Домой Текущие новости Миротворча операція ООН в Донбасі: загрози безпеці України

Миротворча операція ООН в Донбасі: загрози безпеці України

342

Олександр САМАРСЬКИЙ, експерт центру дослідження Росії, екс-посол України в Ірані

Проведення миротворчої операції ООН на окупованій Росією українській території Донбасу (далі — миротворча операція) впродовж уже досить тривалого часу періодично опиняється у фокусі уваги міжнародної та вітчизняної спільнот. 

Як відомо, про неї йшлося на засіданнях РБ ООН, вона стала предметом кількох раундів перемовин, що тривають між представниками США (К.Волкером) і РФ (В.Сурковим)*. Низку ґрунтовних публічних заходів і публікацій присвятили питанню й українські експертні кола.

Загалом, можна стверджувати, що закордонні та вітчизняні політики, дипломати й експерти саме в миротворчій операції вбачають вихід із глухого кута, в якому наразі перебуває ситуація із забезпеченням сталого миру в Донбасі. Причому більшістю така операція розглядається як засіб автоматичного досягнення позитивного результату, що не несе серйозних безпекових ризиків.

Тим часом, як запевняє народна мудрість, кожна монета має два боки. Відповідно, миротворча операція не може не нести в собі певних негативних моментів, які потребують виявлення та аналізу. Критичний розгляд ідеї миротворчої операції через призму потенційного негативу потрібен бодай для того, щоб не вимощувати дорогу до пекла добрими намірами і бути готовими до мінімізації наслідків можливого небажаного для України розвитку подій. Такий критичний підхід тим більш важливий, що ми маємо справу з Росією, яка возвела лицемірство й шахрайство у ранг чеснот і принципів державної політики. Якщо РФ щось пропонує чи на щось погоджується — значить, вона дозріла до чергової підлості. Тож коли вона пропонує миротворчу операцію і погодилася на переговори з цього питання, то тут напевно для України є доволі небезпечні підводні рифи. Тому спробуємо, бодай побіжно, ідентифікувати деякі з потенційних загроз безпеці України, що так чи інакше пов’язані з гіпотетичною миротворчою операцією.

Оскільки остання вважається засобом подолання наслідків російської агресії проти України, для такої ідентифікації насамперед важливо зрозуміти, а чого, власне, з допомогою цієї операції прагне досягти Росія— офіційний ініціатор ідеї миротворчості? У чому РФ вбачає її мету й основні завдання? Корисний матеріал для відповіді на ці запитання надає недавно опублікована стаття групи російських «інтелектуалів»** на чолі з академіком Арбатовим у далеко не пересічному російському виданні «Российская газета», засновником якої є уряд РФ. Не доводиться сумніватися, що вустами авторів промовляє Кремль, готуючи російських громадян і міжнародну спільноту до певних «миротворчих» зовнішньополітичних кроків та ініціатив. Такі реалії керованої демократії в Росії.

У зазначеній публікації наголошується, що миротворча операція «має сенс лише в тому разі, якщо допоможе зсунути з мертвої точки мінський процес». Припинення «збройного протистояння на південному сході України», переконані автори, «поставить на порядок денний виконання політичних аспектів врегулювання конфлікту», передбачених Мінськом. А ще — миротворча операція підштовхне Київ до розуміння того, що «нескінченно розраховувати на безумовну підтримку з боку Заходу він не може».

Тож спробуємо розібратися, чому це так, які причинно-наслідкові зв’язки, важливі для забезпечення російських інтересів, приховуються в трикутнику «миротворча операція — політична частина Мінських домовленостей — підтримка України Заходом».

Що стосується Мінських домовленостей, то російський інтерес до їх реалізації досить зрозумілий і вже всебічно проаналізований українськими й закордонними експертами. Підсумки такого аналізу добре відомі читачам «Дзеркала тижня», тому немає потреби зупинятися на них більш або менш докладно. Також не торкатимемося проблеми чинності Мінських домовленостей, оскільки наші західні партнери їх поки що такими вважають (згадаймо бодай недавню і — як на мене — доволі хамську заяву представника Німеччини про намір проаналізувати ухвалений ВР України «закон про реінтеграцію» на предмет відповідності цим домовленостям). Просто обмежимося констатацією двох фактів.

По-перше, Мінські домовленості, в принципі, не здатні забезпечити тривалий мир і стабільність, оскільки залишають поза увагою першопричину війни на Донбасі. Такою, як відомо, є експансіоністська, імперська політика Росії, спрямована на повернення собі статусу наддержави, і її прагнення, в цьому контексті, насильницьким шляхом, щонайменше, зберегти геополітичну сферу свого впливу в Європі, через військову агресію підпорядкувавши собі, для початку, Україну. Цієї першопричини конфлікту Мінські домовленості аж ніяк не усувають. А по-друге, реалізація політичної частини Мінських домовленостей (передбачає створення на українській території анклаву, що матиме свої парамілітарні збройні формування, утримуватиметься коштом українського бюджету, однак на практиці підпорядковуватиметься Москві, а не Києву) може, з огляду на нинішню соціально-економічну та політичну нестабільність в Україні, мати вбивчі наслідки для країни та її майбутнього і пустити значно більше крові, ніж було пролито за період з початку російської агресії. Саме з цієї причини у Верховній Раді, попри тиск Заходу, так і не знайшлося голосів для ратифікації Мінських домовленостей та, відповідно, офіційного взяття Україною на себе зобов’язань їх виконати.

Мінські домовленості, власне, є засобом невоєнного підпорядкування України Росії, оскільки спроба останньої досягти цього насильницьким шляхом провалилася. Відтак цілком зрозуміла та увага, що приділяється російською стороною виконанню їх політичної частини. Однак до чого тут миротворча операція?

Вся річ у тактиці, яку до останнього часу використовувала Росія, щоб примусити Україну виконати політичну частину Мінських домовленостей, а Захід — тиснути на нашу країну з цією ж метою. Ця тактика полягала в періодичному загостренні ситуації на лінії розмежування, а також у регулярній демонстрації готовності бандформувань, створених і утримуваних Росією на окупованих територіях Донбасу, до масштабних наступальних операцій.

Однак такі дії Росії, як це частенько з нею буває, призвели до результатів, прямо протилежних очікуваним. Вони з часом стали для міжнародної спільноти вагомим і абсолютно зрозумілим аргументом на користь доцільності відтермінування виконання Україною політичної частини Мінська. Бо й справді — спочатку для цього мають бути створені безпекові передумови. А їх немає, причому з вини РФ. То які, за великим рахунком, претензії до України щодо невиконання Мінських домовленостей?

Отже, тактикою «періодичної ескалації» Москва, фактично, власноруч домоглася призупинення реалізації політичної частини Мінських домовленостей. Як то кажуть, за дурною головою і ногам нема спокою…

Звісно, РФ легко могла б змінити цю тактику на протилежну — на «забезпечення безпеки», — спрямовану на повне припинення збройних сутичок, дотримання домовленостей щодо відведення важких озброєнь, а також виведення своїх збройних формувань з окупованої території. Тим самим було б створено необхідні безпекові передумови для реалізації політичної частини Мінських домовленостей. Однак Кремлю потрібен не мир, а контроль над територіями України. Тим часом тактика «забезпечення безпеки», з високою ймовірністю, привела б до втрати Москвою такого контролю, до встановлення Києвом реального, а не формального суверенітету над ОРДЛО. Керованість із боку Кремля політичними процесами в цих районах Донбасу, щонайменше, стала б відчутно обмеженою. Це стосувалося б і можливості безперешкодно просувати своїх симпатиків та агентів у органи місцевого самоврядування під час виборів, передбачених Мінськими домовленостями. А отже — прощавай, хитрий Мінський задум, прощавай, омріяна Малоросія… Ну, а про особисті іміджеві втрати для «твердого й непохитного» «собіратєля зємєль русскіх» у разі такого розвитку подій взагалі говорити не доводиться.

Розміщення міжнародного контингенту, незалежно до того, на всій території ОРДЛО чи лише, для початку, по лінії розмежування, означатиме виконання безпекової частини Мінських домовленостей і поставить на порядок денний питання практичної реалізації їх політичної частини. При цьому контроль над деокупованими українськими територіями Києву переданий не буде. Він залишиться в руках нинішнього «керівництва» (тих чи інших російських ставлеників, прізвища значення не мають). Річ у тому, що практика проведення миротворчих операцій передбачає підписання між, з одного боку, міжнародною організацію, яка проводить таку операцію, а з іншого — сторонами конфлікту документа, який би гарантував безпеку міжнародного контингенту. У нашому випадку такі гарантіє мають надати ОРДЛО та Україна. Без підписання такого документа з боку ОРДЛО, і це справедливо відзначається в уже згаданій публікації «Российской газеты», направлення державами ООН свого контингенту до складу місії проблематичне. Підписання ж такого документа стане ще одним кроком у напрямі легітимації «керівництва» ОРДЛО, яке має тепер офіційно відповідати за безпеку миротворців і перебувати на своїх посадах аж до формування органів місцевого самоврядування на основі законних, міжнародно визнаних виборів. Можливо, якусь частину контролю буде передано тимчасовій міжнародній адміністрації (структури ООН/ОБСЄ), зокрема над організацією виборчого процесу. Але з цими структурами працюватимуть насамперед ті ж таки «місцеві активісти» (провести на цих територіях потрібних людей на потрібні посади в умовах роботи міжнародної адміністрації значно простіше, ніж увіпхнути російського шпигуна, наприклад, в офіс українського прем’єр-міністра). У кожному разі, руки російської агентури, явної й не дуже, залишаться розв’язаними. На виборах до органів місцевого самоврядування, які, згідно з Мінськими домовленостями, Київ зобов’язаний провести досить оперативно, ставленики та просто прихильники Росії впевнено займуть основні посади і «рулитимуть» ОРДЛО досить довго. Кремль забезпечить свій контроль над новообраними і цього разу легітимними управлінськими структурами, та ще й перекладе тягар фінансування «деокупованих» територій на Україну та міжнародні структури. Основна стратегія Мінських домовленостей буде реалізована, як то кажуть, не києм, то палицею. А далі — див. вище про згубність для України цієї реалізації.

Таким чином, найперша загроза національній безпеці України, яку містить у собі миротворча операція, пов’язана з винесенням на порядок денний питання практичної реалізації Києвом політичної частини Мінських домовленостей, з огляду на виконання їх безпекової складової.

Чи може Україна відмовитися від цієї реалізації? Звісно, може. Однак тут ми повертаємося до іншої тези зі статті російських «інтелектуалів» — стосовно неможливості для Києва нескінченно розраховувати на безумовну підтримку Заходу.

Поза всіляким сумнівом, наші західні партнери, насамперед учасники «нормандського» процесу, жорстко наполягатимуть на виконанні Україною своїх політичних зобов’язань. Адже йдеться вже про «втрату обличчя» західними лідерами, які проголосили повну імплементацію Мінських домовленостей і безумовне виконання сторонами всіх відповідних зобов’язань наріжним каменем своєї політики врегулювання в Донбасі. Європа так зациклилася на декларуванні своєї відданості Мінським домовленостям, що, схоже, в принципі, крім них і поза ними вже нічого не бачить, зокрема й перспектив тривалого миру. Така поведінка, власне, не така вже й нова. Захід традиційно віддавав і віддає перевагу формальному «закриттю» проблеми (наприклад, «замороженню конфліктів» на пострадянському просторі), а не її посутньому й остаточному вирішенню. Це — одна з причин тління цих конфліктів упродовж десятиліть. Крім того, слід враховувати властиву Заходу фетишизацію виборів як таких, схильність розглядати їх у відриві від інших елементів, потрібних для функціонування в суспільстві повноцінної демократії, без яких сам виборчий процес перетворюється на пустушку. Наслідком такої однобокості стане наполягання на якнайшвидшому проведенні виборів на деокупованих територіях, що є безглуздям, з багатьох точок зору, включно з необхідністю дотримання критеріїв ОБСЄ, однак відповідатиме букві Мінських домовленостей.

Ймовірність такого погіршення, не важливо, наскільки глибокого й тривалого, є ще однією, другою загрозоюнаціональній безпеці України, пов’язаною з проведенням миротворчої операції.

Більше того, обидві ідентифіковані вище загрози у комплексі створюють для України своєрідну «вилку», становище шахового цугцвангу, коли будь-який хід гравця веде до погіршення його позиції. Байдуже, чи стане Україна реалізовувати Мінські домовленості, чи відмовиться від них. Кожен із цих кроків породжує негативні для безпеки країни наслідки. Питання, яке зло з цих двох більше, залишаємо осторонь, оскільки воно не стосується завдань цієї статті.

Цим, однак, істотні загрози безпеці України, які несе з собою миротворча операція, не вичерпуються. Є речі, про які Росія соромиться говорити вголос, «скромняшка», та й годі. Тому вони й не згадуються в цитованій вище публікації «інтелектуалів», хоча, безумовно, враховуються. Йдеться про міжнародні санкції через агресію проти України, зняття яких набуває для РФ щораз більшої актуальності.

Як відомо, найсерйозніші серед запроваджених санкцій ЄС проти Росії у зв’язку з її агресією проти України стосуються окупації Донбасу. При цьому термін їхньої дії «прив’язаний» саме до імплементації Мінських домовленостей. З виконанням останніх ці санкції мають бути зняті, про що неодноразово заявлялося. Крім того, врахуємо, що представники країн ЄС постійно висловлюються за доцільність стимулювання Росії до виконання Мінських домовленостей шляхом поетапного послаблення санкцій, синхронно з прогресом у цьому виконанні. Нагадаю, для прикладу, що 10 січня ц.р. міністр закордонних справ ФРН З.Габріель публічно заявив на заході Східного комітету німецької економіки (колективний орган ряду головних об’єднань підприємницьких спілок Німеччини), що вважав би за правильне частково скасувати санкції у тому разі, якщо з Росією буде досягнуто домовленості про формат миротворчої місії ООН і під егідою «блакитних шоломів» у Донбасі запанує стійке перемир’я. А є ще Австрія, Греція, Італія, Угорщина, їхні бізнесмени та політики…

Відповідно, слід очікувати, що з початком миротворчої операції в Донбасі проросійське європейське лобі різного ґатунку отримає додаткові аргументи для розгортання потужної кампанії за, щонайменше, поетапне скасування санкцій. І вона має чималі шанси на успіх. Повернення до відносин із Росією за формулою business as usual відповідає короткотерміновим інтересам європейського обивателя, якому немає діла до війни в Україні. У зв’язку з цим також зазначимо, що однією з підстав для посилення кампанії за скасування санкцій може слугувати й рішуча позиція України щодо недоцільності та шкідливості реалізації політичної частини Мінських домовленостей в умовах виконання безпекової їх частини.

Чи матиме послаблення санкційного режиму проти Росії негативні наслідки для України? Звичайно ж. До того ж доволі суттєві й різнопланові.

Насамперед, такий крок слід розглядати як індульгенцію, прощення Росії вчинених злочинів проти людяності, війни, сліз, багатотисячних жертв, скалічених людських життів. Безкарність, як відомо, заохочує злочинця до повторення злочину. Умиротворення російського агресора коштом жертви агресії стане стимулом для Росії продовжувати політику знищення України, хіба що в більш витончених, а отже — і більш небезпечних формах. Росія отримає час і можливості для перепочинку, накопичення фінансових, матеріальних та людських ресурсів, модернізації економіки, ВПК і збройних сил. За незмінності політики щодо України нам невдовзі протистоятиме той самий ворог, але посилений і навчений. Росія нам спокою не дасть. Це потрібно розуміти абсолютно чітко.

Крім того, є загроза, що після скасування санкцій Росія з Донбасу так остаточно й не піде. Он вона з Сирії вже разів зо три виходила. Західні бізнесмени та політики можуть собі дозволити прикидатися наївними і вдавати, що вірять усім обіцянкам Росії в рамках розгортання миротворчої операції, як було з поставками турбін Simens до Криму. Україна на такий ідіотизм права не має, бо за це доведеться, знову-таки, платити нашою кров’ю, добробутом наших дітей та внуків, і аж ніяк не західних партнерів.

Однак і це ще не все. На мою думку, окреслений вище трикутник взаємопов’язаних загроз, хоч і є найбільш значущим, та геть не вичерпує спектру ризиків, які створює для України миротворча операція. Серед них, приміром, усе ще ймовірне включення до складу миротворчого контингенту російських військовослужбовців. А отже, останні можуть отримати в Донбасі вже легальну прописку і продовжувати ворожу діяльність на законних підставах. Значно ймовірнішою й не набагато менш шкідливою для України є участь у миротворчій операції союзників Росії по ОДКБ (про їх залучення замість російського контингенту також ідеться у згаданій публікації «інтелектуалів»). Хіба хтось сумнівається, що представники цих держав-сателітів Москви працюватимуть насамперед на інтереси РФ? А скільки серед них буде ФСБшників чи осіб, котрі просто «випадково» буквально днями змінили російське громадянство на білоруське, вірменське, казахське тощо і тепер служать новій батьківщині у складі миротворчого контингенту? Справді, чому б для братньої Росії тихцем не переоформити громадянство сотні-другій осіб?

Певною загрозою, гадаю, є й створювані миротворчою операцією сприятливі передумови для вкладення обіцяних Заходом мільярдів у відбудову Донбасу. Це чималі кошти. У гонитві за ними українська влада може вдатися до поспішних і необачних кроків.

Не забуватимемо також, що проведення миротворчої операції в Донбасі відсуне питання повернення Криму не те що на друге, а на десяте місце. Воно взагалі може зникнути з порядку денного міжнародної спільноти, яка торочить щось на кшталт «от спочатку успішна миротворча операція в Донбасі, а вже потім подумаємо про Крим».

* * *

Отож, як бачимо, не все так просто й однозначно з миротворчою операцією в Донбасі. Вона справді пов’язана з широким спектром викликів безпеці України, деякі з яких є доволі серйозними та чутливими. Розробка запобіжних заходів, спрямованих на нейтралізацію й мінімізацію можливої шкоди для України від ідентифікованих вище та ймовірних інших загроз такого роду потребує спеціального прискіпливого аналізу, а його результати — окремої розмови. Тож працюймо!

* Стаття була написана до останнього раунду цих перемовин, які відбулися 26 січня ц.р., і, відповідно, не враховує їхніх результатів. Втім, вони, як це можна побачити, лише підтверджують основні висновки вже проведеного аналізу. 

** Беру в лапки слово «інтелектуали», оскільки виразники й прибічники нацистської ідеології «русского міра», яка є світоглядною основою російської політики, зокрема щодо України, в принципі, не є елітою цивілізованого суспільства, попри фахову підготовку. Нацист — він скрізь і завжди нацист. А інтелектуальний слуга нацизму — то, мабуть, найнижчий рівень моральної деградації особистості. 

Джерело: Дзеркало тижня