Главная Стратегия Миротворчі місії у процесі врегулювання конфліктів на Південному Кавказі: досвід для України

Миротворчі місії у процесі врегулювання конфліктів на Південному Кавказі: досвід для України

1626

Київ. 27 лютого 2015 року (ПолітКом, Олена КОТЕЛЯНЕЦЬ). 

Тема введення в Україну миротворчого контингенту набула особливого розголосу після чергового засідання Ради національної безпеки і оборони України, яке відбулося 18 лютого 2015 року під головуванням Президента України Петра Порошенка. На засіданні було прийнято рішення про звернення до ООН (Організації Об’єднаних Націй) та ЄС (Європейського Союзу) щодо направлення в Україну миротворчої місії «з підтримання миру та безпеки». Разом з тим, Петро Порошенко одразу наголосив, що Росія як агресор не може брати участь у миротворчих ініціативах і українська сторона не погодиться на формат миротворчої місії, який міг би легалізувати російський військовий контингент в Україні.

Розвиток ситуації довкола врегулювання конфлікту в Україні дозволяє провести певні історичні паралелі. Закономірним явищем останніх десятиліть стало те, що жоден конфлікт на пострадянському просторі не обходився без участі у ньому Російської Федерації, у тому числі в якості миротворця. Російська сторона, контролюючи процес врегулювання «заморожених конфліктів» (Придністров’я, Нагірний Карабах) або ініціюючи їх розмороження (російсько-грузинська війна 2008 року), доводила міжнародній спільноті особливе право на свій вплив у регіоні. Разом з тим, роль РФ (Російської Федерації) в якості миротворця, як і в цілому рівень ефективності міжнародних миротворчих операцій ООН та ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництва в Європі) на пострадянському просторі, досить неоднозначний. Підтвердженням цієї думки є аналіз процесу врегулювання конфліктів на Південному Кавказі.

З початку виникнення конфліктів на Південному Кавказі, усі його сторони визнавали за Росією центральну роль у їх врегулюванні, оскільки усвідомлювали неготовність міжнародних організацій взяти на себе основні функції та зобов’язання стосовно підтримки миру та стабільності в регіоні. Зокрема, досягненням російської дипломатії 90-х роках можна вважати припинення бойових дій в Нагірному Карабасі, Абхазії та Південній Осетії, перетворення кровопролитних війн на Кавказі у “заморожені конфлікти”.

За посередництва РФ грузинською та абхазькою сторонами було підписано Меморандум про примирення бойових дій (грудень 1993 року), Угоду з питань біженців та Заяву про заходи щодо політичного врегулювання (квітень 1994 року) [1].

Щодо миротворчих зусиль Росії у зоні грузинських конфліктів, то вони здійснювалися в рамках миротворчого процесу СНД (Співдружності Незалежних Держав). Відтак, як СНД не вдалося надати власним миротворчим операціям міжнародного характеру, вони здійснювалися в основному силами Російської Федерації.

Операції з підтримання миру в Абхазії. Згідно підписаної між грузинською та абхазькою сторонами Угоди про припинення воєнних дій, у конфліктному регіоні передбачалося розміщення миротворчих сил СНД з метою попередження бойових дій та повернення біженців у місця їх постійного проживання. Відповідно до доповненого Мандату миротворчих сил СНД, російські військові спільно з правоохоронними органами Абхазії мали здійснювати боротьбу з діючими в зоні безпеки диверсійно-терористичними групами. До проведення миротворчої операції було залучено контингент військових сил РФ чисельністю 3000 чоловік. Не зважаючи на політичну підтримку дій Колективних сил з підтримки миру в Абхазії, інші країни Співдружності не надали свій персонал до їх складу. Операція з підтримки миру здійснювалася виключно російськими збройними силами.

Миротворча операція в Південній Осетії. Згідно Угоди стосовно принципів мирного врегулювання грузинсько-осетинського конфлікту, була створена ЗКК (Змішана контрольна комісія), до складу якої увійшли військові представники Росії, Грузії, Північної та Південної Осетії. Перед комісією ставилося завдання здійснювати контроль за припиненням вогню, виводом збройних формувань, розпуском сил самооборони, забезпечувати режим безпеки в зоні конфлікту. Для реалізації зазначених завдань при ЗКК були сформовані змішані миротворчі сили, розміщені по периметру зони безпеки. Вони складалися з трьох батальйонів – російського, грузинського та осетинського – чисельністю 500 військових кожен [1].

Результатом введення російських миротворчих сил в конфліктні зони стала стабілізація, хоч і не на тривалий період, ситуації в регіоні, підтримка простору безпеки, створення злагодженої інфраструктури миротворчого процесу. Разом з тим, відсутність тривалий час відчутних результатів у справі політичного врегулювання породила зі сторони конфліктуючих сторін розчарування та вплинуло на пошук ними інших шляхів вирішення конфліктів, в тому числі закликів до міжнародних структур посприяти врегулюванню етнополітичної ситуації на Кавказі.

Посилення російських позицій у таких стратегічно важливих регіонах як Південний Кавказ та перехоплення ініціатив у врегулюванні регіональних конфліктів пов’язано із приходом до влади В. В. Путіна. «Фактор Путіна» вплинув на зріст значення Кавказу у зовнішній та безпековій політиці РФ – була навіть введена посада спеціального представника президента з питань Каспійського регіону. Разом з тим, під впливом другої чеченської війни зріс тиск РФ на Грузію та Азербайджан. Москва неодноразово звинувачувала ці держави у підтримці чеченських бойовиків (саме через азербайджанську та грузинську територію, на думку РФ, потрапляла зброя до Чечні). Таким чином, Росія поступово відходить від розгляду Грузії в якості стратегічного союзника на Кавказі. Паралельно з цим змінювалося ставлення російського керівництва й до конфліктів на грузинській території [2].

Що стосується нагірно-карабаського конфлікту, то для Росії питання про визнання самопроголошеної республіки не стояло — ані в практичному, ані в гіпотетичному плані. Позиція Москви однозначна — рішення конфлікту повинні шукати безпосередньо конфліктуючі сторони, виключно мирним шляхом. Сучасна лінія врегулювання карабаського конфлікту в рамках механізму співголовування Росії у Мінській групі ОБСЄ (далі – МГ ОБСЄ) спільно з США та Францією, а також підтримка переговорного процесу між Єреваном та Баку сприймається російською дипломатією як найоптимальніший варіант вирішення цієї проблеми.

Зростаюча активність Росії як одного з основних арбітрів у процесі врегулювання нагірно-карабаського конфлікту, що спостерігається останні роки, зумовлена зацікавленістю РФ у реформуванні Мінської групи ОБСЄ та створенні паралельного формату посередництва у карабаському процесі. Протягом цього періоду російською стороною було ініційовано десяток зустрічей між президентами Азербайджану та Вірменії щодо врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі. Однак, слід констатувати, що сучасний діалог на найвищому рівні не наблизив сторони до прийняття конкретних рішень у вирішенні азербайджансько-вірменської проблеми, так само як і не зняв питання у його силовому вирішенні. Складається враження, що основна мета Росії не у тому, щоб вирішити конфлікт, а в тому, щоб продемонструвати своє вирішальне значення у його врегулюванні. Подальше існування конфліктів на Південному Кавказі гарантує РФ політичну присутність у субрегіоні та забезпечує утримання у своїй орбіті впливу як Вірменії, так і Азербайджану.

Зовнішньополітична активність Європейського Союзу на південно-кавказькому напрямку бере початок з 2003 року, коли у підготовленому проекті стратегії “Безпека Європи у благополучнішому світі” (A Secure Europe in a Better World), в число європейських сусідів було віднесено Вірменію, Азербайджан та Грузію, а також запропоновано проект формування по сусідству з Євросоюзом зони безпеки та стабільності [3]. Реалізовуючи на практиці постулати європейської стратегії безпеки, у липні 2003 року Рада міністрів Євросоюзу призначила свого спеціального представника на Кавказі. Можна говорити про те, що цим кроком ЄС, окрім налагодження діалогу із закавказькими країнами, долучився до безпосереднього процесу врегулювання конфліктів на їх території. Одним із завдань спеціального представника ЄС на Кавказі було сприяння відновлення миру в Азербайджані, Вірменії, Грузії та повернення біженців. Однак насправді мандат спец-представника поширювався лише на підтримку дій ООН та ОБСЄ у регіоні [4].

Напередодні серпневих подій у Грузії, ініціативу щодо посилення ролі Європейського союзу на Південному Кавказі спробувала перехопити Німеччина, що запропонувала власний план врегулювання конфлікту в Абхазії. Німецькі пропозиції викладені у «Плані Штайнмайєра» передбачали: заходи щодо зміцнення довіри сторін, поступове повернення переміщених осіб, відновлення економіки Абхазії за допомогою ЄС. План не передбачав заміни російських миротворців міжнародним контингентом, у ньому також не йшлося про питання щодо статусу Абхазії, не згадувався й принцип територіальної цілісності Грузії — Абхазія розгадалася в якості відособленої сторони конфлікту [5].

Політика ЄС щодо Південного Кавказу, передусім Грузії, активізувалась після пожвавлення російсько-німецького діалогу в липні 2008 року, спрямованого на інтенсифікацію процесів врегулювання грузино-абхазького конфлікту. У цілому російська сторона підтримала німецьку ініціативу, хоча й висловила низку застережень. Головним чином вони стосувалися питання повернення біженців до Абхазії. З позиції РФ, розгляд цієї проблеми пропонувалося відкласти на завершальний етап реалізації «Плану Штайнмайєра» [6].

Після оприлюднення «Плану Штайнмайєра» Абхазія відразу ж відмовилась його приймати. Грузія підтвердила важливість для неї миротворчих зусиль ЄС та Німеччини, при цьому висловивши ряд застережень до окремих пунктів німецької ініціативи. Подальшому розгляду та можливому втіленню «Плану Штайнмайєра» не судилося здійснитися. Цьому завадила військова операція в Південній Осетії, що переросла у російсько-грузинську «п’ятиденну війну» (8–13 серпня 2008 року).

Подальші заходи із врегулювання російсько-грузинського конфлікту були обговоренні на зустрічі президентів Франції та Росії 8 вересня 2008 року. Домовленості досягнуті в процесі французько-російських переговорів лягли в основу так званого плану «Медведєва — Саркозі» підписаного сторонами 12 вересня 2008 року. План містив шість пунктів, а саме в ньому йшлося про: незастосування сили; припинення ведення військових дій в регіоні; вільний доступ до гуманітарної допомоги; повернення військових сил Грузії в місця їх постійної дислокації; виведення збройних сил РФ на позиції, де вони перебували до початку збройного конфлікту; початок міжнародного обговорення щодо забезпечення стабільності та безпеки в Абхазії та Південній Осетії [7].

Згідно домовленостей досягнутих між Д. Медведєвим та Н. Саркозі з 1 жовтня 2008 року у так званих буферних зонах, що прилягають до Південної Осетії та Абхазії, російські військові підрозділи були замінені наглядовою місією Євросоюзу. Це стало черговим етапом встановлення додаткового контролю з боку ЄС над процесом врегулюванням конфліктів на території Грузії. Завданням місії ЄС є моніторинг припинення вогню у регіоні та спостереження за виведенням російських військ з так званих буферних зон на території Грузії навколо адміністративних кордонів Південної Осетії та Абхазії.

Ця місія ЄС не має можливостей повною мірою виконати покладені на неї безпекові та стабілізаційні функції, понад те, сприяти врегулюванню ситуації навколо визначення статусу Південної Осетії та Абхазії. Її функції не поширюються безпосередньо на території конфліктних регіонів — Південну Осетію та Абхазію. Двозначність трактування сторонами положень угоди про перемир’я та зон відповідальності Моніторингової місії ЄС у Грузії ставлять під сумнів успішне її виконання. Жодних умов для започаткування міжнародного діалогу щодо відновлення територіальної цілісності Грузії та статусу Південної Осетії й Абхазії зазначена місія ЄС не створює, а відтак не передбачає врегулювання конфлікту, а лише його замороження.

Проблема, з якою зіткнувся Європейський Союз на Південному Кавказі, полягає в припиненні функціонування Місії ОБСЄ та ООН в Грузії.

Місія ОБСЄ в Грузії була заснована в грудні 1992 року, відколи Абхазія і Південна Осетія вперше спробували відокремитися від Грузії. Вона складалася з 180 осіб, включаючи 28 співробітників, що мали статус неозброєних військових спостерігачів. У зв’язку з блокуванням у грудні 2008 року Росією продовження мандату місії, вона повністю припинила свою діяльність 30 червня 2009 року.

Місія спостерігачів ООН в Грузії була заснована 24 серпня 1993 року з метою перевірки виконання домовленості про припинення вогню від 27 липня 1993 року між урядом Грузії та абхазькою стороною. Місія складалась з 88 військових спостерігачів. Першопочатковий мандат Місії втратив свою силу у зв’язку з відновленням бойових дій в Абхазії у вересні 1993 року. Однак після підписання у травні 1994 року грузинською та абхазькою сторонами Домовленості про припинення вогню, Рада Безпеки ООН санкціонувала збільшення чисельності Місії до 136 військових спостерігачів та розширення її мандату. З 2001 року до складу Місії ООН в Грузії входило 5 українських військових. Після визнання Російською Федерацією незалежності Абхазії, сторони почали виступати за зміну назви та мандату зазначеної місії. Головна вимога абхазької сторони полягала у заміні Місії ООН в Грузії на Місію ООН в Абхазії, із встановленням зони відповідальності військових спостерігачів організації на абхазькій території. Не знайшовши компромісного рішення з питання продовження роботи місії в рамках Ради Безпеки ООН, російська сторона наклала вето на продовження мандату місії в регіоні. Таким чином, Місія ООН в Грузії припинила свою діяльність 16 червня 2009 року.

Єдиним реальним інструментом впливу на процес врегулювання конфліктів на Південному Кавказі на сучасному етапі для ЄС залишається функціонування Мінської групи ОБСЄ (займається питанням вирішення нагірно-карабаського конфлікту) та створена після російсько-грузинського конфлікту, згідно плану «Медведєва — Саркозі», Моніторингова місія ЄС у Грузії (діє з 1 жовтня 2008 року).

Що стосується участі ОБСЄ у врегулювання нагірно-карабаського конфлікту, то офіційно вона долучилася до цього процесу у березні 1992 року. Саме тоді Рада міністрів закордонних справ ОБСЄ прийняла рішення зібратися у Мінську з метою проведення форуму (конференції) для обговорення питання щодо мирного врегулювання конфлікту між Вірменією та Азербайджаном. Про свою готовність взяти участь у роботі Мінської конференції заявили Вірменія, Азербайджан, ряд інших членів ОБСЄ: Чехія, Словаччина, Німеччина, Швеція, Білорусь, Франція, Італія, Росія, США, Туреччина, передбачалась також участь азербайджанців та вірмен Нагірного Карабаху. Однак конференції не судилося відбутися через ескалацію у 1992 році нагірно-карабаського конфлікту, що переріс у збройне протистояння. У зв’язку з цим Мінська конференція автоматично трансформувалась у Мінську групу. У цей період МГ ОБСЄ прагнула досягнути припинення вогню та переконати учасників конфлікту сісти за стіл переговорів. Перша зустріч присвячена питанню мирного врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі відбулася 14 грудня 1992 року у Стокгольмі, однак бажаних результатів вона не принесла: прийнята майже усіма учасниками зустрічі пропозиція про повне припинення вогню була відхилена Азербайджаном. Однак стокгольмські переговори можна вважати повноцінним початком роботи Мінської групи ОБСЄ, що спрямувала усі зусилля на розробку мирного плану врегулювання нагірно-карабаського конфлікту. З 1992 року Організація з безпеки та співробітництва у Європі за основу вирішення вірменсько-азербайджанського протистояння обрала два базових принципи: захист територіальної цілісності Азербайджану і прийняття Нагірним Карабахом статусу автономії у складі Республіки Азербайджан.

Наступні зустрічі, проведені під егідою ОБСЄ в рамках Мінської групи, що відбувалися у червні 1992 р. у Римі та у листопаді 1993 року у Відні, а також запропоновані плани угод щодо припинення вогню та мирного врегулювання нагірно-карабаського конфлікту були почергово відхилені азербайджанською та вірменською сторонами. Неефективність у зазначений період посередницької місії Мінської групи можна пояснити наступними причинами: 1) обидві сторони конфлікту (азербайджанці та вірмени), враховуючи недостатньо наполегливу позицію міжнародного співтовариства щодо припинення війни, намагалися вирішити спірні питання військовим шляхом; 2) розбіжності учасників ОБСЄ щодо створення миротворчих сил та їх функціонування у зоні конфлікту в Нагірному Карабасі; 3) не достатня зацікавленість Мінської групи у вирішенні вірмено-азербайджанського протистояння, дистанціювання основних учасників МГ (США, Італія) від прийняття конкретних вольових рішень щодо припинення вогню; 4) втручання російської сторони у процес врегулювання нагірно-карабаського конфлікту на противагу діям Мінської групи. У дипломатичних відносинах РФ — ОБСЄ на той час домінувала московська стратегія «відмови у доступі». Росія усіляко перешкоджала країнам ОБСЄ прийняти єдине рішення, остерігаючись посилення ролі цієї організації у вирішенні нагірно-карабаського протистояння, що призвело б до зменшення російського впливу на Кавказі [8]. Як наслідок, Москва перейняла ініціативу у процесі врегулювання конфлікту та досягнула політичної перемоги над ОБСЄ. 12 травня 1994 року в м. Бішкек РФ в односторонньому порядку досягнула домовленості між Вірменією, Азербайджаном та керівництвом Нагірного Карабаху про припинення вогню, відомого під назвою «Бішкекський протокол».

Будапештський саміт ОБСЄ 5–6 грудня 1994 року поклав початок формуванню багатонаціональних миротворчих сил (країн членів ОБСЄ та СНД) для відправки їх в регіон Нагірного Карабаху. Також було визначено чисельність миротворчого контингенту ОБСЄ, а саме — 3 тис. чол. [8].

У 1995 році діючий голова ОБСЄ призначив свого персонального представника для врегулювання конфлікту у Мінську Групу. Його завдання полягало в тому, щоб представляти Керівництво ОБСЄ в питаннях, що стосуються конфлікту, особливо щодо виконання існуючої угоди про припинення вогню і створення умов для розгортання миротворчих операцій ОБСЄ. Було передбачено здійснення персональним представником постійного контролю «лінії контакту» сторін. Крім того, завданням персонального представника стало здійснення допомоги Комітету з планування, допомоги сторонам у розвитку механізмів довіри та безпеки, включаючи прямі контакти [9].

На сьогоднішній день діяльність Мінської Групи функціонує відповідно до базових документів, прийнятих на Гельсінській зустрічі (1992 рік) та на Будапештському саміті (1994 рік). Керівництво мінським процесом здійснюється трьома співголовами Мінської Групи: від Франції — Бернардом Фасьє, від США — Робертом Братке, від Росії — Юрієм Мерзляковим. Крім того, постійними членами МГ вважаються представники Німеччини, Італії, Швеції, Фінляндії, Туреччини, Білорусії, Вірменії та Азербайджану. Слід зазначити, що РФ отримала право співголовування в Мінській Групі лише у січні 1995 року, пішовши на зближення з ОБСЄ. Цей крок дозволив включити мирні ініціативи РФ в рамки ОБСЄ та надати Москві важелі впливу у переговорному процесі навколо вирішення нагірно-карабаського конфлікту.

Що стосується ефективності діяльності Мінської групи ОБСЄ за період її існування, то слід зазначити, що регулярні зустрічі представників МГ, висування ними численних політичних проектів врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі, реального поступу у цьому процесі не здобули. Непримиримі позиції конфліктуючих сторін та криза довіри у відносинах між ними роблять неефективними в сучасних умовах зусилля міжнародних миротворців.

Проведений аналіз політики Росії та Європейського Союзу в якості миротворців у конфліктах на Південному Кавказі дозволяє зробити наступні висновки. У сучасному процесі врегулювання «заморожених» конфліктів на пострадянському просторі Росія відіграє переважно деструктивну роль, адже її політика у цій сфері виходить із того, що Москва не в змозі остаточно, мирними способами, вирішити проблеми у регіоні з вигодою для себе. Тому можна говорити про те, що Кремль розподілив конфлікти на три типи: молдовський (Придністров’я), грузинські (Абхазію й Південну Осетію), вирішення яких Москвою пов’язується із стримуванням інтеграції Грузії в НАТО й посиленням позицій США на Південному Кавказі; азербайджанський (Нагірний Карабах), який російська сторона намагається використати для підвищення свого іміджу як країни-миротворця та для підтримки свого статусу регіонального лідера.

Європейська політика в регіоні Південного Кавказу у питаннях, пов’язаних з врегулюванням конфліктів є слабко вираженою. Регіональні ініціативи ЄС, а також присутність європейців у зонах «заморожених» конфліктів через роботу Моніторингової місії ЄС в Грузії та Мінської групи ОБСЄ наразі не відіграють ключової ролі у врегулюванні і не є інструментом стримування агресивної політики РФ у регіоні. Додаткові ж механізми впливу на процеси врегулювання південно-кавказьких конфліктів були втрачені внаслідок ліквідації Місій ООН та ОБСЄ в Грузії.

Що стосується розвитку ситуації навколо врегулювання конфлікту в Україні, то для розуміння реальної ситуації слід відмовитися від підміни понять і термінів, визнавши усю складність умов та процедури направлення миротворчої місії ООН на Донбас як на внутрішньополітичному (виконання низки важливих формальних кроків організаційно-розпорядчого, дипломатичного та політичного характеру), так і на міжнародному рівнях (компетентна робота українського дипломатичного корпусу в чіткості дотримання складної процедури у межах ООН).

Першочерговою та обов’язковою вимогою введення миротворчого контингенту у зону конфлікту є повне припинення активних бойових дій. Тобто введенню миротворчої місії передує політичне рішення щодо його врегулювання. За таких умов очевидним є «замороження» конфлікту на Донбасі та відкладення його врегулювання на тривалий період, як це відбулося з конфліктами на Південному Кавказі.

Втім, переведення конфлікту з відкритої фази у «заморожену» не задовольнятиме бойовиків з так званих ДНР та ЛНР, а також не вписуватиметься в плани РФ. Тому цілком очевидно, що Росія буде перешкоджати процесу, зокрема, користуючись правом вето як члена Радбезу ООН, спробує зашкодити прийняттю рішенню щодо формування миротворчої місії та спробує нав’язати українській стороні та міжнародній громадськості власний сценарій врегулювання конфлікту на Донбасі.

Однак якщо плани Кремля не справдяться, російська сторона буде долучатися до будь-якого іншого сценарію, у тому числі до комплектування та введення миротворчого контингенту ООН на Донбасі. Участь російських миротворців у складі ООНівського миротворчого контингенту має також усі шанси на деструктивний розвиток процесу врегулювання.

 

Список використаної літератури.

  1. Косов Ю. В. Содружество Независимых Государств : институты, инте­грационные процессы, конфликты: учеб. пособие для студ. вузов / Ю. В. Косов, А. В. Торопыгин. — М. : Аспект Пресс, 2009. — С. 125-130.
  2. Федулова Н. «Замороженные» конфликты в СНГ и позиция России // Мировая экономика и международные отношения. — 2008. — № 1. — С. 60.
  3. EUROPEAN SECURITY STRATEGY (Brussels, 12 December 2003) [Electronic resource] / J. Solana. — https://www.consilium.europa.eu/uedocs/ cmsUpload/78367.pdf.
  4. Шелест Г. Перспективи і можливі варіанти співробітництва Європейського Союзу та регіональних організацій щодо врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні // Перспективи співробітництва між ЄС та регіональними організаціями Чорноморського регіону : матер. міжнар. конф. (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Нац. ін-т проблем міжнар. безпеки. — К. : НІПМБ, 2007. — С. 134-135.
  5. Peace plan for Abkhazia. [Electronic resource] // https://www.auswaertiges-amt.de/diplo/en/Laenderinformationen/Georgien/080709-Georgien-Stufenplan,navCtx=267284.html.
  6. Senkyr J. Türkei schlägt Stabilitätspakt für den Kaukasus vor / J. Senkyr [Electronic resource] // https://www.kas.de/wf/doc/kas_14480-544-1-30.pdf.
  7. Russian Federation : draft resolution [Electronic resource] // https://www.securitycouncilreport.org/atf/cf/%7B65BFCF9B-6D27-4E9C-8CD3-CF6E4FF96FF9%7D/Georgia%20Blue%20draft%20resolution.pdf/.
  8. Геукджан О. Рамки международного участия на Южном Кавказе: посредничество ОБСЕ в Нагорно-Карабахском конфликте (1992–1996) // Центральная Азия и Кавказ. — 2006. — № 1. — С. 72–86.
  9. Шіллер Ф. Роль ОБСЄ в урегулюванні конфліктів на терені СНД // Миротворча діяльність України : кооперація з НАТО та іншими структурами європейської безпеки. — К. : Стилос. — 2002. — C. 88–96