Київ, 18 вересня 2015 року (Європейська правда, Жанна Безп’ятчук). “Європа чи решта світу?” – запитують громадянство у відвідувачів на вході до імміграційної служби, що є частиною адміністрації центральної комуни Брюсселя.
Комуна – це аналог району у великому українському місті.
“Україна?” – перепитує розпорядник переповненої і задушливої зали для іноземців.
Він не знає, чим є Україна в їхній номенклатурі: Європою чи ні. Уточнює. Таки “решта світу”.
Запрошує у безнадійно довгу чергу.
Для того, хто стоїть у ній крайнім, будь-які оптимістичні заяви українського президента про те, що візи з ЄС для українців ось-ось скасують, здаватимуться заобрійним пафосом. А це реальність бельгійської версії євробюрократії.
Як кореспонденту Радіо Свобода, мені потрібно було отримати довготермінову журналістську візу в Бельгії.
І ось щоб легалізувати проставлену в паспорті візу та отримати її продовження аж на чотири місяці, потрібно було вистояти щонайменше п’ять таких черг для “решти світу”. А то й шість-сім, якщо не пощастить і номерки, які, власне, і роздають тим, хто їх вистоює, закінчаться якраз на вас.
Щоб цього не трапилося, потрібно вставати о п’ятій ранку й займати чергу хоча б о сьомій, тобто за півтори години до відкриття.
Без номерків вас не прийме чиновник, уповноважений розглядати ваші документи. А щоб до нього потрапити, потрібно вистояти ще одну окрему чергу.
Паралельно з чергою для “решти світу” рухається черга для Європи.
Вона, як правило, вдвічі-втричі коротша, а то й взагалі майже і не черга, а так собі – кілька людей.
Формально черга для Європи призначена лише для громадян ЄС. Але жодного разу я особисто не чула, щоб самі ж чиновники, розпорядники залу чи відвідувачі так її називали. Всі спрощують й кажуть просто “Європа”.
За весь час свого багатогодинного стояння я винесла багато спостережень за цими двома такими різними чергами. І справа не лише в їхній довжині.
По-перше, в черзі для “решти світу” завжди дуже багато дітей. Марокканські, конголезькі, арабські родини приходять завжди з усіма своїми дітьми.
Вони не мають грошей на няньок, їхні жінки здебільшого не працюють і сидять з ними вдома. А своїх літніх батьків, з якими можна було б залишити внуків, вони ще не мають змоги “перетягнути” в Бельгію.
У середньому кожне подружжя з цієї черги, що приходять вирішувати свої паперові справи з брюссельською бюрократією, тримає на руках і за руки двох-трьох малюків. У деяких родин – п’ятеро-шестеро малих дітей.
А тепер уявіть чергу на сотні таких родин. У цій черзі ви обов’язково опинитеся в оточенні малят: вони гратимуться на підлозі під вашими ногами, ненароком вмощуватимуться на руки, вони плакатимуть на плечі батька чи мами, що стоятиме в черзі перед вами зовсім впритул, бо в цій переповненій залі просто немає куди один від одного подітися, особливо в тій її половині, що призначена для “решти світу”.
Впритул перед вашими очима стікають ці дрібні сльози одна за одною дитячим обличчям.
У паралельній європейській черзі діти – це рідкість. Дуже часто в ній дітей зовсім немає.
Я особисто ніколи не чула великих сварок, голосів непокори й гучних претензій у довгій черзі для “решти світу”. У ній, навпаки, смирення.
Часом воно якесь гнітюче й безвихідне. Це смирення людей, які мають коритися будь-якому абсурду, щоб тільки залишитися в Бельгії.
Натомість у європейській черзі я чула пару разів і гучні сварки, і якісь з’ясовування стосунків.
Ще одна відмінність – стиль поведінки та спілкування з відвідувачами чиновників у віконцях, до яких люди вистоюють черги.
Наприкінці європейської черги людей зустрічає мила, усміхнена й терпляча дівчина. Наприкінці того шляху, який долає “решта світу”, – здебільшого суворі й іноді зовсім непривітні чиновники.
До совкових і постсовкових еталонів хамства їм далеко, але вони доволі швидко “заводяться”, якщо ви їх про щось перепитуєте, не тямите нюансів чужої бюрократичної машини або, на їхню думку, робите щось просто не так.
Моє пояснення – шалене навантаження й об’єктивно дуже великий потік відвідувачів.
Здебільшого справи іноземців складніші з бюрократичної точки зору. “Решті світу” паперів треба збирати більше, ніж громадянам ЄС, нестиковки, як наслідок, теж виникають частіше.
І починається біг по колу. Деякі чиновники, що за зміну пропускали черги із багатьох сотень прохачів із “решти світу”, викликали в мене мимовільні гіперболізовані асоціації з в’язнями концтаборів: абсолютно виснажені, стомлені люди з чорними кругами під очима.
Тим часом порівняно з ними їхні колеги, які обслуговують європейську чергу, працюють у стані релаксу.
Одного разу в черзі для “решти світу” до мене підійшов розпорядник перепитати, чи я правильно стала. Якось так він глянув і після цього “візуального спостереження” подумав, що треба перепитати.
У цій черзі можна познайомитися з людьми з усіх континентів: з айтішніками з Індії, з медсестрами з Молдови, з біженцями з Сирії, Іраку, Палестини, з таксистами з Конго, з людьми без визначених професій з Марокко, з бізнесменами з Грузії.
І ще багато-багато цікавих людей з карколомними, часом трагічними долями, які мають силу волі боротися за краще життя для себе й своїх родин.
І єдиний шлях, який бачать, – еміграція.
Ще одна особливість: якою б довгою не була ця черга, в ній завжди знаходять один одного українці, грузини та молдовани.
Справа не тільки в тому, що хтось видає себе, розмовляючи по мобільному російською. Просто якось так вони виділяються один для одного у вавилонському стовпотворінні народів.
І одразу починають один одному допомагати. Іноді їхні поради в рази доступніші та зрозуміліші за франкомовні інструкції чиновника у віконці.
От так ви проходите цю чергу один, три, п’ять разів. На п’ятий раз на запитання розпорядника “Європа чи решта світу?” я вже бадьоро й без жодних комплексів відповідала: “Решта світу”. І зможу повторити це і вшосте, і всьоме.
Унікальність українців у цій неєвропейській черзі в Європу, певно, в тому, що ми, стоячи в ній, спроможні не лише на прагматизм, солідарність, роздратування та заспаний вираз обличчя, але й на зчитування глибшого сенсу в цьому.
Бачити в тісній і довгій черзі шлях до якихось європейських цілей – це не кожному дано.
А тим, хто стоїть у паралельній європейській, я від себе могла б запропонувати тільки одне: “Приєднуйтеся до нас, ставайте в нашу чергу. Тут цікавіше”.
“Україна – це Європа” – натхненне гасло Майдану.
У цій неєвропейській черзі до Європи воно ніби омивається слізьми сонних і знуджених дітей, що плачуть на руках у батьків. Це такі позитивні сльози. Вони ллються не за минулим, якого не повернеш. За ним плачуть лише дорослі. І не за сьогоденням, яке ними мало усвідомлюється.
У цих сліз є лише майбутнє. Причому європейське. Це ж черга до Європи все ж таки.
