Не можна зрозуміти уявлення, яке наша культура має про людську істоту, якщо не пам’ятати, що в його основі лежить чоловік без дитинства: Адам. Згідно з наративом Книги Буття, людина, яку Господь створює і поміщає в Едемському саду, є дорослою, з якою Він розмовляє і дає їй накази, і для якої створює супутницю, щоб вона не була самотньою. І лише дорослий, а не дитина (in-fante), міг дати імена всім тваринам у саду.
Не дивно, що істота без дитинства не може залишатися невинною і фатально приречена на провину та гріх. Можливо, песимізм, який прирікає християнський Захід завжди відкладати щастя та виконання на майбутнє, походить від цієї своєрідної вади, яка робить Адама істотою, конститутивно позбавленою дитинства. І, можливо, саме через цю відсутність, більш вихідну, ніж будь-який гріх, з одного боку, дитинство є для кожного з нас місцем ностальгії за неможливим щастям, а з іншого – в суспільній організації – дефектним станом, який потрібно будь-що дисциплінувати та виховувати. І якщо психоаналіз бачить у дитині прихований суб’єкт будь-якого неврозу, то це, можливо, саме тому, що десь у нас діє адамічна парадигма людини без дитинства.
Це означає, що зцілення хвороби Заходу – тобто дорослої культури, яка, пригнічуючи дитинство, зрештою прирікає себе на інфантильність – буде можливим лише тоді, коли ми зможемо повернути Адамові його дитинство.
автор – Джорджо АГАМБЕН
13 квітня 2026 року
