичайно дорогими й небезпечними, спричиняють масову загибель людей і глобальні потрясіння та потенційно можуть втягнути у конфлікт інші країни. Ймовірний результат такої війни — повторне завоювання України Росією — погіршив би перспективи миру в усій Європі. Це збільшило б небезпеку зіткнення між Росією та Німеччиною і різко посилило б безпекове суперництво на континенті.
Звичайна війна між Росією та Україною означала б величезні військові втрати й можливу загибель десятків тисяч цивільних. Росіяни та українці мають історію взаємної ворожнечі; ця ворожість у поєднанні зі змішаним розселенням населення створює можливість того, що війна між ними може супроводжуватися етнічними чистками та масовими вбивствами за боснійським сценарієм. Така війна могла б породити мільйони біженців, які рушили б до кордонів Західної Європи.
Крім того, в Україні є 14 діючих ядерних реакторів, які можуть спричинити нові Чорнобильські катастрофи, якщо залишаться без нагляду або будуть атаковані під час звичайної війни. Наслідки такої війни значно перевищили б масштаби смерті та страждань на Балканах, де з літа 1991 року загинуло понад 50 000 людей. Зрозуміло, що в разі застосування ядерної зброї наслідки були б незмірними.
Існує також загроза поширення конфлікту за межі Росії та України. Наприклад, росіяни можуть вирішити відвоювати інші частини колишнього Радянського Союзу в ході війни або спробувати повернути під свій контроль частину Східної Європи. Польща та Білорусь можуть об’єднатися з Росією проти України або разом з Україною спробувати не допустити нового посилення Росії. Німці, американці чи китайці можуть бути втягнуті у війну через побоювання щодо російської перемоги. Скептики мають пам’ятати, що Сполучені Штати не мали наміру воювати в Європі, коли війна почалася у 1914 році, — і знову в 1939 році. Нарешті, ядерна зброя може бути випадково або навмисно застосована проти третьої держави.
Безпекове середовище в Європі, безумовно, стало б напруженим і конкурентним після російської війни проти України. Інші великі держави швидко й рішуче почали б стримувати подальше розширення Росії. Тоді росіяни — з міркувань безпеки — серйозно замислилися б над встановленням контролю над своїми численними меншими сусідами. Інші великі держави намагалися б їх стримати.
Можна було б очікувати, що тягар стримування Росії, яка знову набирає силу, ляже на очолюване Америкою НАТО, фактично повернувши Європу до порядку холодної війни, який забезпечував мир протягом 45 років. Однак такий результат малоймовірний з кількох причин. Сполучені Штати суттєво скорочують чисельність своїх сил у Європі, що призведе до втрати значної частини їхнього впливу на континенті. Навіть якщо Росія поводитиметься агресивно, американські війська навряд чи повернуться до Європи у великій кількості, головним чином тому, що Німеччина здатна взяти на себе більшу частину тягаря стримування росіян. Німеччина має вигідне географічне розташування для протидії російській експансії та достатню силу для цього. Вона має не лише потужну економіку, а й населення, яке нещодавно збільшилося майже на 20 мільйонів. Росія навіть після завоювання України, найімовірніше, залишалася б значно слабшою за колишній Радянський Союз.
Багатополярна Європа з російсько-німецьким безпековим суперництвом у центрі може бути неминучою незалежно від долі України. Німеччина та Росія, ймовірно, будуть двома найпотужнішими державами Європи після холодної війни. Проте незалежна Україна послаблює це суперництво, оскільки є потужним бар’єром між Росією та Німеччиною. Якщо прибрати цей ключовий буфер, кордони двох найпотужніших держав континенту опиняться значно ближче один до одного, а територію між ними займатимуть слабкі держави. Найімовірніше, виникне гостре політичне суперництво навколо цієї нової буферної зони.
ЧОМУ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОНФЛІКТ ЙМОВІРНИЙ
Попри окремі напружені моменти, відносини між Росією та Україною після розпаду Радянського Союзу загалом були стабільними. Проте є вагомі підстави побоюватися, що ці відносини можуть погіршитися. По-перше, ситуація між Україною та Росією сприятлива для виникнення безпекового суперництва. Великі держави, які мають спільний довгий і незахищений кордон, як Росія та Україна, часто вступають у суперництво через взаємні побоювання щодо безпеки. Росія та Україна можуть подолати цю динаміку й навчитися мирно співіснувати, але це було б нетипово.
По-друге, існує небезпека гіпернаціоналізму — переконання, що інші народи або національні держави є одночасно нижчими за тебе та небезпечними, а тому з ними потрібно поводитися жорстко. Прояви російського й українського націоналізму після розпаду СРСР здебільшого були поміркованими, а проявів міжнаціональної ненависті з обох боків було небагато. Проте росіяни та українці не люблять і не довіряють один одному. Похмура історія, яка пов’язує ці два народи, містить вибухонебезпечний матеріал, здатний спровокувати конфлікт.
Росія понад два століття домінувала над неохочою й обуреною Україною та намагалася придушити українське відчуття власної ідентичності. Найжахливіші сторінки цієї історії припали на недавнє минуле: уряд Сталіна вбив у 1930-х роках приголомшливі 12 мільйонів українців. Хоча Сталін був грузином, а Радянський Союз формально не був «російським» урядом, Росія мала домінуючу силу в СРСР, а значну частину вбивств здійснювали росіяни. Тому українці неминуче покладатимуть значну частину відповідальності за свої величезні страждання за більшовизму на росіян. На цьому вибухонебезпечному психологічному тлі невеликі суперечки можуть спровокувати сплеск гіпернаціоналізму з будь-якого боку.
По-третє, кілька таких суперечок уже маячать на горизонті: право власності на Чорноморський флот, контроль над Кримом, право власності на український ядерний арсенал і безліч економічних питань, що виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу. Крім того, багато росіян хотіли б змінити нинішній кордон з Україною, а дехто навіть заперечує саму ідею незалежної України. Наприклад, високопоставлені російські чиновники нещодавно називали незалежність України «перехідним» явищем і попереджали інші європейські уряди не відкривати посольства в Києві, оскільки невдовзі їх нібито буде понижено до рівня консульських відділів, підпорядкованих посольствам у Москві.
По-четверте, існує проблема змішаного населення. Приблизно 11,5 мільйона росіян живуть в Україні, становлячи 22 відсотки населення України, а близько 4,5 мільйона українців живуть у Росії. Утиски будь-якої меншини з боку місцевої більшості можуть стати спусковим гачком для кризи.
ЧОМУ АЛЬТЕРНАТИВИ НЕ СПРАЦЮЮТЬ
Щоб стримувати російську агресію під час майбутньої кризи, Україна могла б розглянути можливість створення звичайного військового потенціалу стримування або попросити Захід надати їй гарантії безпеки. Проте ці альтернативи нежиттєздатні.
Українське звичайне військове стримування не є реалістичним варіантом, оскільки Україна не здатна створити армію, достатньо потужну, щоб зупинити російський напад. Українська армія могла б чинити впертий опір, але зрештою була б переможена. Росія просто занадто сильна. Основні показники потенційної військової могутності — населення, валовий національний продукт, промислове виробництво — свідчать, що Росія приблизно втричі потужніша за Україну. Навіть якби Україна мала надійний звичайний потенціал стримування, без’ядерна Україна все одно залишалася б вразливою до російського ядерного шантажу.
Зрештою, якби Україна намагалася конкурувати з більшим сусідом на рівні звичайних озброєнь, їй довелося б безжально вилучати ресурси зі свого суспільства. Звичайна військова сила значно дорожча за ядерну й потребує більшої армії; отже, вона вимагає значно масштабнішої мобілізації населення. Опора на звичайні сили тому спокушала б українських лідерів змальовувати російську загрозу в найпохмуріших фарбах і розпалювати націоналізм, що могло б посилити напруженість між українцями та численним російським населенням України. Це, своєю чергою, непокоїло б росіян і підштовхувало б їх розглядати військове втручання для захисту своїх співвітчизників.
Гарантії безпеки Заходу теоретично можливі, але не є практичною стратегією збереження суверенітету України. Надання гарантій стримування Німеччині під час холодної війни було складним і дорогим завданням; поширення такого стримування далі на схід, на Україну, було б ще складнішим. Ні Америка, ні її європейські союзники не прагнуть брати на себе нове дороге зобов’язання; навпаки, сила НАТО стрімко скорочується. Незалежно від політичної волі, поширювати парасольку НАТО в саме серце колишнього Радянського Союзу нерозумно. Це гарантовано розлютить росіян і змусить їх діяти агресивно.
ЯДЕРНА ЗБРОЯ — ВІДПОВІДЬ
Демонізація ядерної зброї є популярним заняттям на Заході. Багато хто вважає її головним джерелом напруженості між державами і переконаний, що її стримувальна цінність дуже обмежена. З огляду на жахливі наслідки ядерної війни не дивно, що багато людей хочуть позбавити світ цієї зброї.
Цей погляд є спрощеним і суперечить як внутрішній логіці ядерного стримування, так і історії холодної війни. Насправді ядерна зброя часто зменшує рівень міжнародного насильства, а українська ядерна зброя була б ефективним засобом стримування російського звичайного нападу або ядерного шантажу.
У доядерному світі індустріалізованих великих держав між 1900 і 1945 роками відбулися дві світові війни, в яких загинуло близько 50 мільйонів європейців. У ядерну епоху картина зовсім інша. У невеликих війнах між 1945 і 1990 роками загинуло лише близько 15 000 європейців, а між наддержавами встановився стабільний мир, який з часом ставав дедалі міцнішим. Однією з головних причин цього «довгого миру» була ядерна зброя.
Ядерна зброя є потужним чинником миру саме тому, що це зброя масового знищення. Вона створює можливість того, що в разі війни обидві сторони перестануть існувати як функціонуючі суспільства. Ця катастрофічна загроза стримуватиме Росію від агресії проти України, оскільки переможена Україна цілком могла б застосувати свою ядерну зброю проти Росії перед тим, як загинути. Поразка України від Росії означала б втрату суверенітету, а історія свідчить, що держави готові платити дуже високу ціну за його збереження. Тому агресивна Росія не могла б просто проігнорувати українську ядерну загрозу. Крім того, завжди існує можливість випадкового або ненавмисного застосування ядерної зброї в ході звичайної війни, що створює додаткові стимули для обережності.
Є й друга причина підтримувати українське ядерне стримування: воно неминуче. Україна, найімовірніше, збереже свою ядерну зброю незалежно від того, що говоритимуть і робитимуть інші держави. Протидія з боку Америки підвищила б ризик війни між Росією та Україною.
Україна дуже постраждала від іноземних окупантів. Після сталінського вбивства 12 мільйонів людей у 1930-х роках німці вбили ще 7 мільйонів українців під час Другої світової війни. Ця похмура історія, російська загроза по сусідству та відсутність зовнішніх сил, готових стримувати цю загрозу, роблять малоймовірною відмову України від ядерної зброї. Відображаючи цю реальність, проядерні настрої в Україні вже швидко поширюються. Америка та її союзники можуть протестувати проти нової позиції України, але саме їм не доведеться жити з наслідками російського нападу, якщо стримування зазнає невдачі.
Коли росіяни зрозуміють, що Україна зберігає свій ядерний арсенал, вони, без сумніву, розглянуть можливість превентивної війни, щоб знищити його до того, як він стане повністю боєздатним. Але це непривабливий військовий варіант. Звичайними засобами здійснити його було б складно, оскільки Україна успадкувала значні звичайні сили від радянської армії, які дозволили б їй чинити потужний опір. Росіяни могли б завдати ядерного удару по українському арсеналу. Імовірність української ядерної відповіді була б невеликою, але росіяни ніколи не могли б бути впевнені, що Україна не запустить у відповідь хоча б кілька ядерних ракет, спричинивши катастрофічні руйнування, навіть якщо відповідь була б хаотичною. Крім того, радіоактивні опади після удару по Україні забруднили б і територію Росії.
Отже, самих військових розрахунків має бути достатньо, щоб утримати Росію від превентивної війни. Проте важливо, щоб кожен елемент системи стримування працював на запобігання війні. Сильний опір США та Європи рішенню України стати ядерною державою, найімовірніше, ізолював би Україну дипломатично та послабив би стримування.
Американсько-українська конфронтація навколо української ядерної зброї могла б переконати росіян, що вони можуть знищити цей арсенал силою без значної довгострокової шкоди для відносин Росії із Заходом. Росіяни, які виступали б за такий напад, могли б посилатися на недавню історію: США допустили ізраїльський рейд на іракські ядерні об’єкти у 1981 році, а потім самі вступили у війну з Іраком у 1991 році саме через це питання. Ці приклади можуть створити у росіян враження, що США не чинитимуть серйозного опору, якщо Росія піде тим самим шляхом щодо України.
Крім того, ізольована й налякана Україна під час кризи, найімовірніше, була б особливо підозрілою та ворожою щодо росіян. Це лише посилило б російські побоювання й зробило б війну ймовірнішою. Нарешті, американські спроби змусити Україну відмовитися від ядерної зброї залишили б у неї образу та недовіру до Сполучених Штатів. У результаті Америка мала б менше можливостей розрядити російсько-українську кризу, оскільки Україна більше не сприймала б США як чесного посередника.
АРГУМЕНТИ ПРОТИ ЯДЕРНОГО СТРИМУВАННЯ
Проти збереження Україною ядерного арсеналу можна висунути чотири основні аргументи.
По-перше, українське ядерне стримування спричинить поширення ядерної зброї, особливо в Європі, та підірве як ДНЯЗ, так і першу й другу угоди про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО).
По-друге, Україна не має технічних, інтелектуальних чи політичних можливостей, щоб їй можна було довірити ядерну зброю.
По-третє, Росія агресивно відреагує на збереження Україною ядерного арсеналу, що підвищить імовірність війни.
І по-четверте, існує невелика, але цілком реальна ймовірність ядерної війни. Ця можливість настільки лякає, що має сенс відмовитися від українського ядерного стримування, навіть якщо це означатиме більшу ймовірність звичайної війни між Росією та Україною.
Ці аргументи не можна просто відкинути. Вони інтуїтивно переконливі, і між ними немає спільної фатальної вади. Натомість необхідно розібрати логіку кожного з них і зіставити її з відповідними контраргументами, щоб продемонструвати, чому аргументація проти ядерної України є непереконливою.
ПОСИЛЕННЯ ПОШИРЕННЯ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ
Можна вважати, що українське ядерне стримування спричинить поширення ядерної зброї чотирма способами. По-перше, можна стверджувати, що інші держави можуть наслідувати Україну, оскільки ядерна зброя підвищує статус. Справді, статус має значення в міжнародній системі, а ядерна зброя певною мірою підвищує статус держави. Проте статус не є головною причиною поширення ядерної зброї. Рушійною силою політики національної безпеки є незахищеність, і саме найбільш незахищені держави найімовірніше прагнутимуть отримати ядерну зброю.
По-друге, є побоювання, що Україна стане першою державою, яка створить ядерний потенціал у світі після холодної війни, тим самим легітимізувавши ядерні арсенали як військову стратегію для інших без’ядерних держав. Цей аргумент про прецедент був би безпідставним, якби Сполучені Штати не оголосили Україну новою ядерною державою, а натомість визнали її, як і Росію, законним спадкоємцем радянського арсеналу. Що важливіше, незахищеним без’ядерним державам не потрібен український приклад, щоб зрозуміти переваги ядерного стримування або виправдати рішення стати ядерними. Простого бажання вижити в цьому небезпечному світі буде достатньо.
По-третє, існують побоювання, що ядерна Україна змусить інші держави Європи, особливо Польщу та Німеччину, почуватися незахищеними й підштовхне їх до створення власної ядерної зброї. Під час холодної війни поширення ядерної зброї значною мірою було зумовлене саме такою логікою. Наприклад, Радянський Союз, безумовно, відчував загрозу з боку американського ядерного стримування, тоді як Китай, безперечно, був мотивований як американським, так і радянським ядерними арсеналами. Проте неочевидно, що українське ядерне стримування підштовхне Польщу та Німеччину до створення власної ядерної зброї. Насправді українська ядерна зброя може зменшити стимули до поширення ядерної зброї в Європі.
Ядерна Україна навряд чи проводитиме експансіоністську політику на заході. Хоча між Польщею та Україною немає особливої любові, ні Німеччина, ні Росія не схвалили б українського тиску на Польщу. Українські військові сили, найімовірніше, будуть майже повністю спрямовані в одному напрямку — на схід, проти росіян. Подією, яка найімовірніше налякала б поляків і німців настільки, щоб вони вирішили створити ядерну зброю, було б повторне завоювання України Росією. Така можливість значно менш імовірна, якщо Росія зіткнеться з ядерною Україною. Саме незахищеність найбільше штовхатиме Польщу та Німеччину до ядерного шляху, і загалом вони, ймовірно, почуватимуться безпечніше за нинішньої карти Європи, ніж за карти, на якій Росія стала б більшою.
По-четверте, прихильники контролю над озброєннями стверджують, що ДНЯЗ буде підірваний, якщо Україна збереже свій ядерний арсенал, а угоди СНО доведеться скасувати. Можливо, вони мають рацію, але їхній аргумент не має значення. Сполучені Штати повинні продовжувати підтримувати ДНЯЗ, але мають усвідомлювати, що після холодної війни ця угода зазнаватиме дедалі більшого тиску. Нова архітектура міжнародної системи створює потужні стимули до поширення ядерної зброї. Ядерна Україна підірве легітимність ДНЯЗ, але цю шкоду можна обмежити, якщо Сполучені Штати відмовляться від своєї політики 1991 року, яка визначала Україну як потенційного розповсюджувача ядерної зброї, і натомість визначать її як ядерного спадкоємця, а отже — особливий випадок. У будь-якому разі запобігання війні між Росією та Україною важливіше за збереження ДНЯЗ. Договори СНО є пережитками порядку холодної війни. Якщо українське ядерне стримування загрожує їм, їх слід переглянути таким чином, щоб пристосувати до ядерної України. Зрештою, кінцева мета Америки — створити мир і стабільність у Європі, а не ратифікувати угоди про контроль над озброєннями заради самих угод, особливо тих, які були створені для іншої епохи.
НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ УКРАЇНИ
Перший компонент аргументу про «некомпетентність» полягає в тому, що Україна не має можливостей створити й підтримувати надійні сили гарантованого удару у відповідь. Через це росіяни можуть бути спокушені завдати обеззброювального першого удару по Україні під час кризи.
Однак, хоча точні деталі майбутнього ядерного балансу між Росією та Україною сьогодні неможливо передбачити, малоймовірно, що Росія зможе створити спроможність для обеззброювального першого удару по Україні. Знищити українську систему командування та управління було б надзвичайно складно, а зробити це можна було б ще складніше, якби Україна заздалегідь передала право ухвалення рішень щодо застосування зброї за межі центрального командування. Безпосередня атака на українські міжконтинентальні балістичні ракети та бомбардувальники також не була б перспективною.
Розглянемо російський перший удар по наявному українському ядерному арсеналу, виходячи з найгірших для України припущень. Припустімо, росіяни досягають повної несподіванки й знищують усі українські бомбардувальники та 90 відсотків із 176 міжконтинентальних балістичних ракет України. Тоді в України залишиться 18 міжконтинентальних ракет — 13 SS-19 і 5 SS-24. Ці ракети містять 128 ядерних боєголовок, чого має бути більш ніж достатньо, щоб завдати Росії величезних руйнувань. Навіть якби лише 10 відсотків — 13 боєголовок — досягли російських міст, вони залишили б Росію спустошеною. За реалістичніших припущень щодо ефективності російського удару в України залишилося б ще більше боєголовок для удару по Росії. Крім того, з часом Україна могла б підвищити живучість свого ядерного потенціалу стримування.
Другий компонент аргументу про некомпетентність полягає в тому, що навіть якщо Україна створить живучі сили гарантованого удару у відповідь, їй не можна довірити відповідальне зберігання ядерної зброї. Її еліти нібито не здатні зрозуміти основи політики національної безпеки, не кажучи вже про тонкощі теорії ядерного стримування, а її політична система нестабільна. Справді, українській еліті у сфері національної безпеки доведеться швидко адаптуватися до нового становища країни як суверенної держави в міжнародній системі. Однак немає підстав вважати, що вона буде менш компетентною, ніж російська. Зрештою, українці були широко представлені в радянському апараті національної безпеки. Вони не є новачками в ядерних питаннях і можуть швидко навчитися.
Як новоствореній незалежній державі, яка стикається із серйозними внутрішніми проблемами, Україні важко передбачити, наскільки стабільною буде її політична система в довгостроковій перспективі. Проте зараз вона стабільна, і немає вагомих підстав вважати, що вона буде хронічно нестабільною. Крім того, за такою логікою саме Росія була б небезпечнішою державою, а для її сусіда було б ще небезпечніше залишити її без стримування. Навіть якби Україна була дестабілізована, ймовірність застосування ядерної зброї істотно не зросла б. Очевидно, що краще не допускати внутрішніх потрясінь у ядерних державах. Але витрати на ядерну війну настільки величезні й очевидні, що всі сторони внутрішнього конфлікту мали б потужні стимули тримати ядерний арсенал у безпечному стані. Відомі чотири випадки значних внутрішніх заворушень у ядерних державах: повстання французьких генералів (1961), китайська культурна революція (1966–1969), усунення Беназір Бхутто від влади в Пакистані (1990) та розпад Радянського Союзу (1991). У жодному з цих випадків ядерна зброя не стала частиною внутрішньополітичної боротьби.
РОЗГНІВАНА РЕАКЦІЯ РОСІЇ
Багато експертів стверджують, що Росія та Україна зараз перебувають у досить добрих відносинах і що серйозної перспективи війни між ними немає. Рішення України зберегти ядерну зброю могло б розлютити й стривожити росіян, які хочуть денуклеаризації України. Це посилило б позиції російських прихильників жорсткої лінії, що змусило б Росію проводити агресивнішу зовнішню політику щодо України й підвищило б імовірність превентивної війни. За цією логікою ядерна зброя сама створила б проблему, яку покликана запобігти.
Мій аргумент на користь українського ядерного стримування виходить із того, що російсько-українські відносини, найімовірніше, погіршуватимуться в майбутньому. Якби проблеми не назрівали, Україні не був би потрібен ядерний арсенал. Найбезпечніша стратегія полягає в тому, щоб зробити Україну відповідальною ядерною державою ще до початку серйозних проблем між двома країнами, а не намагатися зробити це посеред російсько-української кризи.
У Росії, безумовно, буде обурення, якщо Україна збереже свою ядерну зброю. Російські «яструби», ймовірно, скористаються цим ажіотажем, що може мати серйозні наслідки. Це погана новина, але росіяни навряд чи почнуть війну через це питання. По-перше, український ядерний арсенал не становитиме для Росії особливої загрози, оскільки фактично буде силами стримування з дуже незначними наступальними можливостями. Захід має переконати росіян у цьому, а також докласти значних зусиль, щоб запевнити їх: Україна не має тісних зв’язків із НАТО, а лише прагне захищати себе.
Ймовірний результат превентивної війни також стримує Росію від нападу. Якщо Україна буде фактично ядерною державою, російський удар дорівнюватиме самогубству. Російська атака на Україну до того, як її ядерна зброя стане повністю боєздатною, була б надзвичайно ризикованим кроком. Україна має потужні звичайні сили, і незалежно від того, завдадуть росіяни звичайного чи ядерного удару, вони ніколи не зможуть бути впевнені, що Україна не має принаймні кількох ядерних боєголовок, здатних вибухнути над російськими містами. Поки Україна має на своїй території понад тисячу ядерних боєголовок, Росія, ймовірно, буде стримана від початку війни.
Якщо ядерне стримування спрацює — а є достатньо підстав вважати, що воно спрацює, — росіяни спочатку голосно протестуватимуть і дещо збільшать військові витрати. Однак з часом вони, найімовірніше, пристосуються до української ядерної зброї та стабільності, яку вона принесе регіону. У довгостроковій перспективі відносини, ймовірно, стабілізуються, як це сталося між наддержавами під час холодної війни.
ЩО, ЯКЩО СТРИМУВАННЯ ЗАЗНАЄ НЕВДАЧІ?
Багато хто визнає, що ядерна зброя може бути чудовим засобом стримування, але завжди існує можливість, що стримування не спрацює і ядерну зброю буде застосовано. Наслідки ядерної війни для Європи були б катастрофічними. Малоймовірно, що Сполучені Штати зазнали б удару в разі російсько-українського ядерного обміну. Проте обидві держави, що залишилися після розпаду СРСР, мають ядерну зброю, здатну досягти території США. Тому виникає питання: чи не було б доцільно позбутися української ядерної зброї, навіть якщо це зробить звичайну війну між Росією та Україною більш імовірною? Принаймні Сполучені Штати майже до нуля знизили б ризик отримати ядерний удар у такому конфлікті.
Правда, ядерна зброя, дуже приваблива як засіб стримування, стає вкрай непривабливою, коли йдеться про ведення війни. Прихильники ядерного стримування розраховують на те, що саме тому, що ядерна війна буде настільки руйнівною для обох сторін, державні діячі утримуватимуться від застосування ядерної зброї. Це своєрідна фаустівська угода, приваблива лише тому, що альтернатива — реальна можливість руйнівної звичайної війни між великими державами — здається гіршою. Саме на таку угоду пішла Америка під час холодної війни.
Сполучені Штати повинні вирішити «проблему невинного спостерігача», навіть якщо ймовірність її виникнення невелика. Ліквідація української ядерної зброї справді зменшила б імовірність того, що ядерна зброя впаде на територію США в разі російсько-української війни. Однак проблема не зникла б і навіть могла б стати гострішою, оскільки після повторного завоювання Росією України Європа стала б більш нестабільною, а головні суперники на континенті, безумовно, мали б ядерну зброю, здатну досягти Америки. Найкращий спосіб уникнути проблеми невинного спостерігача — створити стабільний порядок у Європі. Цієї мети найкраще можна досягти шляхом збереження незалежної України, а найкращим способом забезпечити незалежність України є її ядерне стримування.
ЩЕ НЕ ЗАПІЗНО
Сполучені Штати мали одразу після розпаду Радянського Союзу розпочати роботу над тим, щоб швидко й безболісно перетворити Україну на ядерну державу. Насправді Вашингтон відкинув такий підхід і обрав протилежну політику, яка залишається чинною й сьогодні. Проте ця політика помилкова, і попри вже понесені витрати та складність зміни курсу, адміністрація Клінтона повинна поступово, але однозначно змінити напрям.
Від самого початку американська політика мала складатися з трьох основних компонентів. По-перше, Україну слід було непублічно заохочувати зберегти свою ядерну зброю, водночас американські політики мали переконувати Росію, що український ядерний арсенал буде оборонним і не становитиме для Росії серйозної загрози. Це завдання не було б надто складним наприкінці 1991 року, коли відносини між Росією та Україною були добрими, коли майже всі аспекти національної безпеки на території колишнього Радянського Союзу перебували в стані невизначеності, а підходи до питання ядерного спадкоємства ще не сформувалися.
По-друге, звинувачення України в потенційному поширенні ядерної зброї слід було спростувати, наголошуючи, що Україна була невід’ємною частиною ядерної наддержави й просто успадкувала свою частку її спадщини, так само як і росіяни. По-третє, Україну слід було підштовхнути до розробки як доктрин, так і технологій, які зменшили б ризики превентивної та випадкової війни. Сполучені Штати не повинні були пропонувати Україні тимчасових гарантій безпеки і загалом мали докладати значних зусиль, щоб не створювати враження, ніби вони об’єднують сили з Україною проти Росії.
На цьому етапі Сполучені Штати вже не можуть повністю скасувати наслідки цих упущень. Проте вони все ще мають можливість частково надолужити втрачене. Зокрема, їм слід зменшити інтенсивність попереджень про небезпеку ядерної України й перейти до публічної позиції невизначеності щодо цього питання. Найкраще, мабуть, було б, якби Україна поступово й непомітно розвивала повноцінний ядерний потенціал. У цей період Сполучені Штати повинні прагнути зберігати добрі відносини з обома сторонами, щоб мати можливість допомагати врегульовувати суперечки, які виникатимуть між ними. США повинні визнати, що Україна стане ядерною державою незалежно від того, що робитиме Захід. В інтересах Америки — допомогти зробити цей процес максимально плавним.
Опубліковано 1 червня 1993 року
Джон Дж. Міршаймер — професор політології Чиказького університету.
