Головна загроза демократії сьогодні — не обов’язково недовіра до самої демократії. Значно небезпечніше, коли люди перестають вірити, що демократична система здатна змінити їхнє життя.
Є парадокс, який дедалі виразніше визначає політику розвинених демократій. Люди хочуть економічних змін, але дедалі менше довіряють урядам, які мають ці зміни здійснити. Вони не обов’язково відмовляються від демократії як принципу. Навпаки, 68% опитаних у 17 найбільших економіках світу продовжують вважати демократію найкращою формою правління. Але водночас чотири з десяти вже готові погодитися, що їхній країні був би потрібен «сильний лідер», не обмежений парламентом і виборами. Це не суперечність, а симптом. Суспільство може залишатися демократичним у своїх цінностях і водночас втрачати віру в демократичну державу як ефективний інструмент змін.
Причина цього розриву лежить передусім в економіці. 70% громадян вважають, що нерівність у їхніх країнах зайшла надто далеко, дві третини переконані, що економічна система працює на користь багатих і впливових, а 69% вимагають серйозної економічної трансформації. Це вже не протест окремих соціальних груп. Це масовий запит на зміну правил гри. Люди дедалі менше готові миритися з моделлю, у якій економічне зростання вимірюється статистикою ВВП, тоді як вартість житла, медицина, освіта, догляд за літніми людьми та повсякденна безпека стають для них дедалі дорожчими.
Найбільш небезпечним є навіть не саме відчуття нерівності, а втрата очікування, що політична система здатна її подолати. Лише 31% опитаних вважають, що їхній уряд протягом наступних 20–30 років ухвалюватиме рішення в інтересах більшості. Ще два роки тому таких було близько 40%. Дві третини громадян також вважають свої країни більш розділеними, ніж десять років тому. Політичні партії дедалі частіше перетворюються на машини мобілізації страху, образи та взаємної ненависті. Коли люди перестають бачити спільне майбутнє, демократія втрачає одну зі своїх фундаментальних функцій — здатність переконувати громадян, що різні групи суспільства все-таки можуть жити в межах одного політичного проєкту.
Саме тут виникає вакуум, який завжди хтось заповнює. Якщо традиційні партії пропонують суспільству лише косметичний ремонт системи, яка сама потребує перебудови, на сцену виходить політик, який обіцяє «зламати все». Він може називати ворогами еліти, мігрантів, бюрократів, глобалістів, опозицію або «п’яту колону». Його перевага не в тому, що він має реальний план економічної трансформації. Його перевага в тому, що він готовий дати просту відповідь на складне відчуття безсилля. Саме тому економічна нерівність стає не лише соціальною проблемою, а й проблемою демократичної безпеки.
Для України цей висновок особливо важливий. Війна не скасовує питання соціальної справедливості — навпаки, вона робить його гострішим. Після війни суспільство навряд чи погодиться повернутися до довоєнної моделі, у якій держава говорить про реформи, цифровізацію та економічне зростання, але громадянин оцінює державу значно простіше: чи можу я дозволити собі житло, лікування, освіту для дітей, гідну старість і нормальну роботу? Держава, яка не здатна відповісти на ці питання, неминуче втрачатиме легітимність — навіть якщо формально всі демократичні інститути продовжуватимуть існувати.
Тому справжнє завдання демократичної політики полягає не в тому, щоб переконувати громадян любити існуючу систему. Воно полягає в тому, щоб довести її здатність змінюватися. Демократія повинна запропонувати не просто процедуру виборів, а новий суспільний договір: економіку, орієнтовану не лише на накопичення багатства, а й на людський добробут; державу, яка інвестує в соціальну мобільність; податкову систему, яка сприймається як справедлива; політику, яка скорочує, а не поглиблює нерівність.
Інакше виникне небезпечна підміна: авторитаризм привласнить собі суспільний запит на справедливість. Сильний лідер скаже: «Я наведу порядок». Популіст скаже: «Я покараю винних». А демократична політика, якщо вона не запропонує власної відповіді, залишиться з аргументом: «Зате у нас є правильні процедури».
Але самих процедур недостатньо.
Демократія виживає не тому, що люди бояться авторитаризму. Вона виживає тоді, коли люди бачать у демократії найкращий механізм для створення справедливого майбутнього. Якщо вона перестає це демонструвати, суспільство починає шукати інші механізми. І тоді проблема вже не в тому, що люди стали антидемократами. Проблема в тому, що демократія перестала бути для них ефективною.
джерело – Кейт ПІКЕТТ — професорка епідеміології та директорка Центру соціальних змін Born in Bradford при Університеті Йорка, а також співдиректорка Health Equity North. Разом із Річардом Вілкінсоном вона є співавторкою книг The Spirit Level (2009) та The Inner Level (2018), а також авторкою книги The Good Society (2026).
