Том Купер у найновішому звіті (1) міркує над збиттям американського безпілотника, (2) довго знущається над невідомим журналістом, який вимагав чіткого розмежування «зон відповідальності» підрозділів ЗСУ — наводить приклади з Другої світової та пізніших воєн, чому це безглуздо, (3) говорить про актуальну ситуацію на Донбасі, при чому ситуація довкола Авдіївки видається йому загрозливішою, ніж у Бахмуті. Втім, знову ж, його реакції тепер не порівняти з тоном звітів річної чи навіть піврічної давності.
Почнімо зі стратегічного рівня. Багато хто мене запитує, що я думаю про ту ситуацію зі збиттям росіянами… ну, тобто, про незрозумілий інцидент із безпілотником MQ-9 ВПС США над Чорним морем.
Що тут сказати?
Для розуміння, ми маємо справу з людьми, які пишаються збиттям Боїнга 737 Корейських авіаліній — у вересні 1983 року це холоднокровно зробив совєтський перехоплювач Су-15, тоді загинуло 297 пасажирів і членів команди. Та що там, вони в тій ситуації знову вчинили б так само — як вчинили і в кількох інших випадках, детально описаних у нещодавній книжці. Ми говоримо про людей, які пишаються зіткненням свого Су-27 із норвезьким Lockheed P-3B Orion у вересні 1987-го…
…а тому я обережно скажу, що нічого не знаю напевно. Та оскільки я вже більше 35 років вивчаю такі «випадковості», а ще глянув відео від Пентагону, і в мене (як завжди) защеміла скалка в мізинчику на нозі, то я подумав, що винен був все-таки російський пілот, і він трошки промахнувся, бо не звик перехоплювати такі маленькі обʼєкти, як той безпілотник. Пілоти ВКС рф не вчаться ставати в «нерівний повітряний бій»: переважно вони тренуються протистояти на літаках Су літакам Су або МіГ-29, тобто суднам приблизно такого самого розміру, які в повітрі поводяться приблизно однаково.
А отже, пілоти не «відчувають» розмір інших обʼєктів, що перебувають у повітрі поруч. Крім того, Су-27 — це потужний, але великий і важкий літак зі значною інерційністю, що видно на відео американців. Зверніть увагу на «товстий зад» російського Су, який тягнеться за 15 метрів за спиною пілота — коли той розуміє, що зіткнення не уникнути… Висновок: намагаючись «потопити» MQ-9 у потоці палива, російський пілот не розрахував свою траєкторію і відстань, тому дряпнув хвостом пропелер MQ-9.
Чесно, таке могло статися в схожій ситуації з ким завгодно. Питання в тому, як інтерпретувати цей інцидент. Реакція залежатиме від того, хто береться за цю справу.
У москві радіють. Звичайно, першою інстинктивною реакцією було: це сталося в міжнародних водах? Упс! А, ну тоді росіяни тут ні до чого, а отже, ніякої відповідальності не нестимуть… Але якщо вже ми про це заговорили: який же він галантний і благородний — той лицар, що став на прю проти НАТО-нацистів, збив той противний американський шпигунський літачок — і то без жодного пострілу. Ми показали тим англо-саксам: расєюшка — сілушка! Дайте тому пілотові орден! А краще два… Чесно, все як завжди, нічого оригінального.
Америка відреагувала надто мляво? Ну а що було робити Вашингтону — закидати бомбами росію за якийсь нещасний MQ-9? Взагалі-то такі штуки якраз і посилають у небезпечні місця тому, що коли їх зібʼють, ніхто не постраждає (крім, потенційно, недовченого пілота Су-27). Це було продемонстровано ще у червні 2019 року, коли якийсь командир Сил протиповітряної оборони Корпусу вартових ісламської революції, діючи виключно на власний розсуд, підірвав Northrop Grumman RQ-4 Global Hawk/Triton — набагато більший і дорожчий БПЛА.
Факт: безпілотники літають без пілотів (ні, я цим не хочу сказати, що в них сидять самі стюардеси). Суть у тому, що коли такий літальний апарат зібʼють, то ніхто сильно не журитиметься. Лайно буває; платники податків радо профінансують побудову нового апарату, і всі будуть щасливі. Ні в кого серце швидше не забʼється. А третьої світової війни тим більш ніхто не починатиме, я вас прошу.
До речі, раніше траплялися випадки, коли совєтські, а потім російські літаки, а також їхні союзники робили таке з ПІЛОТОВАНИМИ розвідувальними повітряними суднами — американськими та союзницькими. Наприклад, Боїнгами RC-135, багато з яких мали по 20+ членів команди на борту. Таке траплялося навіть зі стратегічними бомбардувальниками Боїнг В-52 з ядерною зброєю. У більшості випадків зіткнень не траплялося… аж до випадку, коли китайці не вигадали нічого кращого, як тільки ридати над власними накачаними тестостероном пілотами літака Шеньян F-8, які вбилися, коли мало не врізалися в літак Lockheed EP-3B ВПС США над Південнокитайським морем у квітні 2001 року…
Хтось тоді довбанув по Китаю ядеркою?..
Словом, нічого цікавого в тому інциденті немає, гортайте далі.
ЯСНІСТЬ… ОСТАННІЙ РУБІЖ…
Йдемо далі… Вчора я критикував окремих українських журналюг та західних військових кореспондентів, які своїми великими ротяками проголошували наближення — а насправді вимагали — українського контрнаступу. А причини, поміж іншими, називають такі: «Бахмут утримувати не варто», «незабаром вибори у США»… Сьогодні не можу не продовжити в учорашньому дусі, та й «народ запитує». Цього разу ще один розумник радить ЗСУ «драматичним чином» скоротити число (їхніх) жертв на лінії фронту…
Агов! Ця велика правда «не помирай за свою країну, хай це роблять твої вороги» — це, знаєте, настільки щось нове в усій історії воєн! Блискуче!
…еге ж, автор висловлювань, які я маю на увазі, вочевидь, ніколи не задумувався, чи справді винні оті «стрьомні генерали», що не хочуть озброїти свої ЗСУ краще. Та врешті, ота моя (злощасна) скабка в мізинці ніженьки підказує мені, що таки є віддалена можливість, що чим краще озброєне українське військо й чим більше в нього боєкомплекту, тим справді менше буде втрат. А ще скабка мені підказує, що то зовсім не українські генерали надсилають на фронт такий зношений мотлох, як бронетранспортери М-113 та/або YP-765, щоб потім лепетати перед мікрофонами нетямущих медій «та ми щось там зробили»… і це не українські генерали постійно забувають відвантажити в Україну вдосталь боєкомплекту, важкого піхотного озброєння, засобів нічного бачення та всього такого іншого. І так упродовж… 9 років, ну, чи 13 місяців — це вже як ви рахуєте.
Той самий автор далі почав нарікати на відсутність ясного географічного розмежування територій відповідальності (всередині ЗСУ) [це принцип, за яким певний підрозділ відповідає лише за чітко визначену територію — перекл.].
Ой, на це можна відповісти такою кількістю різноманітних прикладів із новітньої історії воєн… ні, не можу втриматися від маленького відступу: візьміть, скажімо, французьких генералів — це просто «класика жанру». Ґрунтуючись на досвіді Першої світової війни вони дуже-дуже точно — географічно — розподілили зони відповідальності, а потім (читав давно, можу помилятись, але, наче, пригадую) в травні 1940 року щось пішло не так. Це ж тому, що кілька піхотних та дев’ять танкових дивізій форсували одну річку й усім їм було байдуже до кордонів відповідальностей — просто почали прасувати всі підряд французькі бункери з флангів та тилу… Як блюзнірство! [Вочевидь, Том Купер має на увазі форсування ріки Маас танковими з’єднаннями Гудеріана, внаслідок чого німецька армія окупувала північ Франції, оточивши й притиснувши до моря близько трьох десятків французьких, британських та бельгійських дивізій — перекл.]
…а потім ходили незрозумілі чутки, що ті французькі генерали мали гідних наступників, які проявили себе на сорок років пізніше, демонструючи всім, хто готов був слухати, що ні до чого ті чіткі розмежування… й так було в Чад, і в Ірано-іракській війні в 80-ті, в Руанді й у Конго в 90-ті, й врешті викликало появу «тактики рейдів» американської армії в Іраку 2003 року… що тут ще скажеш. Хіба що, оскільки, крім останнього прикладу, жодну з цих воєн не вели славні західні армії, їхній досвід тут взагалі не має значення. Крапка.
Нині для росіян не буде більшого подарунка, аніж полегшення орієнтації шляхом встановлення чітких географічних меж для командирів — на всіх рівнях. Бо ж генерали наполягають на тому, що їм потрібна «ясність» — так само, як і західні, — бо їм легше воювати, коли боротьба проти супротивника організована у чітких географічних межах (переважно через те, що атакувати вони теж намагаються лише на своїй «ділянці»). Я ж, направду, не можу не уявити собі двох генералів, що чубляться: «ваші війська вбили 2 росіян у моїй зоні відповідальності. От ти мудило! Вкрав у мене 2 хороших руських!..».
… а в інших випадках генерали наполягають, що має бути якась ясність, щоб можна було звинуватити когось конкретного у провалі, коли все скінчиться. Бо люди, що керують збройними силами — не кращі від колег у вас на роботі, мої любі читачі: щоб бути успішним, слід 90% робочого часу гаяти на змови та інтриги. Тобто, вони теж на війні — хіба є якась різниця?
А якщо вони і зайняті чимсь іншим, то точно вже не тим, що практикують гнучкість чи делегують ініціативу до нижчих ланок, щойно вони мають таку нагоду, щоб вони діяли там, де це необхідно… хіба не так? Уявіть лише, що станеться, коли вони матимуть успіх — а ви ж лише намагалися не дати їм думати своєю головою…
Принаймні приклад того автора відносно невдалої спроби добитися такої ясності був наполовину добрим. Саме так, часто повідомляється, що десь від грудня хтось в тому гурті — чи-то Сирський, чи-то Череватий — стягнув купу різноманітних батальйонів з різних бригад до Бахмута і не організував завчасно нормальну комунікацію та координацію між командирами на місцях. Чітко згідно гасла: я командую, ви виконуєте.
Однак… ох, ця скабка не дає мені спокою — видається, що такий підхід не передбачає визначення чітких географічних меж роботи різних підрозділів. А ще це може бути пов’язане з тим, що люди називають «культурою управління», або з тим, що хтось сильно нервує, що втрачає контроль. Приміром, якщо бригада відповідальна за певну ділянку, то який ще ідіот шле якийсь «окремий» батальйон з абсолютно іншої структури для посилення тієї бригади на тій самій ділянці — та ще й не повідомивши комбрига, першою чергою?
Але так, йдеться саме про чіткі географічні межі, а не про брак культури та порядку в командуванні… Ох, ну… «Ясність… останній рубіж… якого ще ніхто досі не діставався…», але принаймні решта статті була значно, значно кращою. [Купер так ніде й не вказує, що за статтю має на увазі — ред.].
БИТВА ЗА ДОНБАС
То що ж там зі справді важливих речей, через які ви читаєте всю мою балаканину?
Якщо ви, бува, не військовий на передовій, то новин для вас наразі небагато.
Бахмут: по суті, зберігаються ті ж лінії зіткнень що й кілька днів тому.
Тобто: росіяни трохи просунулися вздовж траси M03, за 10 км на північний захід від Бахмута, але всі їхні атаки в напрямку доріг 0504 і 0506 були негайно зупинені. Вчора в ЗСУ повідомили про знищення цілої штурмової групи ПВК “вагнер”. Це була найбільша новина приблизно за 2—3 дні.
У мене викликає занепокоєння ситуація в районі Авдіївки — і тут я наведу ще один приклад, як соцмережі спотворюють наші враження про війну.
Останніми днями українці оприлюднили кілька відео, де показано знищення артилерією різних російських наземних систем протиповітряної оборони (на заході їх скорочено прозвали «GBAD»).
Люди в коментарях, здавалось би, з повним правом радіють, адже завжди «приємно» подивитись, як підривається яка-небудь система ЗРК Tor/SA-15 або S-300/SA-10/12.
Але дотепер я не побачив жодної публікації/постера у соціальних мережах, де б обговорювалося значення даної ситуації. Який сенс росіянам підсувати свою протиповітряну оборону настільки близько до лінії фронту, що вона потрапляє під удар української артилерії?
У відповідь тиша.
Ніхто цим не займається.
А тепер дозвольте мені «повторно використати» два кадри з відео, опублікованого 1 березня, де показано результати одного з російських авіаударів по Авдіївці з відстані приблизно 2000 метрів (чи більше). Стверджувалось, що це застосування керованої бомби калібру 1500 кг.
Я завжди скептично ставлюся до російських повідомлень про використання якоїсь «супер-турбо-точної» зброї: «система путіна», до якої належать також і генерали з командування ВКС, встигла прибрати до кишень стільки мільярдів, що на фінансування розробки чи купівлі «розумного» озброєння» для ВПС грошей майже не лишилося.
Тим не менш, для мене, це означає, що варто бути напоготові. Тим паче, що російські джерела підтверджують бомбардування позицій ЗСУ в районі Авдіївки не лише високоточними боєприпасами (або PGM з англійської ) типу «Гром» або УПАБ-1500 з відстаней за межами досяжності української ППО, але і середніми бомбардувальниками Ту-22М-3 з вільнопадаючими (і 70-річними) бомбами ФАБ-3000М-54 калібру 3000 кг. А іноді і за допомогою Су-34 з «легшими», десь 500-кілограмовими бомбами. Так було і з Маріуполем рік тому.
Якщо це правда, то це означає, що ВКС — принаймні тимчасово, але знову і знову — здатні блокувати роботу української важкої ППО (див.: Бук/SA-17 і тому подібне) засобами радіоелектронної боротьби. І таким чином змушують засоби ППО відійти або навіть знищують їх.
….є й інша причина: під час польоту на надзвуковій швидкості екіпажі бомбардувальника Ту-22М-3 не дуже охоче скидають бомби типу ФАБ-3000, адже це легко може спровокувати пошкодження дверного механізму. Тому вони збираються використовувати такі боєприпаси під час польотів на відносно «повільній» високій дозвуковій швидкості. Однак, росіяни, вірогідно, скидатимуть бомби з висоти 12 000-15 000 метрів, «підкинувши» ФАБ в напрямку цілі з відстані 15-20 км. За таких умов влучання буде не дуже акуратним, але, не сумнівайтеся, 3000-кілограмова бомба не потребує великої точності.
Це означає, що ВКС вважає повітряний простір над Авдіївкою «достатньо безпечним» для бомбардування своїми Ту-22М-3 з великої висоти. Під час таких атак росіяни на 1000% впевнені, що поблизу немає такої української ППО, яка здатна знищити їхні повільні Ту-22М-3.
На мою думку, це не є хорошим знаком.
…і те, що ВКС «особливо активні» над цим районом, було підтверджено принаймні вчора, коли українська ППО (можливо, посилена у відповідь на описані вище події?) перетворила одного зі своїх пілотів на десантника…
Найголовніше — і це не дивно, враховуючи, що такі повідомлення ширяться вже більше тижня — росіяни, здається, не лише зміцнили свій контроль над Красногорівкою, але й — два дні тому — прорвали українську лінію фронту на захід від неї та атакували в напрямку с. Степове, перетинаючи при цьому колію місцевої залізниці.
Я не кажу, що є привід для паніки, але це все однозначно створює небезпечну ситуацію для гарнізону ЗСУ в Авдіївці. Більш ніж очевидно, що якщо українці не зможуть щонайменше зупинити подальше просування росіян в західному напрямку, або, ще краще, відкинути російські сили назад на східну сторону с. Красногорівка — ситуація для українських сил на південь від цього села (тобто всередині Авдіївки) буде критичною. Значно критичнішою, ніж у гарнізону ЗСУ в Бахмуті.
Переклад: Ярослав Кляшторний, Ростислав Семків, Антон Шигімага, Антоніна Ящук
Редакція: Ростислав Семків
Джерело тут
