Замість того, щоб працювати над своїми текстами, я занурився в літературу, яку народила наша українська війна. Перечитав пару десятків книжок “літератури війни’, але відразу попереджаю – в цьому довгому тексті я буду називати тільки ті імена, що цього заслуговують. Що я побачив? Прямо зараз виник цілий пласт брехливої літератури “про війну”.
Коли тема болить усьому суспільству, літературні паразити намагаються швидко монетизувати колективну травму. Тим самим освоюють “тропу Міндіча”, тусуючись тільки там, де можна хапанути грошей або лайків.
На жаль ті гроші заробляються на живописанні наших болю та крові, в той час як Міндічі багатіють на “допомозі фронту”.
Цей текст детально розглядає основні сенси, шаблони та пласти, про які пишуть паразити війни, «коммерціалізуючи» біль.
1. «Патріотичний лубок» та плакатний героїзм.
Це найпопулярніший і найпростіший для продажу жанр. Автори, які не бачили реального жаху окопів, створюють кінематографічну, глянцеву картинку.
Про що пишуть?
Про абсолютних, безстрашних супергероїв без страху й догани, які з посмішкою на вустах нищать ворогів.
У чому спекуляція?
Вони продають читачеві заспокійливу ілюзію. У таких книгах немає бруду, вошей, нестерпного запаху смерті, ПТСР і, головне — паралізуючого тваринного страху. Реальний людський біль замінюється пафосними гаслами, які добре розкуповуються на хвилі емоційного піднесення.
2. Експлуатація цивільної травми Смерть як декорація.
Багато авторів пишуть про окупацію, обстріли або біженство, конструюючи мелодраматичні сюжети на тлі реальних національних трагедій (наприклад, Бучі, Маріуполя чи Бахмута).
Про що пишуть?
Любовні трикутники під час бомбардувань, вигадані історії порятунку, де реальні трагедії людей використовуються просто як гострий «бекграунд» для утримання уваги читача.
У чому спекуляція?
Замість глибокого осмислення катастрофи, автори тиснуть на базові емоції — викликають швидкі сльози, шокують натуралістичними описами насильства (часто вигаданого або гіперболізованого). Це «швидка емоційна їжа», яка приносить перегляди та наклади, але знецінює реальний досвід тих, хто це пережив.
3. Спрощений чорно-білий моралізм.
Для швидкого успіху книга не повинна змушувати читача думати або сумніватися. Вона має давати готові відповіді.
Про що пишуть?
Світ ділиться на абсолютно чисте добро (ми) і абсолютне, метафізичне зло (ворог). Повністю ігнорується внутрішня криза людини, яка змушена вбивати, руйнація її моральних орієнтирів, ламання психіки.
У чому спекуляція?
Вбитий філософ колись писав, що диявол починається з піни на губах ангела. Кон’юнктурні письменники якраз і роздмухують цю «піну», культивуючи чисту, нерефлексивну ненависть, бо вона є найсильнішим і найдешевшим паливом для продажів у часи кризи.
4. Псевдодокументалістика та «швидкий хайп»
Збірники вигаданих або поверхнево зібраних у фейсбуці історій, які видаються за «голос народу».
Про що пишуть?
Книжки-одноденки з гучними назвами, видані поспіхом, як правило згенеровані ШІ або скомпільовані з мережевих постів, що розлетілися на цитати.
У чому спекуляція?
Відсутність художньої цінності та глибини компенсується емоційним шантажем читача: «Ти мусиш це купити, бо це про нашу війну/наш біль».
ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО РОЗУМІТИ?
Ми живемо в час апокаліпсіса. Все, на що ми спирались в нашому мирному житті, перетворюється в пил прямо в наших руках.
Тому ми всі, без винятку, шукаємо якісь нові опори для наших думок та вчинків, хапаючись за будь що, за будь яку думку, яка підвернеться під руку.
Саме цей наш екзістенціальний стан підло експлуатують “паразити апокаліпсіса”, новітні “письменники війни”.
Ці автори крутяться навколо безодні війни, фотографуються на її тлі, але ніколи в неї не зазирають.
Вони пишуть швидко, бо біль має термін придатності на ринку. Вони пишуть комфортно, сидячи в тихих кав’ярнях, конструюючи жах за допомогою штампів із кінофільмів.
Їхня мета — задовольнити наш запит на швидкі псевдо-терапевтичні відповіді або легалізацію агресії.
Я впевнений, що справжня література війни, як і справжня філософія української безодні, народжується в мовчанні, в неможливості говорити тут і зараз, у довгому процесі «збирання себе» після того, як вибухи вщухли.
Така література, справжня українська література, народжена війною, буде.
Але зараз її немає
Ще немає…
Але нудно повторю: я абсолютно впевнений, що саме література нам потрібна прямо зараз!
Справжня література, яка формулює і запускає в життя летючі аромати життя, до якого ми прагнемо всупереч віруванню смерті навколо.
Ми з вами будемо жити так, як нам про це розповість справжня література, використовуючи магію мови для посилення нашої чарівної здатності перемагати і будувати нове там, де інші способи життя намагаються брехати, вбивати, і заробляти на цьому.
ЧИСТА ВОДА ПОЕЗІЇ
Якщо в прозі кон’юнктура та спроба «заробити на крові» кидаються в очі відразу, та тотально панують, то з новою українською поезією все інакше.
Поезія — це найперша, майже біологічна реакція душі на катастрофу. Вона не вимагає місяців планування сюжету. Вона виривається як відчайдушний крик посеред комерційної немоти.
Сучасні українські поети є.
Справжні поети.
Серед них дійсно є ті, хто, наслідуючи Орфея, спускаються в Аїд (у безодню війни) заради любові та порятунку людського в людині.
Але, на жаль, є й ті, для кого це стало «літературним бізнесом».
Я чесно розділив ці два абсолютно різних світи української воєнної поезії.
Пласт 1. Справжні «Орфеї»: Поезія зсередини безодні.
Це дивовижне явище. Знаю по собі: посеред фронту неможливо залишатися літератором. Війна розриває тебе на шматки, у всіх сенсах, і тільки значно пізніше, після відчаю госпіталів і приниження інвалідного життя, починаєш збирати мотлох своїх слов серед сміття пережитого.
Але поет — може залишатись поетом навіть посеред бою.
Вірш на війні стає формою виживання людського в людині, способом зафіксувати, що ти ще живий.
Справжні поети війни пишуть не для збірок, а у нотатки телефонів між обстрілами.
Дякуючи Богові, знайомий з декількома такими поетами-воїнами.
Ось декілька імен, які я називаю з великою шаною, і гордістю, що теж я розмовляю українською мовою.
ЛЮБА ЯКІМЧУК та руйнація мови.
У Люби дуже цікава концепція «розкладання мови»,яка показує, що коли снаряд влучає в дім, він розриває не лише стіни, а й самі слова. На війні поезія стає німою, слова кришаться.
Це не красиві рими, це спроба говорити, коли говорити неможливо.
ЯРИНА ЧОРНОГУЗ, АРТУР ДРОНЬ. Окопне світло і тіні
Це реальні військовослужбовці. Їхня поезія позбавлена пафосу.
Вони пишуть про холод, про побратимів, яких більше немає, про любов, яка стає дуже гострою, майже хворобливою. Вони спускаються в Ад не за славою, а щоб винести звідти хоча б пам’ять про тих, хто залишився в темряві.
І, головне для мене, коли читаєш їх скупі строки, цих людей хочеться обняти, хочеться зателефонувати їм, як колись писав Селінджер про справжніх письменників…
МАКСИМ КРИВЦОВ. Загиблі голоси.
Поет-воїн, який загинув на фронті, але залишив вірші, які «змушують війну відчути», де немає дистанції між читачем і смертю. Це чиста, трагічна орфічна лінія — поет віддав життя, зазирнувши в безодню надто глибоко.
Справжня поезія війни сьогодні — це документ, псалом і бинт для пораненої душі. Вона суха, страшна, але сповнена тихого світла любові.
Пласт 2. «Комерційні березни» та патріотичний хайп
Поруч із цим, справжнім і страшним поетичним процесом, існує індустрія емоційного контенту. Її виробляють автори, які навчилися професійно імітувати біль. Римування новин та естрадний патріотизм.
Щойно стається трагедія (обстріл, підрив ГЕС, чергове горе), ці автори за кілька годин видають римований вірш. Вони беруть готові емоційні тригери: «мати», «сльоза», «дитячі іграшки», «ворожа лють» — і зшивають їх докупи банальними римами.
Для чого це робиться?
Це дає тисячі поширень у фейсбуці та інстаграмі за лічені години. Це «лайкомісткий» контент. Потім ці вірші збираються у швидкі збірки, автори їдуть у закордонні турне, збирають зали й торгують «експортним українським болем».
У чому фальш?
Там немає індивідуального досвіду. Якщо забрати звідти плакатні гасла, там залишиться порожнеча. Вони не пірнають у безодню — вони стоять на безпечному березі й кидають у воду камінці, знімаючи це на відео.
Як влучно зауважила поетка Катерина Калитко, ті, хто найбільше віддалені від війни, найбільше схильні її романтизувати, перетворюючи бруд і кров на спекуляцію.
Що Орфей шукає в безодні сьогодні?
Робота справжнього поета сьогодні — це справді місія Орфея. Але якщо міфічний Орфей не втримався і озирнувся, втративши Еврідіку, то сучасний український поет намагається втримати кохання і людяність, дивлячись безодні прямо в очі.
Справжня поезія не вчить ненависті. Вона, як писав Юркевич про серце, намагається зберегти здатність відчувати біль іншого, навіть коли твоє власне серце перетворилося на камінь.
Але для нашого з вами життя, любі мої друзі, цей жорстокий поділ на «Орфеїв» і «паразитів смерті » — просто безцінний матеріал.
Спостерігаючи за тим,як наша війна відображається в дзеркалі літератури, ми, в реальному часі, бачимо, як у часи великої катастрофи мова розколюється: одні створюють із неї дешеві брязкальця для продажу, а інші — вирізають із мовчання магічні формули,які рятують нас на шляху крізь смерть.
Нагадую, що все, сказане вишче, мої дуже скромні спостереження. Звісно, я не здатний бачити все, що народжується прямо зараз в безодні війни.
Якщо Ви ще маєте сили та час читати, у Вас можуть бути інші думки,інші зустрічі з Орфеями та паразитами.
Кого побачили ви?
Які нові українські голоси доносяться до вас?
Розкажіть мені.
Мені дуже цікаво…
Ваш злобний фронтовий доктор
Олег ФЕСЕНКО
25.05.2026
——-
P.S. Для прискіпливих критиків ось джерела, до яких я звертався, знайомлячись з літературним потоком української війни.
elar.khmnu.edu.ua
chytay-ua.com
researchgate.net
ukraineworld.org
arkush.net
tekstover.in.ua
versopolis.com
harpersbazaar.com.ua
——–
Малюнок:
“Орфей та Еврідіка”.
Едвард Пойнтер, британський художник, 1862 рік
