адаптований переклад нотаток Карла Маркса з монографії Миколи Костомарова «Гетьманство Виговського» українською мовою з дотриманням історичної термінології та норм сучасної української літературної мови. У кінці наведено посилання на джерело.
Редакція ПолітКому вирішила опубліковати нотатки Маркса після ознайомленням з текстом Марксів конспект «Гетьманство Виговського» Романа Галенкіна. Як він пише: “доля цього рукопису в Україні доволі драматична. У 1929 році конспект був перекладений українською мовою та готувався до друку Українським інститутом марксизму-ленінізму. У листопаді 1929 року Микола Скрипник, тогочасний нарком освіти УСРР, публічно заявив про існування цих нотаток. У газеті «Вісті ВУЦВК» (№ 275 від 27 листопада 1929 року) він прямо назвав погляди засновника марксизму на українську історію надзвичайно вагомими для тогочасного політичного моменту.
Для Скрипника ці «цікаві думки» були не просто архівною знахідкою, а інструментом для обґрунтування концепції Червоного козацтва. Він доводив, що український пролетаріат — це спадкоємець «усього того, що в старовинній історичній боротьбі українських трудящих мас ішло проти соціального й політичного пригнічення». Скрипник наголошував, що робітнича класа має визнавати своїми попередниками ватажків козацьких війн.
Однак публікація, яку анонсував Скрипник у 1929 році, так і не відбулася. Рукопис було фактично приховано на десятиліття. Лише у 1993 році вже в незалежній Україні історик Віталій Сарбей опублікував та проаналізував цей конспект”.
Ми публікуємо не варіант Віталія Сарбея, а власний переклад (хвала GPTчату та редактору Антону ДАЛМОНУ)
⦗Козаки — суміш слов’ян і татар, переважно грецького православного віросповідання. Уперше з’являються в середині XV століття. З 1516 року козаки України (запорожці, чорноморські козаки та слобожани) утворюють для Європи військовий кордон проти татар і турків; спершу вступили на службу до поляків, які визнали за ними право на самоврядування. Незадоволені польським пануванням, повставали 1636 та 1638 років під проводом отамана Павлюка, а потім під проводом Хмельницького 1647 року. Розбиті під Берестечком, жорстоко покарані поляками, значна частина переходить до московського царя (1654–1657). Перше повстання Хмельницького 1637 року ⦗він 1632 року від імені козаків України вимагав від Владислава IV права засідати на польському елекційному сеймі; зневажливо відхилено сеймом⦘, але розбитий поляками під Боворицею. 1647 року організовує загальне повстання в Україні, перемагає, змушує 1648 року сейм обрати королем Яна-Казимира. Той визнає його гетьманом козаків, невдовзі виступає проти нього, але зазнає поразки під Зборовом. Попри свої перемоги Хмельницький, побоюючись, що не зможе довго продовжувати боротьбу, укладає 1654 року договір із московським царем, за яким козаки України визнають зверхність Москви. Помер 1657 року. Його син Юрій Хмельниченко, якого призначили гетьманом після смерті батька, зрікається 1663 року й іде в монастир.⦘
27 липня 1657 року Богдана Хмельницького опущено в могилу. Україна відокремлена від Польщі, лише номінально об’єднана з Московією. Польща переможена повстанням усієї України — тоді всі мешканці зрівнялися з козаками. Але щойно боротьба вщухла, народ розділився на козаків (як перших озброєних вартівників нового ладу) та посполитих ⦗поспол — разом з іншими, нарівні, запросто (без церемоній, дуже просто); посполитий — загальнонародний, всенародний⦘ (ці посполиті мусили займатися мирним міським і сільським промислом). Перші [козаки] здобули права й привілеї, прагнучи утворити привілейований стан; становище останніх — невизначене, не захищене жодним правом; вони мусили нести всі тягарі (податки), від яких козаків звільнено; цілі села, населені посполитими, передавалися козацькій старшині як рангові маєтності (рант — рубіж, край, межа), що з часом стали подібні до польських староств; але посполиті довго не могли забути, що козаки були нічим іншим, як вони самі, і тепер самі хотіли стати козаками; довго не було чіткої межі між тими й іншими; за першої-ліпшої нагоди посполиті хапалися за зброю й називали себе козаками, тоді як ті, що раніше належали до козаків, впадали в стан посполитих. Так у другій половині XVII століття, попри козацькі реєстри (списки), кожен в Україні був козаком, хто хотів і міг ним бути. Задовго до Хмельницького польський уряд намагався зробити козаків замкненим військовим станом із визначеною кількістю людей, тоді як увесь народ прагнув бути «козаком», тобто «вільним». Під час заклику Хмельницького весь народ узявся за зброю проти поляків, які досі перешкоджали поширенню козацтва. Але лише 40 000 із усього озброєного народу здобули козацтво; усі інші були виключені; звідси протидія з боку поспільства спричиняла хвилювання протягом усього гетьманування Хмельницького, а ще більше — після його смерті. [37–39]
У самому козацькому стані спалахнув розкол; утворилися козаки значні (зличні), до яких належала старшина — як чинна, так і колишня (бунчукові товариші ⦗бунчук — кінський хвіст⦘), а також шляхта, що пристала до козаків, і взагалі багаті козаки; протистояли їм прості, рядові козаки, яких значні називали козацька чернь.
Серед самих значних ті, що не належали до шляхти, хотіли зрівнятися з нею; а вплив шляхти зростав разом із силою гетьмана. Останній в останні роки Хмельницького хоч і залежав від ради, але часто діяв незалежно від неї, самочинно призначав старшину; але чим більше гетьманська влада відчужувалася від народних зборів, або ради, тим деспотичнішою ставала влада полковників і сотників та їхній вплив на загальні справи; старшина почала спрямовувати раду, яку часто складали лише з них самих та значних. Звідси — невдоволення; багато хто тікав до запорожців; до них же — багато посполитих, які не хотіли терпіти своє приниження; звідси виникло в Запорожжі суперництво з «городським» козацтвом; запорожці не хотіли підкорятися владі гетьмана, але їхнє відокремлення з величезними степами з обох боків Дніпра ще не могло розвинутися в часи нерозривного зв’язку з Україною, зміцнюваного припливом незадоволених звідти. Вони (запорожці) претендували на головний вплив у загальних справах України, обранні гетьмана тощо. Запорозькі старшини (старейшини, начальники) обиралися й усувалися масою, на розсуд черні; цей лад вони хотіли поширити на всю Україну; тому за них були рядові козаки та поспільство; але з цього не могло виникнути нового ладу. Придушення влади значних могло закінчитися лише заміною одних осіб іншими, які згодом самі відігравали б роль значних. Кожен старшина, обраний із простих козаків, ставав значним і налаштовував проти себе чернь, з якої вийшов; вони скидали його, обирали іншого — а справи залишалися по-старому. Навіть серед самих значних не було єдності планів і цілей; кожен прагнув передусім своєї особистої вигоди, інтригував проти іншого тощо. (39, 40)
Щодо сусідніх держав: на момент смерті Богдана Хмельницького в Україні дві політичні партії — польська та московська, з яких кожна була віддалена як від поляків, так і від московитів. До першої належала більшість старшин, значних = освічених ⦗а також багато шляхти, яка воювала проти поляків лише тому, що мала маєтки в Україні та була грецької віри⦘, до другої — маса. (41–47) ⦗Перша партія 1657 року вважала себе ошуканою московитами; вони були проти польської зверхності, але аж ніяк не проти польської суспільної організації, хотіли федерації з Польщею [41, 42]⦘ ⦗Виговський, генеральний писар за Хмельницького, який також носився з ідеєю федеративного союзу з Польщею, передусім підтримував її, стояв при смерті Хмельницького на чолі федеративної партії [42]⦘ ⦗Також вище духовенство — з шляхетських родин — тепер проти московитів, хоча їхня грецька віра й скеровувала їх проти Польщі, за звичаями ж вони були скоріше польськими; також московити саме тепер вимагали від них, щоб обрання митрополита, яке мало відбутися в Україні, затверджувалося московським патріархом і царем, тоді як поляки завжди залишали це їм. [44, 45]⦘ ⦗Україна з Києвом відійшла до царя, але ці єпископи перебували під польською владою й водночас під духовним приматом київського митрополита. Визнавати над собою владу московського патріарха вони не хотіли так само, як і не змогли б цього зробити, навіть якби захотіли. [45]⦘ ⦗Претензії московської влади розірвали зв’язок із південноруською церквою [45]⦘ ⦗Поки Бутурлін, за царським дорученням, у Києві намагався схилити єпископа Лазаря Барановича та польсько-руських єпископів до залежності від московського патріарха Нікона, польсько-руські єпископи просили в короля Польщі — Яна-Казимира — дозволу виїхати до Києва для обрання митрополита, і король дозволив згідно зі старими звичаями. Бутурлін написав Виговському, посилаючись на царський указ, щоб не допускати єпископів до виборів митрополита, але той відіслав його до старого права тощо [45]⦘
42
⦗Нарешті, за федеративний союз із Польщею були багаті ремісники в містах, щоб зберегти свої магдебурзькі права. Українці, які боялися Польщі, тікали під польський захист.⦘
⦘З іншого боку, народна маса — за московського царя; боялася польського аристократичного панування; значні чинитимуть так само, як польська шляхта; прості козаки та все поспільство потраплять у рабство до нових панів; московський єдиновладник, навпаки, захищає слабких проти сильних. На чолі цієї партії — дуже популярний і відданий Москві Мартин Пушкар (Пушкаренко), полтавський полковник; запорожці, з ненависті до шляхти та значних, з яких складалася федеративна партія, залишалися вірними московитам. Решта — український народ ненавидів москалів (московитів), попри спільну віру та племінну близькість; між обома гілками руського народу надто велика різниця у звичаях, характері, світогляді та життєвому укладі; історія багатьох попередніх століть розділила їх; вони бачили в московитах не лише чужинців, але супротивників; жорстокі й свавільні дії царських вояків озлобили народ, і вже тоді ходив чутка, що Москва хоче приборкати Україну своїм збродом (своїми людьми) й насильно запровадити серед українців свої московські звичаї. [46, 47]⦘
Новий 16-річний гетьман Юрій Хмельниченко — не та людина для тогочасного становища України. На виборах (на народних зборах — раді — в Чигирині, де Юрія Хмельниченка було обрано; галас простих козаків: суперечить козацькому правові обирати юнака, який іще пороху не нюхав, тощо) Виговський дуже незадоволений, вважає вибори образою, завданою йому. Але Хмельницький, його багаторічний друг, доручив йому опіку над Юрієм. Тому він не міг діяти прямо, щоб визнати останню раду недійсною. (47) Виговський, Ковалевський та інші вмовляють юнака відмовитися від виборів (такий був звичай у козаків — нібито дозволити примусити себе до посади), мовляв, вони також складуть свої уряди. [48, 49]
24 серпня 1657 року скликано раду; віддані Виговському старшини й пригощені святково прості козаки відкрили її в палаці Хмельницького; перед палацом — величезний натовп козаків і посполитих; з дому виходить Юрій Хмельниченко з гетьманською булавою в руці; він промовляє до нової ради, через свою молодість і недосвідченість зрікається гетьманства, кладе на стіл клейноди (булаву й бунчук), вертається до дому; так само зрікається Виговський свого уряду генерального писаря; так само суддя тощо. Козаки — за Юрія. Подальша комедія. Нарешті, на пропозицію одного козака, приятеля Виговського: Юрій Хмельниченко нехай буде гетьманом, але доки він не досягне зрілого віку, військом має командувати Виговський, який у разі потреби візьме в Юрія булаву й бунчук, а потім поверне. Козаки — за; Виговський покірно просить часу на роздуми; козаки дають йому три дні. [49–51]
27 серпня — нові збори ради на тому ж дворі, але цього разу, перш ніж двір замкнули, всередину вривається маса простих козаків. Виговський якнайкраще розігрує свою комедію спротиву, зворушення й покори. Нарешті «поступається» масі. Та в захваті. І він добивається того, що доки клейноди в нього, а Юрій на науці, він підписуватиметься: «Іван Виговський, гетьман на той час Війська Запорозького», бо, мовляв, «у той час, коли в нього клейноди, він і буде чинним гетьманом». Проти Виговського був Лісницький, якого Хмельницький посилав наказним гетьманом проти татар; він видав клейноди лише тоді, коли козаки примусили його. (51–53)
Ми не будемо простежувати деталі цієї драми, а радше трагікомедії, що закінчилася поставленням сина Хмельницького за військової допомоги московитів і вибором черні, а лише виділимо окремі моменти — частково для характеристики запорозьких козаків, частково для характеристики відносин України, з одного боку, з Московією ⦗під народом руським тут здебільшого розуміється Україна (Малоросія) на противагу Московії⦘, з другого — з Польщею ⦗Швеція виступає здебільшого разом із Московією проти Польщі, хоча іноді й з Україною проти Московії⦘.
⦗Хан кримських татар — головний союзник Виговського; також він має польських, німецьких, сербських, волоських найманців⦘
Уже тоді ходив чутка, що московити хочуть силоміць переселити козаків у московські землі. (зокрема, с. 66)
Головний супротивник Виговського — полтавський полковник Мартин Пушкар (Пушкаренко; прихильник Москви, сам хоче стати гетьманом), спирається переважно на ненависть черні до значних; до того він постійно закликав посполитих козакувати, прагнучи зрівняти їх у правах із козаками. Далі — колишня ненависть до польських панів, тепер готова обернутися проти єдиноземців, яким випала краща доля, ніж іншим; далі, його заклики звернені до безхатченків і безземельних: таких було безліч в Україні внаслідок руйнувань, заворушень, відвикання від праці за часів безперервних воєн із Польщею. З усіх боків до нього прибували робітники з винокурень (винокуріння та броварство були тоді майже в кожному заможному домі); до нього тікали пастухи; наймити (наймані робітники, поденники); усі, хто не мав власного кута (затишку, також у значенні хатинки) й жив шматком хліба в багатіїв — тепер бігли козакувати, сподіваючись після бою помститися «господарям» ⦗хто веде власне сільське господарство — господар⦘ й заволодіти їхнім добром, щоб потім за кілька днів пропити й прогайнувати здобич; усе, що носило назву голоти ⦗тобто голі (бідні, жебраки), голяк; голь — нагота, бідність⦘, з’явилося під прапором Пушкаря. Вони приходили без коней, без зброї, часто без одежі й взуття, в лахмітті, з рогатиною ⦗рогатина — спис, мисливський спис; раніше означало також гаківницю⦘, дубиною(києм) і косами й, як каже літописець, «із серцями, готовими до вбивства й грабунку». ([71,] 72)
Виговський хоче взятися за цих парубків зі своїми козаками, але прості козаки розбігаються, бо не хочуть «підіймати руку на своїх братів». Однак буремна доба Хмельницького привабила в Україну юрби чужинців; тому гетьман Виговський мав затяжні полки ⦗затяжці — найманці⦘, серед них сербів, волохів, поляків, німців. (73)
25 січня 1658 року Виговський посилає проти Пушкаря загін сербів під проводом Івана Сєрбіна та українців під проводом Богуна, щоб несподівано вдертися в Полтаву й захопити Пушкаря. Загін через зимові шляхи затримався в поході, місто пронюхало про це, і 27 січня (1658 року)Барабаш із запорозькими козаками нападає на них на межі Жукового байраку в обідню пору, розбиває їх; багатьох бранців Пушкар видає московському воєводі, своєму приятелеві. (73) Пушкар пише новообраному (в Києві) архієпископові Діонісію Балабану, який йому погрожує: «Як тільки відбудеться повна рада і на ній вся чернь України одностайно з черню Запорозького війська обере Виговського гетьманом, тоді й я визнаю його таким». (74) ⦗Звинувачує Виговського, що він не вірний слуга «царя православного»⦘ Пушкар залишає Полтаву, і його дійнеки скрізь грабують багатіїв і пустошать їхні маєтки. Цей похід збільшує армію Пушкаря, але водночас озлоблює проти нього всіх власників. (74) Під час цього заворушення прибуває московський посол Хитрово на схід України; тоді серед козацької старшини виникає побоювання, що цей посол накаже провести нові вибори гетьмана на новій раді, отже, їхні вольності поступляться сваволі Москви, а московські воєводи з московськими військами керуватимуть. Тепер розлад серед значних козаків поширюється; Лісницький та інші переходять на бік Виговського тощо. (74, 75)
На початку лютого 1658 року — рада в Переяславі, там само посол Хитрово. Він каже, зокрема: московські бояри та війська в головних містах ⦗нібито для захисту України⦘ — Чернігові, Ніжині, Переяславі, Києві тощо (ці мають бути залоговими військами під московським правом). Такі податки (збори), які з вас стягуватимуться — подимне та з оренд — стягуватимуться лише в містах для військової скарбниці й видаватимуться на платню Запорозькому війську та царським військам при воєводах і на військові видатки. ([76,] 77) Простим козакам це сподобалося, але це паралізувало владу старшин, які з прибутками досі робили що хотіли. (78) Далі посол вимагав: «козаки, які осіли в Литві, мають негайно піти геть». Московити вже тоді вважали зайняті ними Старий Бихів і Чауси своєю власністю. «Козаки мають звідти піти, а сільські люди, які свавільно перейшли в козацький стан, мають бути повернені в попередній стан». У Литві більше не має бути козацтва. Це викликало підозру серед козаків. Якщо московська влада тепер, із власної сваволі, знищить козацтво в одному краї, то згодом знищить його й в інших місцях, і так поступово очистить від нього територію, яку козацтву вдалося зайняти за часів війни з Польщею. Московський посол оголосив це несумісним із громадянським ладом. Посол сказав, що з сусідніх місцевостей Великоросії — Брянського, Карачевського, Рильського, Путивльського — селяни, які живуть на маєтках отчинників і поміщиків, і холопи тікають в Україну, а звідти юрбами вдираються у свої колишні житла, вмовляють інших селян і холопів тікати до них, часто мстяться своїм колишнім панам, якими були незадоволені, палять їхні хати, убивають господарів із родинами, засипають хати з усіх боків землею й так морять людей голодом. Було ясно, що козацтво, яке підбурювало простий народ до повстання проти панів, було спокусою для сусідньої великоросійської черні. (78, 79)
З одного місця бачимо: «українці їздять» час від часу до Москви й різних інших московських міст, де купують потрібні їм товари. (103)
Під час переговорів поляків із Виговським та його партією вони кажуть, між іншим: «Що ж привабило руський ⦗тобто український⦘ народ під московське ярмо? … Релігія? Неправда. Ваша релігія — грецька, а московська — московська релігія. Правду сказати, москалі так вірять, як цар їм накаже! (127) „Чотирьох патріархів святі отці встановили, а цар зробив п’ятого й сам над ним старшинствує … митрополитів усуває, як недавно з Ніконом учинив; священиків і ченців у неволю бере, як недавно вчинив з отцем Іпатієм тощо.“ (127, 128)
Крім Пушкаря, якого Виговський переміг, один із головних його супротивників і опора московитів — Барабаш на чолі запорозької черні (власне запорозькі козаки). Крім того, з ним — розігнані голики … полк дійнеків, завжди готові служити й московським воєводам у надії на грабунок і сваволю. (138) (Барабаш також потрапляє в руки Виговського)
У Гадячі (в Полтавській землі) польські та українські (партія Виговського) емісари склали умови федерації з Польщею, чию зверхність мали визнати. Україна мала утворити Руське велике князівство (князем мав стати Виговський), козаки мали ввійти в той самий стан, що й шляхта ⦗з боку Виговського хотіли цього тільки для частини козаків, але намагалися привабити простих козаків «загальними обіцянками»⦘. Поляки, як і їхній посол Казимир Беневський — частково листом, а згодом на засіданні сенаторів — мали на меті лише привабити Україну обіцянками, а згодом знов усе повернути на старий лад; з іншого боку, вимоги українців: мали діяти лише дві релігії — римо-католицька та греко-католицька. Натомість уніатську грецьку церкву (в чиї руки потрапила велика частина маєтків, церков, монастирів греко-католиків) мали скасувати й позбавити узурпованих маєтностей; крім того, Поділля та південну частину Волині мали об’єднати з Україною тощо. [126–134]
45
Гадяцький договір укладено Казимиром Беневським 16 вересня 1658 року. [181]
На польському сеймі у Варшаві (прибули також українські посли) — гостра дебата про Гадяцьку угоду в травні 1659 року. З боку козацької старшини — Носач і Груша, полковник Лісницький, від військових частин (полків) по два сотники, крім того з ними юрба значних козаків — загалом близько 200 осіб; на чолі українського посольства — Юрій Немирич (з Києва) та Прокіп Верещак із Чернігова. У день прийому в сенатській залі сидів король Ян-Казимир посеред сенаторів. Проти тих, хто заперечував угоду, висунули аргумент, що це нове велике князівство відіграватиме ту саму роль, що й Литва. Багато хто — проти збезчещення шляхти допуском до неї холопів, тобто козаків. Деякі козаки глузливо питали: „а чи дозволено їсти й пити тим, хто втратив шляхетську гідність?“ Один польський сенатор каже: «Чи можемо ми прийняти цих козаків між себе? Усі козаки між собою рівні; якщо ми приймемо лише деяких із них, то зробимо решту ворогами». ⦗Так воно й сталося, щойно стало відомо, що Виговський учинив це лише зі своїми протеже⦘ (с. [169–]176)
Інші, навпаки: „Що за біда, що вони були мужиками, а тепер шляхтичі? Адже й македоняни були грубими холопами, і римляни виникли з пастухів; і турки з розбійників, і наші поляки перед тим не були шляхтою, а здобули шляхетську гідність кров’ю й відвагою.“ При цьому шляхтичі на втіху собі пригадували пісеньку, складену в Англії в XIV столітті й потім поширену в Польщі: «коли Адам землю копав, а Єва пряла, ніхто нікому не служив, ніхто нікого не називав холопом».
⦗Jak Ewa kądziel przędła, Adam ziemię kopał, Nikt nikomu nie służył, ani kogo chłopał⦘ (Костомаров, с. 177, 178)
Деякі заявляли: «не козаки розірвали союз, а ми. Наша гордість — вина. Ми нелюдськи поводилися з ними. Ми принижували їх не тільки перед ними самими, але й перед людством. Ми забрали в них не тільки їхні права, які були їхньою спадщиною, але й людські права. Нині Господь показав нам, що й вони — люди, як і інші, й слушно покарав нашу гординю. Вони заслуговують нашої поваги більше, ніж ті, хто рабсько віддається королю й чужій владі, не думаючи розширювати свою свободу. Козаки вперто вважають кращим загинути, ніж тріумфувати без свободи. Ми стоїмо нижче від них: вони боролися проти нас за свободу — ми за безсильне панування». (178)
Знищення уніатської грецької церкви поляки відкинули як безчесну вимогу; ліберали між ними, навпаки, вихваляли повну громадянську свободу, яку раніше надавали всім, незалежно від віри, також протестантам. (178)
22 травня 1659 року — урочисте засідання, де вирішено возз’єднання, король присягає, козаки присягають взаємно тощо. Не всі козаки, присутні там, отримали шляхетство; інші бурчать; один із привілейованих виговських глузливо каже їм: „А що, брате, чи не стала моя тінь більшою, коли я став дворянином?“ (185)
46
Гадяцький договір, прийнятий у Варшаві, мав би закріпити в Україні шляхетський лад, такий ненависний черні. [185] І край. Усе зривається проти Виговського, а московити, що стояли на східному кордоні (яких раніше добряче відлупцював Виговський зі своїми кримськими татарами), саме тепер мають тріумфально повернутися до своєї землі. ⦗російські воєводи в Києві та інших місцях утрималися; Шереметєв у Києві своїми варварствами імпонував⦘. Одна з головних опор московитів протягом усього цього періоду — український піп, протопоп Филимонов. (186) Сина Хмельницького тепер обирають гетьманом на раді (також підготовлений тим самим попом). [192, 193]
Громадянська війна фізично й морально спустошила Україну.
«Сила козаків ослаблена в бурхливих вихорах громадянської війни» (пише Виговський королеві Янові-Казимиру): «найбільші полки — полтавський, де було 40 000, миргородський, де 13 000–30 000, прилуцький та іркліївський — зовсім пішли нанівець; міста й села заросли кропивою». (193)
Один польський сучасник, описуючи громадянську війну за Виговського, каже: «Вавилонське замішання; одне місце воює проти іншого, син грабує батька, батько сина. Їхня мета — не бути ні під владою (польського) короля, ні під владою царя; а одні думають досягти цього, роз’єднуючи сусідів і погрожуючи королеві царем, а цареві — королем. Найрозумніші благають Бога, щоб хтось — чи то король, чи то цар — якомога швидше взяв їх у міцну руку й не дозволяв безумній черні сваволити». (194)
Зіставте ще два такі місця одне з одним:
«У Литві останнім часом поширилося козацтво, як колись у самій Україні; холопи записувалися в козаки з власної сваволі. Як раніше поляки намагалися обмежити козацтво, так тепер московити намагаються його викорінити в зайнятій ними частині Литви. У Могильові вони заборонили запис сільських людей у козаки. Козацький полковник Нечай (наказний гетьман у Литві), навпаки, приймав їх у реєстр. Московитські воєводи виключають зайвих, б’ють їх батогами, катують також осавулів і сотників, щоб відвадити їх самих від приймання. Московитська влада хоче, щоб сільські господарі платили податки; а ті, щойно ставши козаками, не хочуть платити нічого за землі, на яких сидять». (62) ⦗Виговський в одному зі своїх звинувачень проти московитів прямо закидає їм, що вони в Литві катували козаків, саджали до в’язниць, обертали на рабів тощо⦘
Натомість:
Запорожці інтригували проти Виговського. Туди тікали з України юрби простого народу. Хто мав судову тяганину, жебракував, пиячив — той теж тікав у Запорожжя, покинувши сім’ю. Їхній отаман — Яків Барабаш. Той парубок посилає «депутацію простих людей у Москву», щоб вони від самого царя почули, як чесно він ставиться до козаків і що Виговський обмовляє його благородні наміри! (с. 67 і далі)
— кінець нотаток —
Джерело
Kostomarov, Mykola. Исторические монографии и исследования [Історичні монографії та дослідження]. Том 6: Гетманство Выговскаго [Гетьманство Виговського]. Санкт-Петербург, 1864–1873.
Marx, Karl. Exzerpte aus Kostomarovs «Hetmanschaft Wygowskis» [Ексцерпти з «Гетьманства Виговського» Костомарова]. Опубліковано в: Marx-Engels-Gesamtausgabe (MEGA²), IV відділ, том 8, с. 264–272.
Цифрова копія рукопису: Архів MEGAdigital (Берлін-Бранденбурзька академія наук), індекс M7705146 (або M9662405 залежно від каталогу). Доступно за посиланням: https://mega.bbaw.de/
сам текст нотаток тут
