Споконвічна проблема співвідношення між істиною та думкою, вперше сформульована на зорі західної філософії в поемі Парменіда, сьогодні набуває нової актуальності. Адже очевидно, що чітке розрізнення між цими двома формами пізнання, яке для стародавніх було самоочевидним, сьогодні повністю стерте. Існують лише думки, які претендують на істинність. Тим нагальніше нагадати, що істина та думки перебувають на різних рівнях. Істина – яку греки називали aletheia, що означає неприхованість, відкритість – стосується буття, тобто досвіду того, що щось є, що існує щось, а не ніщо. Думка (яку греки називали – і ми досі називаємо – doxa) стосується сутностей, знання про те, що речі перебувають у певному стані, а не в іншому. Перша, за Парменідом, є непохитною (atremes – та, що не тремтить, безтрепетна), циклічною та позачасова; друга може бути правильною або хибною і, отже, є мінливою та непевною.
Вирішальним, однак, є розуміння співвідношення між цими двома формами людського пізнання. Перша анітрохи не гарантує правильності думок, але дає нам місце, з якого ми можемо їх розглядати, – місце, де ми можемо запитати себе, чи є вони правильними чи хибними. Той, хто тримається лише в царині думки, фатально схильний вважати її правильною. Істина відкриває можливість як істинної, так і хибної думки, тоді як думка може лише стверджувати власну істинність. Звідси випливає уявний парадокс: істина визначається через можливість помилки, яку думка мусить будь-що виключати.
Не дивно, що культура, яка втратила розрізнення між істиною та думкою, породила штучний інтелект – тобто доксу, яка стверджує власну істинність, не маючи змоги пережити її досвід. Куди ця докса, що замкнулася від можливості помилки, приведе людей, які вважають, що користуються нею, – це питання, яке ми не повинні переставати собі ставити.
автор – Джорджо АГАМБЕН
13 липня 2026 року
