Антоніо Негрі (1933–2023) — італійський політичний філософ, який свого часу викликав суперечки і навіть був ув’язнений через зв’язки з лівими екстремістами. Леонардо Каффо поговорив із ним про майбутнє лівих напередодні смерті філософа.
Це фрагмент інтерв’ю з покійним Тоні Негрі, яке я взяв у Парижі кілька років тому під час докторського дослідження. Воно було замовлене газетою Corriere della Sera, але зрештою його відхилив тодішній редактор із заявою: «Тоні Негрі — це людина, яку ми, мабуть, не можемо публікувати».
Професоре Негрі, я хотів би розпочати з провокації. У різних дискусіях і навіть на заняттях ми аналізуємо невроз сучасних лівих: їхній відступ від економічного конфлікту, одержимість моральною чистотою та підкорення цифровому. Ви самі разом із Майклом Гардтом у книзі «Імперія» (2000) діагностували кінець класичного державного суверенітету. Але сьогодні Імперія видається менше схожою на дифузну мережу влади, яку ви описали, а більше — на технократію стеження, керовану Big Tech і великими фінансами. Чи не слугують ліві нині піар-агентами цієї самої Імперії?
Це точне, хоч і трагічне формулювання. Розумієте, ключова ідея «Імперії» полягала не стільки в кінці суверенітету, скільки в його трансформації на тотальний, безцентровий, але ретикулярний [мережеподібний] апарат панування. Крім того, те, що ви загалом називаєте «цифровим», — це оновлена біовлада [людські ресурси]. Це здатність організовувати й контролювати продуктивне та емоційне життя. Провал лівих у пост-2001-му році полягає в тому, що вони не зрозуміли цього переходу. Замість того, щоб осягнути Імперію в її абстрактності та глобальності — в потоці фінансового капіталу, в нематеріальному виробництві — ліві вчепилися у фетиш національної держави, або ще гірше, відступили в єдину сферу, яку Імперія їм залишила: моральну сферу малого «я». Сучасні ліві сплутали боротьбу за визволення з гігієною мови. Це форма самокастрації.
Ви говорите про Множину як революційний суб’єкт, здатний продукувати контр-владу. Але під час протестів на G8 у 2001 році Множина — останній колектив, що вийшов на вулиці проти фізичного й політичного капіталу — була розчавлена державним насильством, а згодом фрагментована. У 1980-х роках героїн слугував хімічним механізмом роззброєння бунту, як я аналізував. Сьогодні таким механізмом є Алгоритм, який перетворює тіло на аватар, а політичну дію — на перформанс у стрічці. Чи існує Множина досі, чи тепер це лише сукупність ізольованих і піднаглядних індивідів?
Множина завжди присутня, бо вона є сукупністю продуктивних суб’єктів біовлади. Ми всі виробляємо цінність через нашу комунікацію, наші стосунки, наші знання — це нематеріальна праця. Але це правда, дисципліна народу з боку держави стала тоншою й тотальнішою, перемістившись від кийка до мережі.
**Ви згадуєте 1980-ті та героїн, що торкається ключового моменту моєї біографії та досвіду Potere Operaio [радикальної лівої італійської політичної групи, заснованої Негрі]: репресія — не лише військова; вона онтологічна. Держава не хоче нашого існування! Після моїх власних судових негараздів [Негрі має на увазі своє тривале ув’язнення] держава зрозуміла, що ув’язнення недостатньо. Вона має розчленувати саму можливість спільної дії людей. Отже, героїн був хімічною дисперсією. Алгоритм — це реляційна та когнітивна дисперсія. Мережа — це відтворення Паноптикону [всевидючої держави] у демократичній і дружній формі. Вона обманює нас, змушуючи думати, що ми пов’язані й маємо свободу слова, тоді як насправді вона вимірює, передбачає та модулює кожне наше бажання й політичний жест (Шошана Зубофф добре це описала). Множина все ще існує, але вона змушена комунікувати через командні ланцюги Імперії.
Багато лівих сьогодні, навіть радикали, переглядають своє ставлення до національної держави як місця, яке слід відвоювати для «захисту» від глобалізації — можливо, з риторикою лівостороннього суверенітету. Праві ж успішно використали державу як ідентитарний фетиш і щит для неолібералізму — наприклад, шляхом зниження податків в ім’я «вітчизни». Ви завжди розглядали державу як скінченну форму, лише частину Імперії. Чи залишається цей погляд актуальним в епоху відродження стін і націоналізмів?
Національна держава — це застаріла машина, але не бездіяльна. Отже, я маю вас поправити: це залишок, який Імперія використовує як адміністративний термінал і поліційний апарат. Сучасні стіни й націоналізми — це не повернення в минуле; це неоліберальне управління кризою. Вони слугують для створення поділу глобальної праці та ризику: держава управляє імміграцією (іншими словами, страхом) і безпекою, тоді як глобальний капітал продовжує безперешкодно рухатися. Ліві, які відступають у державу, намагаються повернутися в ідеологічний прихисток, якого вже не існує. Ви не можете боротися з Імперією, замкнувшись у кімнаті. Справжній суверенітет, який Множина має повернути, — це суверенітет над спільним (il Comune) — знаннями, комунікацією, самою планетою. Цей суверенітет не може бути національним; він глобальний за своєю природою, як глобальна й Імперія. Отже, ліві мають бути «поганими» в тому сенсі, що вони мають бути антинаціональними. Вони мають зламати фетиш нації й нав’язати глобальну конституцію Множини — поєзис [розквіт] нових транснаціональних політичних форм.
Ви пробуджуєте поєзис — здатність творити неможливе. Ми могли б використати термін «поганість», щоб описати необхідну стратегію — дію, яка завдає болю системі, таку як конфіскаційне оподаткування чи скасування алгоритмів. Не можна бути революціонером, не приймаючи статусу «тотального ворога влади та її моральних союзників». Як цю волю до розриву суспільства — волю до створення Події (L’Avvenimento) — будувати в контексті тотальної соціальної атомізації?
Як ми з Гардтом теоретизували в нашій пізнішій книзі «Спільне» (2009), Подія — це вибух Множинного в Єдине; це момент, коли Множина усвідомлює свою владу й створює закон. Це не запрограмована демонстрація; це онтологічний розрив [тобто фундаментальна зміна того, що існує]. Ви говорите про «поганість» як стратегічну необхідність. Це суттєво. Це відкидання морального лицемірства, яке ув’язнює лівих. Подія живиться не індивідуалізованим, ниючим обуренням, а фундаментальним політичним гнівом проти експлуатації та несправедливості.
Тіло — це ключ. Ми маємо вийти з цифрового симулякра, де кожен акт бунту вже передбачений і монетизований. Ми повинні відбудувати місця спільного виробництва, які одночасно є місцями конфлікту. Подумайте про «Нематеріальний страйк»: страйк сьогодні — це не лише зупинка заводу, а й переривання потоку когнітивної та реляційної праці. Це непокора Алгоритму; це саботаж стеження. Це Збори проти Мережі. Отже, ми маємо відбудувати фізичні збори й неопосередковану співпрацю як місце поєзису, тобто виникнення нової політики. Подія готується в повільності та складності реальних зустрічей, а не в бінарній швидкості мережі. Це також повернення до корисного — «поганість» це також заперечення марного. Ми маємо перестати виробляти сурогатні діяльності — розваги та риторику в соцмережах — і зосередитися на виробництві необхідного: добробуту, екології та освіти. Ліві реактивні, тому що вони бояться Події. Вони бояться насильства, властивого політичному творенню. Але політичний поєзис за своєю суттю насильницький, бо він знищує існуюче.
Ваше життя, професоре, було позначене ризиком: політичним, правовим, фізичним. Сьогодні ліві уникають будь-якого ризику. Вони одержимі онтологічною безпекою (тобто доктринальною чистотою) та фізичною безпекою — тобто відступом із публічного простору. Однак справжній революційний розрив — це не володіння правильною теорією, а дія, яка приймає можливість поразки й покарання, як ви самі пережили.
Ви маєте рацію. Ризик — це єдина валюта обміну на свободу. Мій досвід, як і досвід багатьох мого покоління, демонструє, що влада ніколи не пропонує простір для визволення без надзвичайно високої ціни. Але справа не в цьому. Справа в тому, що страх — це найефективніший продукт Імперії. Якщо Множина приймає ризик поразки; якщо вона приймає, що боротьба не гарантована жодною мораллю; якщо вона приймає бути «поганою», тобто структурно несумісною з чинним порядком — тоді влада втрачає хватку. Імперія хоче, щоб ми були досконалими, чистими, жалібними жертвами. Але «що робити» — це бути недосконалими, брудними й здатними створити політичну форму, якої ніколи не бачили. Подія — це не мета; це прийняття можливості всього — навіть повернення до в’язниці за акт творення нового світу.
Доктор Леонардо Каффо — старший викладач філософії в НАБА Університеті Мілана.
