Рецензія на заборонений документальний фільм.
Режисер: Рустем Бекіров.
Перша публікація рецензії: незалежне інтернет-видання «Межа», випуск №12, квітень 2026 року.
Автор: Олексій Воронін, незалежний кінокритик.
————-
Я бачив цей фільм. Один раз. У невеликому залі кіно-показу фестиваля «Арт-Опір», у Тбілісі, 15 листопада 2025 року. Зал був наповнений вщент — переважно росіянами, які виїхали після початку повномасштабного вторгнення. Після показу — жодного звуку. Потім — ридання. Потім — довга, важка тиша. Наступного дня фестивальна дирекція оголосила, що стрічку «вилучено з програми через технічні неполадки». Через два тижні я дізнався, що всі чотири копії знищено. Єдина версія, яка збереглася, — на моєму жорсткому диску. Я зберігаю її, але не показую нікому. Не тому, що боюся. Тому, що дивитися це — означає втратити останню ілюзію.
Я пишу цю рецензію не для того, щоб переказати сюжет. Сюжету немає. Є стан. Є одкровення. Є передчуття, яке робить дихання важким і шкіру — холодною.
———-
І. Хто зняв це? І чому це — не пропаганда.
Рустем Бекіров — кримський татарин, чиїх предків депортували в 1944 році. Його бабуся розповідала, як вони тікали від ешелонів, як їх знаходили, як знову завантажували в вагони. Вона померла в 1995 році, коли їй сказали, що «Крим — це Росія». Вона не витримала повторення.
Бекіров знімав цей фільм три роки. Його герої — не українці, не ті, хто тікає від мобілізації. Його герої — російські військові-дезертири. Ті, хто добровільно пішов на війну. Хто хотів воювати. Хто вірив у «спецоперацію». І хто на війні — раптом, без пояснень, без ідеологічних зламів — перестав бути тим, ким був. Вони не зрозуміли. Вони відчули: те, що відбувається, — це не війна. Це щось інше. Це — експеримент. І вони стали його піддослідними.
Фільм починається кадрами, які виглядають як патріотична пропаганда: молоді чоловіки в формі, усміхнені, з прапорами, з піснями. Але ці кадри змінюються. Помалу. Непомітно. Обличчя стають скляними. Очі — порожніми. І потім — перший герой, який вийшов.
———-
ІІ. Про що цей фільм насправді.
Він про ясновидіння.
Герої фільму — солдати, які побачили те, чого не повинні були бачити. Вони описують це як раптове прозріння. У когось це сталося під час обстрілу. У когось — коли вони дивилися в очі полоненому. У когось — просто вночі, в окопі, коли вони зрозуміли: це не про Україну.
Один із них, Олексій (ім’я змінено, обличчя приховано тінню), каже в кадрі:
«Я бачив це. Не як сон. Як реальність, яка наклалася на реальність. Я бачив, як ми повертаємося додому. І ми не були людьми. Ми були чимось іншим. Ми не впізнавали своїх дружин. Ми не могли говорити. Ми тільки рухалися в натовпі, і натовп робив те саме, що ми. Ми знищували міста. Не в Україні. У Росії. У Європі. У всьому світі. І ми не могли зупинитися. Тому що нас переробили. На війні нас переробили».
Бекіров показує трьох таких героїв. Кожен із них — дезертир. Кожен — утік. Але не від війни. Він утік від себе-майбутнього, якого побачив.
Другий герой, Сергій, колишній командир розвідвзводу, говорить:
«Нас збирали не для війни. Нас збирали для перетворення. Це як конвеєр. Ти заходиш туди людиною. Ти виходиш — функцією. Функцією, яка не сумнівається. Яка не відчуває. Яка виконує. Але я відчув це надто рано. Я відчув, що в мені відключають щось. І я втік. Не тому, що боявся смерті. Я боявся перестати бути собою».
———-
ІІІ. Третя таємниця — найстрашніша.
Третій герой, Дмитро, розповідає те, що стає центром фільму. Він був на фронті вісім місяців. Він бачив смерть. Він бачив звірства. Він сам робив те, що не може пробачити собі. Але прозріння прийшло до нього не від жаху.
Він каже:
«Я зрозумів це в момент, коли дивився на труп. Він був розірваний. І я дивився на нього — і раптом зрозумів, що це я мертвий. Я розірваний навпіл . І що я — вже не людина. Що ми тут всі вже стали чимось іншим. Що ця війна — це не про території. Це про те, щоб запустити процес. Процес, який перетворить нас на носіїв. На розумних вірусів. Ми повернемося додому, і ми рознесемо цей жах по всьому світу. Не тому, що хочемо. Тому що нас перепрограмували. Зупинити це неможливо. Нас можна тільки вбити».
Він тікає. Але він знає: це не врятує. Він просто сповільнює процес.
———-
IV. Діагноз, який ставить фільм.
Бекіров не промовляє висновків. Але вони виникають із кожної сцени, із кожного слова, із кожної паузи.
1. Війна в Україні — це полігон. Не для випробування зброї. Для випробування людського матеріалу. Його переробляють у щось нове. Не-людське. Пост-людське. Але без свідомості. Без волі. Без здатності обирати.
2. Мільйони чоловіків, які пройдуть через це горнило, повернуться іншими. Вони не будуть знати, що з ними сталося. Вони будуть відчувати роздратування, гнів, порожнечу. І вони передадуть це далі. Не через ідеологію — через присутність. Через дії. Через незрозумілу агресію, яка охопить міста, країни, континенти.
3. Єдиний шлях зупинити це — не дати їм повернутися. Не тому, що вони погані. Тому, що вони вже не люди. Вони — носії страшної ментальної звороби. І якщо вони повернуться — процес стане масовим та незворотним.
4. Ті, хто дезертирує з російської армії — це єдині, хто відчув. Вони не знають, як це сформулювати. Вони не знають, що робити. Але вони зупинилися. Вони вийшли з конвеєра. І це — єдина надія. Але надія — слабка. Бо їх — одиниці. А конвеєр — працює.
———-
V. Сцена, яку я не можу забути.
Останні двадцять хвилин фільму — це монолог. Один із героїв, уже в еміграції, в маленькій кімнаті десь у Німеччині, дивиться в камеру й говорить без пауз, без зупинок, без сліз:
«Я не хочу, щоб мене прощали. Я не хочу, щоб мене розуміли. Я хочу, щоб ви побачили те, що побачив я. Там, на фронті, я зрозумів: ми — не армія. Ми — інструмент. Інструмент для очищення. Не від українців — від людського в людях. І коли ми закінчимо — світ буде іншим. Не кращим. Не гіршим. Просто — без людей. Будуть функції. Функції, які воюють, їдять, розмножуються, знищують. Але не відчувають. І я втік, щоб не стати функцією. Але я знаю: я вже частково нею став. Я не можу плакати. Я не можу сміятися. Я не можу любити. Я тільки пам’ятаю, що це було. І це — єдине, що залишилося від мене. Пам’ять про те, що я був людиною. Але я більше не є. Можливо найкраще, що ви можете зробити, вибачаючи мені все – вбити мене. Бо я вже не змінюся. Дороги назад немає. Там, де був я, тепер завжди буде смерть».
Він замовкає. Дивиться в камеру. І каже:
«Якщо ви можете — зупиніть нас. Всіх. Не тільки тих, хто воює. А тих, хто повернеться. Ми — небезпечні. Ми самі цього не хочемо. Але ми — небезпечні».
———-
VI. Чому цей фільм заборонили.
Бекіров показав майбутнє. Не фантастичне — реальне. Те, що вже почалося. Те, що відбувається з кожним, хто проходить через цю війну.
Його фільм — не про Україну. Його фільм — про планету. Про те, як одна цивілізація створює нову породу. Про те, як війна — це не конфлікт, а технологія.
І тому його знищили. Не тому, що він антиросійський. Тому, що він антилюдський. Він говорить правду, яку не можна говорити. Бо якщо її почують — процес може зупинитися. А процес має тривати. Для когось це — вигідно. Для когось — необхідно.
Але ми, ті, хто це бачив, — ми знаємо. І ми не можемо мовчати.
———-
Останнє.
Я пишу цей текст не для того, щоб вас налякати. Я пишу його для того, щоб ви знали. Щоб ви, якщо колись побачите чоловіка, який повернувся з війни й дивиться на вас порожніми очима, — ви зрозуміли. Він — не ворог. Він — жертва. Жертва експерименту, який ще триває.
Але якщо ви можете — не дайте йому стати функцією. Не дайте йому передати це далі. Не тому, що він хоче. Тому, що процес хоче. І якщо ви зупините його — ви зупините процес.
Можливо, назавжди. Можливо — ні. Але це — єдиний шанс.
—
Цю рецензію було опубліковано о 2:17 ночі. Через п’ять годин сайт «Межа» було заблоковано на території РФ. Автор не виходить на зв’язок з 12 квітня 2026 року. Його останній пост: «Я вирішив знайти героїв цього фільму. Якщо я не повернуся — значить, вони існують. Якщо повернуся — значить, я помилився. Але я не помиляюся».
Відомостей про подальшу долю автора немає.
записав Oleg Fesenko
