Главная Социум Відморозки vs правосуддя: на межі війни, — Євген ДИКИЙ

Відморозки vs правосуддя: на межі війни, — Євген ДИКИЙ

3025

Київ. 08 травня 2015 року (ПолітКом, Євген ДИКИЙ). Мєнти вишибають двері квартири. Вони озброєні, у броніках та касках беруть небезпечного терориста. Небезпечному терористу 18 років, стать – жіноча, стан здоров’я – інвалідність після трьох контузій на фронті. Її не було на місці злочину навіть за версією слідства; всі докази вини – «покази» побитих до непізнаваності неповнолітніх затриманих.

Вона – «організатор та натхненник теракту»

На стіні – червоно-чорний прапор. Мєнти зривають його, шматують та топчуть ногами: «Сучка, буде тобі Майдан!» Місце дії – Винниця, батьківщина Вєрховного Кандітєра. Час дії – два дні тому.

Далог зі слідчою по справі «терористки»: «Ви кто? – Представник Спілки ветеранів АТО. – А зачєм ви туда вообще єхали? Із-за такіх, как ви, мой город Луганск сєйчас в огнє!» Місце дії – Київ, Дніпровський райсуд, час дії – сьогодні.

Три дні тому хтось за якихось обставин стріляв у колишніх (вони бувають колишніми?..) «Беркутів». З боку «Беркутів» 2 двохсотих, 3 трьохсотих. «Беркутами» застрелено 20-літнього хлопця. Це – факти. Все інше – поки що версії та оцінки.

У нормальному суспільстві стріляти у поліцейських – тяжкий та небезпечний злочин. Тих, кого у цьому підозрюють, арештовують та судять з дотриманням процедури незалежного суду та гарантованим правом на захист. І якщо визнають винними – дуже довго тримають у тюрмі та засуджують всім суспільством. Це – очевидні банальні істини, які у нормальній країні навіть не треба пояснювати, це всім зрозуміло з дитинства. Але…

Так, далі починаються вічні українські «але». У нормальному суспільстві 18-літні дівчата не отримують три контузії на фронті, поки здорові вгодовані мужики – спецназівці сидять за їхніми спинами в тилу. У нормальному суспільстві затриманих за підозрою у злочині до судового вироку вважають «підозрюваними», а не публічно устами міністра внутрішніх справ задовго до суду оголошують винними. І тим більше у нормальному суспільстві міністр не називає підозрюваних «відморозками» та не оголошує наперед їм пожиттєвий вирок.

У нормальному суспільстві затриманих не катують так, що навіть вимушене написане казеними словами «зізнання» зламаний пацан змушений читати спиною до камери – щоб не видно було розтрощеного обличчя. У нормальному суспільстві вбивць поліцейських судять за вбивство поліцейських, а не намагаються абсолютно «за вуха» пришити їм ще й «підготовку терористичного акту».

Зрештою, у нормальному суспільстві у загиблих беркутів не було б жодного шансу опинитись на цій злощасній заправці, ще й по формі та зі зброєю. Бо у нормальному суспільстві вони вже рік сиділи б у в’язниці за розстріл Майдану, або принаймні давно б були звільнені з поліції без права носіння зброї та будь-якої державної служби.

Тому у нормальному суспільстві, певно, було б аморально захищати малолітніх «відморозків» – це професійно робив би їхній адвокат, суддя зберігав би безпристрасність, а решта суспільства могли б їх щиро засуджувати.

Не знаю, я ніколи не жив у нормальному суспільстві, тільки частенько там бував по роботі. Живу ж в Україні. Країні, де нечисленні затримані вбивці Небесної сотні радісно регочать навіть в залі суду, дивлячись в очі батькам загиблих, а їхні ще не затримані співучасники пікетують суд зі словами «Мало ми вас на Майдані постріляли!»

Країні, де неповнолітні дівчата йдуть на фронт, лишаючи за спиною вгодованих відморозків у мєнтовській формі. Країні, де в перші дні після революції мєнти розстріляли героя України, Чечні та Грузії Сашка Білого, новопризначений «революційний» міністр покрив цей злочин, а ми всі разом це проковтнули.

Країні, де менти катують підслідчих та вибивають у них визнання абсолютно неможливих терактів. І водночас – ведуть чемні перемовини з терористами, які заживо різали животи нашим активістам та катували полонених солдатів, – ой, вибачте, вони вже не терористи, вони «офіційні представники ДНР та ЛНР».

Терористом тепер призначено Віту Заверху – вісімнадцятирічну тричі контужену дівчину-доброволця з «Айдару». Логічно – це ж вона невідомо «нащо приїхала» воювати у «палаюче місто» шановної пані слідчої…

Країні, де міністр наперед визначає вину підозрюваних та навіть озвучує їхній вирок. Країні, де в ці самі дні цей самий міністр захищає свого заступника, публічно зловленого на корупції, а його радник за кошти платників податків літає з коханкою в Гімалаї під приводом «рятувальної операції». Країні, де родини вбитих катів «Майдану» одразу отримали від «революційного» міністра квартири та пенсії, а родини сотень загиблих та тисячі скалічених бійців досі не мають ні копійки компенсації.

В нормальному суспільстві вбивати поліцейських – злочин. В цій країні – не факт. Я воював за цю країну. І Віта Заверуха також за неї воювала. Це – наша з нею країна.

Трохи менше року тому ми з нею та з іншою «незручною» та «відмороженою» українкою Надєю Савченко з тяжким боєм брали висотки під Луганськом біля селища Металіст. Надя тоді потрапила в полон, багато наших назавжди там лишились. Нам з Вітою поталанило більше, ми вижили і після бою, оглядаючи трупи, знайшли у кишенях двох мертвих ворогів «вісточку з Винниці» – посвідки двох винницьких «беркутів», підписані особисто Захарченком у грудні 2013.

Це було чесно, правильно та логічно – Майдан тривав, ми були по один бік, а відморозки – по інший, під прикриттям російської броні. Там, на Сході, відморозки програли, і лиш за спинами кількатисячної армії РФ змогли залишити за собою невеликий окупований плацдарм.

Тепер вони беруть реванш тут – у Дніпровському суді, у МВС на Печерську, у «взятій з боєм» «бандерівській» квартирі у Винниці… В цій країні не так багато землі. В ній не вистачить місця одночасно всім нам – українцям, патріотам, добровольцям та відморозкам з «Беркуту», слідчим з «палаючого міста, куди нас ніхто не звав», тим, для кого червоно-чорний прапор – ворожий і хто «ще покаже нам Майдан».

Рано чи пізно хтось має поступитись та піти: або ми, або вони. Якщо ніхто не поступиться – одній зі сторін лишиться по 2 квадратних метри на тіло, а решті – те, що лишиться від країни після «остаточного рішення».

Кандітєру, «революційному міністру хвейсбуку та твітеру» та їхнім відморозкам варто зрозуміти, що терпець інколи має край. Є межа, після якої змінюються поняття. Те, що було «провокацією» 1 грудня 2013 р., 19 січня 2014 р. стало героїчним чином та революцією. Незаконні воєнізовані формування інколи стають Самообороною Майдану, а «терористичний акт» – актом вимушеної самооборони. Бунт стає революцією, а натовп – нацією. Цей процес називається просто – історичний прогрес. В ході такого процесу «вбивство правоохоронців» стає вимушеним та необхідним відстрілом відморозків.

У «двобої» з недосвідченими малолітками роками треновані за наші податки «беркути» зазнали поразки з рахунком 2:1 по «двохсотих», не рахуючи трьох поранених. Якщо зброю доведеться взяти нам, досвідченим дорослим ветеранам так і неоголошеної Кандітєром війни – рахунок буде дещо іншим, гадаю кожний з нас прихопить з собою від трьох до десятка відморозків у погонах. А на відміну від Майдану, тепер нам всім є де та що взяти до рук.

Чи буде перейдено межу, і чи доведеться продовжити рахунок дохлих беркутів вже далеко від «Луганди»? А це вже вирішуємо не ми. Як і в часі Майдану, питання межі визначаємо не ми, законослухняні громадяни, а ті, у кого зараз в руках «пульт управління» відморозками в уніформах.

Якщо процес Заверухи та інших «винницьких терористів» буде прозорим та справедливим, з реальним захистом, з реальними звинуваченнями та доказами, а не викатованими неможливими «визнаннями підготовки терактів», з об’єктивним розглядом обставин справи, вивченням особистостей підозрюваних та жертв – в цій країні можна співіснувати мирно, і єдиний ворог – окупанти на Сході. В такій країні вбивати поліцейських негарно, і для нас, ветеранів, є багато більш привабливих справ та занять.

Якщо ж ми побачимо чергову ментовську розправу над визначеними наперед «тєрпілами» та публічне збиткування совково-януковицьких мусорів над законом та над вчорашніми солдатами, побачимо як нашим вчорашнім катам «згори» дають сигнал «реваншу за Майдан» – що ж, це стане серйозним викликом.

На виклик 16 січня 2014 року ми відповіли коктейлями та барикадами, на виклик Путіна – добровольчими батальйонами. Гадаю, ми знайдемо чим відповісти подурілому від безкарності «міністру твіттера», недобитій рік тому беркутні та решті відморозків.

Поки що – максимальний репост і увага до процесу. Можливо, можновладці схаменуться, процес пройде дійсно законно і обійдеться без крові. Ще поки можливо.