Домой Стратегия Ольга Брюховецька. 20 років капіталізму в Україні: історія однієї ілюзії

Ольга Брюховецька. 20 років капіталізму в Україні: історія однієї ілюзії

373

Київ, 13 листопада 2015 року (HISTORIANS). Дана рецензія Ольги Брюховецької – погляд зліва на насправді дуже важливу проблему та її складові. Звичайно, як і у будь якому випадку, реальність виявиться складнішою і багатогранішою. Після певних суперечок серед редакторів, сподіваємося надалі і ширшого загалу, текст публікується без редакторських втручань і зауважень у рубриці «Дискусії». Книжка насправді варта якнайнесподіваніших розважань, а в даному разі відображає авторське бачення низки суспільних проблем. Редакція.

Якось близько десяти років тому випадково почула заяву, яка дуже вразила мене і змусила замислитись – з трибуни сесійного залу Верховної Ради депутатка гордо проголосила: «За ці роки нам вдалося побудувати капіталізм!».  Вразила мене ця заява тому, що будівництво це панівний означник комуністичної риторики  і він так дивно виглядає в застосуванні до капіталізму, що схильний видавати себе за якийсь позасуб’єктний процес, який настає сам собою. Однак перш ніж поспішати говорити про радянський спадок, що тяжіє над нашою свідомістю і від якого треба якомога швидше позбутись, варто подумати про те, що дискурс «очищення», так звана транзитологія, не є чимось новим для самого радянського суспільства, яке теж мислило себе у стані переходу. Тільки кінцева мета цього шляху, якою б ефемерною вона не видавалась сьогодні, все ж була значно світлішою. Сьогодні ж, в період, що дивним чином іменують посткомунізмом (так наче ця мета вже колись була досягнена), майже ніхто не насмілюється говорити  – і навіть думати – про прагнення до суспільства, заснованого на соціальній справедливості, суспільства, що уможливить всебічний розвиток кожної людини. Не наважуються також говорити про прогрес – не науковий, а людський, соціальний. Це – найбільше табу сьогодення.

Однак було в цій фразі ще дещо незвичне – сама поява слова «капіталізм». Сьогодні його зустрінеш не часто. Ставши глобальною реальністю він розчинився в ній без символічного залишку, створивши довкола себе оптичну ілюзію безальтернативності, нульового ступеню існування, що відповідає людській природі. Якщо запитати наших співгромадян, в якому суспільстві ми живемо, то відповідь швидше за все буде: «в українському», а не «в капіталістичному». Це і не дивно, відмова від великих наративів, яка так тріумфально інавгурувала повзучу «декомунізацію» думки, позбавила останню критичного інструментарію, підмінивши аналіз нагромадженням фактів, що говорять усе й нічого. Це залишило людей містифікованими стосовно реальних обставин власного існування.

Збірка статей «20 років капіталізму в Україні: історія однієї ілюзії» має на меті заповнити цю лакуну. Її автори об’єднані якщо не комуністичною ідеєю побудови більш справедливого суспільства, то принаймні відданістю елементарним основам його критичного аналізу, що йде далі простого опису на службі staus quo. Як настанову збірки її упорядник  Кирило Ткаченко вибрав максиму Спінози: «не плакати, не сміятися, а розуміти», щоправда стратегічно викинувши з неї відмову від «проклинання» як ймовірну перешкоду для соціально ангажованої думки.

Збірка відкривається антропологічними замальовками шахтарських протестів кінця 1980-х – початку 1990-х років, що, немов історичні полотна, подають парадигмальну подію і задають засадничі питання антагонізму праці і капіталу, в усіх їх часткових суперечностях і перетворених формах. Це єдині два тексти збірки, що передруковуються з інших видань. Фрагмент статті «Реформа і революція в комуністичному заповіднику» Вадима Борисова і Саймона Кларка стосується страйку на шахті Засядька 1993 року, а в дослідженні ««Нормальне життя»: криза ідентичності донецьких шахтарів» Деніела Валковіца розглядаються ширші трансформації свідомості та реальних обставин існування цієї елітної частини робітничого класу. Написані по свіжих слідах тодішніх подій, а отже несучи на собі печать тодішньої риторики, що дещо ріже сьогоднішній слух, вони виконують роль не тільки і не стільки самостійного дослідження, скільки розгорнутого епіграфа.

Наративний принцип структурування книжки, яка поділяється на три розділи «Крах світлого минулого», «Аспекти трансформації» та «Перспективи», що відсилає до класичної арістотелівської концепції оповіді як початку, середини і кінця, – є лише одним із можливих способів організувати матеріал книжки, що не завжди чітко вкладається в нього – більшість авторів охоплюють два перших часових виміри і проявляють певну стриманість щодо останнього – далеко не райдужних «перспектив», утримуючись від прогнозів, передбачень і планів на майбутнє. Я пропоную альтернативну версію структурування книги і дотримуватимусь саме такого порядку, підкріпивши цей жест знаменитою годарівською поправкою до Аристотеля: історія це початок, середина і кінець, але не обов’язково в такому порядку. Проблематику збірки можна поділити за двома складовими базису: виробничими відносинами і продуктивними силами. Такий поділ видається доречним, оскільки більшість досліджень, представлених у збірці, заглиблюються в проблематику базису, хоча й не обмежуються нею. В (пост)сталінському діаматі існувала тенденція зводити базис до його матеріальної складової, продуктивних сил, за рахунок його структурної складової, виробничих відносин, які сором’язливо відходили на задній план, щоб хоч якось закамуфлювати неприємний факт їхнього експлуататорського характеру. Але це питання, що виходить за межі даного тексту, ми ж лише принагідно відновимо баланс між двома аспектами давно забутого аналітичного інструментарію марксизму.

Отже, виробничі відносини. Звичайно, ми не знаходимо у рецензованій збірці чіткої картини роботи механізму присвоєння додаткової вартості – таїнства капіталізму, в якому праця багатьох перетворюється на капітал одиниць. Виробничі відносини тут взяті в момент їхнього політичного (не)проростання соціальними конфліктами, коли вони досягають, хай і в перетворених формах, свідомості їх учасників та спонукають до боротьби. Крім вже згаданих вступних замальовок реальних робітничих рухів, які мають не стільки аналітичний, скільки описовий характер, ця тема зокрема пов’язана із питанням подальшого згортання якщо не протестного потенціалу трудових людей, то його реальних маніфестацій. Зрозуміти, чому це відбувається – розрубати гордіїв вузол капіталізму. Автори збірки лише на підступах до постановки цього питання. Так Міхай Варга аналізує роль традиційних профспілок в захисті інтересів трудових людей і приходить до висновку, що загалом вона має стримуючий і дисциплінуючий характер, що зупиняє робітників від мобілізації для захисту своїх інтересів. Денис Горбач у статті «Відносини капіталу і праці» розширює тему профспілок, включаючи її до сфери трудового законодавства, він розглядає, яким чином припасовують до експлуататорської сучасності залишки прогресивного радянського трудового законодавства.

Найцікавішою в аналітичному плані є розвідка Девіда Лейна «Соціальні передумови економічних і політичних змін». За ширмою цієї сухої і абстрактної назви ховається дуже жива і навіть зухвала гіпотеза, що розпад радянської системи виробничих відносин (тут вони розглядаються тотожними до рівня зарплати, що є певною натяжкою) став результатом невдоволення зрівнянням доходів у сферах розумової і фізичної праці, що було досягнуто в пізньобрежневську епоху. А отже, висновує автор через дещо хитрий кульбіт думки, соціальним базисом ринкових перетворень є представники розумової праці, які прагнули поновити розрив у доходах, тоді як представники фізичної праці за цією логікою, навпаки, були зацікавлені в збереженні наявної ситуації. Що це не зовсім відповідає реальній історії пострадянських перетворень видно вже із історії шахтарських протестів, що відкривають дану збірку. Щоправда, як вірно помічає як сам Лейн, так і упорядник Кирило Ткаченко, на початку 1990-х ринкові відносини сприймались як більш справедлива альтернатива тим формам розподілу, що склались в радянській системі, більше того, – як бажана свобода. І мало хто з тих, хто підтримували її запровадження, усвідомлювали, що скоро вона обернеться свободою бідних помирати з голоду. Підтвердженням цьому є той цікавий факт, що попри підтримку впровадження вільного ринку більшість населення на початках реформ висловлювала негативне ставлення до капіталізму (С.9) Однак проблема гіпотези Лейна пов’язана не стільки з емпіричною реальністю (тут дійсно доречно повторити Геґелеве «тим гірше для фактів»), скільки з концептуальною конструкцією, що намагається її вхопити. По-перше, сама категорія інтелектуальної праці, на противагу фізичній, хоча і має важливе значення, у даному випадку є надто абстрактною, у ній опиняються як лікарі і вчителі, які завжди були на найнижчому щаблі ієрархії розподілу соціальних ресурсів, так і партійна еліта на її вершині. Саме тому навіть означення цього класу плаває в дослідженні: від «зайнятих розумовою працею професіоналів» до міфічного «середнього класу». Така ж – хоча ймовірно менш разюча – нерівність існувала і серед представників фізичної праці. По-друге, і це значно суттєвіше, в радянській системі рівень зарплати не був ключовим показником, оскільки в ньому ніяк не відображалась наявність чисельних пільг за державний рахунок, якими насолоджувалась правляча верхівка (для справедливості відмітимо, що автор згадує про цей аспект соціальної нерівності, щоправда не намагаючись інтегрувати його в логіку своєї аргументації). Попри це, сама постановка питання – пошук соціальної бази пострадянських перетворень, визначення тих, хто від них виграв, і тих, хто від них програв, саме через призму класової структури, видається продуктивною, породивши продовження роздумів у цьому напрямку в статті Кирила Ткаченка «Історія однієї дивної перемоги, або Хто виграв унаслідок ринкових реформ?». У ній автор зосереджується на тій частині представників розумової праці, які програли, хоча може й не до кінця усвідомлюють свою поразку, замасковану під перемогу. Йдеться якраз про інтелігенцію у вузькому сенсі слова, і, зокрема, україномовну інтелігенцію. Розмірковуючи над розвитком національної культури в умовах ринку автор приходить до схожих висновків, які свого часу висловив Захар Попович у дуже цікавій статті «Капіталізм чи русифікація?», в якій, переформульовуючи назву знаменитого трактату Івана Дзюби, він демонструє плачевні наслідки вільного ринку для української мови і культури. Володимир Чемерис, перманентний революціонер і легендарний учасник багатьох протестів завершує цей блок і саму збірку спробою підсумувати і узагальнити хід історії; і якщо його роздуми й не є надто оригінальними за змістом, вони є цікавим документом внутрішнього бачення тих, хто зберігають вірність боротьбі за емансипативні ідеї найширшого спектру.

Ближче до матеріального складової базису, його продуктивних сил стоїть дослідження Дениса Горбача «Про три світи, змагання жертв і політекономію», в якому автор доводить дещо несподівану тезу, що Україна належить до країн першого світу, використовуючи за критерій такої атрибуції показники споживання зерна і металу на одну особу. При всій сумнівності такого висновку, адже ті показники, що використовувались в минулому столітті не можуть врахувати трансформацію передових сфер економіки, які пов’язані з наукоємними і точними технологіями, інтенція автора – розбити звичні мантри лівої думки про неоліберальну економіку та притаманний не лише лівим комплекс жертви, самосвідомості власної третьосортно-третьосвітності,– заслуговує на всіляку підтримку. Дещо збалансовує цю картину дослідження Ігоря Самохіна «Втрата наукового потенціалу», яке якраз і демонструє неоліберальну державу, що відступає – в дії, чи точніше в бездіяльності. Зосереджуючись на точних науках, автор ґрунтовно, крок за кроком, не намагаючись зробити якихось сенсаційних відкриттів, переконливо демонструє як проблеми у сфері науки – зменшення державного фінансування, корумпованість та консервативність, так і – так, вони поки що теж є – позитивні сторони, до яких насамперед належить відносно низька за стандартами першого світу комерціалізація науки, тобто процес перетворення її зі справи пізнання на обслуговування інтересів капіталу. Гуманітарна сфера наукової роботи  – на прикладі ідеологізації Голодомору – стала предметом дещо плутаного роздуму Якова Яковенка «Цвинтар під забудову: інструменталізація історії на прикладі Голоду 1932-1933 років», хоча це мабуть єдина робота у збірці, яка стосується виключно надбудови, її найвищих і найтонших шарів. Не дивно, тож, що порядок денний тут цілком ліберальний – наукова автономія. Ідея ангажованості науки розглядається виключно в негативному ключі. Якщо розуміти продуктивні сили ширше, включивши до них відтворення робочої сили на біологічному рівні, то сюди також слід зарахувати статтю «Нація, гендер і клас у демографічній політиці» Тетяни Журженко, в якій розкриваються дискримінаційні ідеології репродуктивності.

Дещо неочевидною може здатись кругла дата, що винесена в заголовок книги – 20 років. Однак, як доводить у передмові Кирило Ткаченко, справжня «побудова» капіталізму в Україні розпочалася не одразу після розпаду СРСР та проголошення незалежності, а з 1994 року, з приходом на посаду президента Леоніда Кучми. Саме тоді розгорнулась масштабна приватизація, дерегуляція цін та співпраця з міжнародними фінансовими інституціями (С.23). Отже на час запланованого виходу книги в 2014 році (книжка вийшла роком пізніше) якраз і припадала ця кругла дата капіталізму, і можливо (не)випадково вона збіглась із драматичними історичними перетвореннями в Україні. Книжка звісно ж була задумана і написана раніше, до Майдану 2013 – 2014 років, однак вона не втратила актуальності, а здається лише наростила її і виявилася дуже на часі.

Одним із символів Майдану 2013 – 2014 став так званий ленінопад, масова театралізована демонтація пам’ятників Леніну по всій Україні, яка розпочалася 8 грудня 2013 року з повалення київського пам’ятника вождю пролетаріату, що стояв навпроти Бесарабського ринку, символічно розігруючи перемогу капіталізму над комунізмом. Принаймні мабуть саме так уявляли собі значення своїх дій безпосередні учасники цього процесу. Однак, як це часто трапляється в історії, свідомість діячів і дійсне значення їхніх вчинків не завжди збігаються. Ліві якось знехотя коментують цей процес, тоді як вони мали б активно реартикулювати його символічну складову. Адже, по-перше, сама ідея вождя пролетаріату, не лише її матеріальна фіксація у вигляді пам’ятника, є глибоко чужою марксистському розумінню історії. І Ленін це дуже добре усвідомлював. Ідея вождя – це продукт сталінської контрреволюції, яка з диявольською хитрістю маскувалась під продовження революції. Ось зразок нелінійності і ахронічності історичного часу сталінського задзеркалля: хоча реальний Ленін був до Сталіна – пам’ятники Леніну з’явились після пам’ятників Сталіну, а дуже часто буквально на їхньому місці, як їхня метафора і метонімія. Тож зносячи їх ми насправді здійснюємо не стільки «десовєтизацію», і тим більше не «декомунізацію», ми завершуємо так ніколи до кінця і не завершену десталінізацію. І тут роботи ще дуже багато, бо «декомунізація», на жаль, дуже часто здійснюється по-сталінськи, простим вирізанням неугодних фрагментів реальності, так наче від цього зникне і структура соціальних відносин, реальною маніфестацією якої вони є. Попри це, не можна не відмітити веселого, карнавального характеру ленінопаду – здається ми прийшли до того, щоб прощатись з минулим весело. І, нарешті, найголовніша причина, чому критична думка має поставитись до цього процесу з належною увагою. Звільнення від минулого відкриває очі на теперішнє, що має величезний емансипативний потенціал. Руйнування пам’ятників «комунізму» дозволить багатьом побачити, що ж вони побудували після нього – без ілюзій.