Домой Стратегия Країна розвинутого трибалізма

Країна розвинутого трибалізма

106

plemiaВолодимир Задирака

Зазвичай, на мовне питання існує два погляди. Одні кажуть що проблема є. Інші твердять що все це вигадки. Найсмішніше, що і ті і інші кажуть правду і брешуть,  водночас.
Двомовність є легальною можливістю відмінити українську за «нєнадобностью». Збереження одномовності є шляхом до культурної асиміляції російськомовних. Це не міф. Так воно і є. Це ж не просто боротьба за зміни закону. Це змагання у тому «в кого довший».  Якби сторони (а це очевидно) не були б так радикально налаштовані, то мовна проблема була б вирішена іще у 90-х. Як вирішена? Відповісти на це питання важко.  Занадто багато на кону. Влада. Реальна та символічна.
В України є багато спільного із Африкою. Не тільки хатки-мазанки. Не тільки скорочення тривалості життя. Мешканці трьох країн Східної Європи і шести південніше Сахари живуть менше. І це теж про нас. Але ще не все. Чули про трибалізм? Племінна свідомість. Так от вся історія незалежності може позначатися цим терміном.  Ми маємо подавати заявку до Африканського союзу.
Пустий конфлікт?
Соціолог Валерій Хмелько твердить,  що вся проблема у тому що слов’янська більшість в Україні ділиться на кілька частин. Українці 61% (частина є російськомовними), росіяни-9%, біетнори (люди які сприймають як українців і росіян водночас) – 24-25%. Насправді, і росіяни і люди із подвійною самоідентифікацією мають доволі відмінне від українців самосприйняття.  Локальноі російськомовні українці (біетнори, росіяни) переважають на південному сході. Не всі із них є полум’яними прихильниками регіоналів, але тенденція до голосування за них стійка. Люди голосують за свої «помаранчеві» чи «біло-блакитні» партії,  в залежності від регіону.
Такий розподіл існує вже 20 років. І риторика опонентів по важливим соціальним та правовим питанням майже ідентична. Тіко про «совенятко» українське та російське вони говорили речі відмінні.   Наприклад, біло-блакитні були захисниками демократії і соціальних прав 2005 року. В ті ж буремні часи і їхні опоненти з числа помаранчевих відрізнялися винятковим народолюбством.
До президентських виборів 2010 представники цих сил, що мали виразний географічний розподіл виборців, прийшли із практично одними авторитарними гаслами. Народ міняє настрої, а партійно-географічний розподіл залишається тим самим. Думаєте, що так було тільки в 2000х? Помиляєтесь. Під час виборів 1994 року було те саме.
«Аналіз даних опитувань, які КМІС провів у 1994 році, показав, що в обох частинах України ставлення до політичних свобод і до правової рівності членів суспільства були фактично однаковими, а до особливостей  ринкової економіки, до приватної  власності та розвитку приватного підприємництва були або дуже подібними, або відрізнялися значно менше, ніж розподіли голосів за різних кандидатів. Значно відрізнялися лише національно-політичні орієнтації – ставлення до членства України в СНД, до відносин між Україною і Росією і до статусу в Україні російської мови.» — пише той самий Валерій Хмелько.
Більшість громадян України відносить себе української «етнічної» 77,8% (перепис 2001 року), а ще  більше до «політичної» нації.  Опитування свідчать, що мовні і культурні питання є далеко не головним для людей , але і Північно-Західна, і Південно-Східна частини України голосують за свої партії із етно-націоналістичних міркувань.   Виходить, що підтримують своїх за певними ознаками, як це робиться в Африці, коли чільні представники племені гуртують навколо себе «своїх». Місце племінних татуювань, ритуальних порізів на щоках, леопардових шапок займають вишиванки, відсутність вишиванок, демонстративна любов до пісенного репертуару , різних футбольних клубів, ОУН, Голодомор, ну і питання мови. Як без неї. І так вже 20 років.
Вожді
Умовно «ліві» із південного сходу, як і умовно «праві» із північного заходу у 90-х відображали інтереси «червоних директорів» і «національно свідомих чиновників».  Процеси у «рухофренській» і «комуняцькій» частині України проходили синхронно. Власниками партій та замовниками політики були бізнесмени, тісно пов’язані із бюрократією і бюрократи, які перетворювалися на «ефективних власників» приватизованих підприємств. Синхронно реагували на соціальні конфлікти.  Найцікавіше, що комуністи і КУН в середині 90-х намагалися очолити робітничий рух. Це іще більше прив’язувало маси до політики правлячого класу.
Сьогодні постпомаранчеві та білоблакитні відображають інтереси того самого експлуататорського прошарку, найкрупніших ФПГ, які за певних обставин ставили то на одних то на інших. Що ж ми можемо побачити? Політичний спектр розділено за етно-національною ознакою. Громадяни є виборцями, що голосують не за програми чи конкретну послідовну позицію, а за етно-племенних лідерів.   А при владі ті самі великі монополісти. Вони замовляють політику. Їх ніхто не вибирає. Влада капіталу анонімна і непідзвітна. Так український капіталізм творить імітаційну демократію. Насправді, вплинути на владу політичними методами в Україні неможливо і при нинішньому м’якому авторитаризмі і при «демократії».  Тобто вожді племен визначаються не походженням, а здатністю фінансувати та підтримувати ідеологічний апарат. Годувати жерців одного із націоналістичних культів.
Найцікавіше, що реальна соціальна боротьба не має жодного стосунку до «політики»  Насправді, вплинути на владу і примусити її дослухатися до голосу вулиці можливо, але тільки коли дія буде «неполітичною». Недавні протести студентів та вчителів доводять це. І чим менше політоти буде на заходах тим краще. Саме відсутність діячів парламентської опозиції забезпечила найсильніші удари по Табачнику від часів «антитабачника». Тож ми бачимо, що влада ігнорує етно-політичні аргументи, бо знає що вони нічого не варті.
Насправді, проблема не в тому чи є Табачник «українофобом». Він нездара-керівник, що пропустив протести вчителів і цим підставив своїх шефів. Культурна боротьба так захопила керівника МОНМС, що він просто забув про зарплати підлеглих. Тут йому і може прийти повний «антитабачник».  І нацдеми, що займалися боротьбою із міністром до цього будуть не причетні. Бо у них  замість думок націоналістичні галюцинації.
Шамани
Ми із усією очевидністю можемо засвідчити, що політична (не соціальна і не класова) боротьба в Україні носить характер етнічної. На вулицях не ріжуть і не б’ють (епічний поєдинок між Поярковим та Бузиною рахувати не будемо), але аргументи сторін апелюють до групових політичних міфів, культурних маркерів, а не до логіки. До регіональної етнічної свідомості. До тамтамів та бойових танців. Обрядів виклику дощу та духу національного генію.
Відмінність творить уявлена спільнота. З одного боку «чисто українська», з іншого «україно-руська». Друга не є ні російською ні українською. Це і специфічна форма «руського міра», і «українства». Інша трактовка українського національного міфу, що відрізняється від «канонічного». Часто із діаметрально протилежними оцінками, але із спільним порядком денним. Коли Бузина говорить про свій «націоналізм» і «патріотизм» він не бреше. Його культурний і вербальний екстремізм мало відрізняється від клоунади штатних (Фаріон, Михальчишин) свободівських балакунів.   Це пробудження ідентичності та  збурення ненависті до опонентів.  Кожному «за» має відповідати своє «проти».  Формується не тільки власний ідеалізований образ, але і «мармиза ворога». Донецькі проти галичан. Це міф. Але такий міф, що має політичні наслідки.
Донеччина та Галичина завдяки «національному» виміру перетворюються на території де політичне життя підпорядковується дуже специфічній  тенденції. Абсолютна згода і тоталітарна гомогенність настроїв у цих регіонах вражає. Народ, конформістська «більшість», несе відповідальність за подібний стан речей. Етнічні шамани не мали б сили, якби їх не слухали.
Коли непристойний та надто прямолінійний в своєму замилуванні владою журналіст Александр Чаленко  намагається захистити Табачника від критики, то він ні чим не відрізняється від «опонента» Сергія Грабовського, який абсолютно послідовно доводив, що критикувати режим Ющенка-Тимошенко на початку 2005 року неприпустимо. В голові шамана є чудовий пристрій, який дає можливість безпомильно відрізняти свої та чужих. Своїм – все, чужим – конституція. Шаман забуває про що говорив вчора. Сьогодні Грабовський говорить про поганий авторитаризм, а вчора реабілітовував націоналізм, який є етичною підставою автократії.
Війна на винищення
Вирішення проблеми мови на одну чи на іншу користь (компроміс не розглядається) призведе до обмеження прав супротивника.   І не тільки це.  Прийняття позиції однієї із сторін призведе до чергового переформулюванню загальнонаціональної ідеї.  Проблема у тому, що національна ідея, і за звичайних обставин, завжди переформулюється. Вона не може бути завершена. Це безперервне міфотворення. Міфи не вічні. Тому нація потребує нових. Це процес постійного виробництва ідеологічного сміття.
Кожна із сил, «чисті» та «нечисті» українці відстоюють своє безальтернативне бачення національного. Канонічність погляду на «українство» має бути встановлено державою. Національна ідея на думку значної частини її прихильників (в теорії) не має співпадати із державною політикою та викручуванням рук опонентам. Втім, на практиці вона завжди є  саме насильницькою та репресивною. Все багатство національної культури та історії має бути відредаговано на вимогу замовника. І це та ситуація, коли відрізаючи частину правди ви отримуєте брехню. Бо у відредагованому шматку виявиться вся істина.
Обидві національнозбуджені групи населення мають свою «племінну» інтелігенцію, що готова захищати позиції до останнього супротивника і плюватися до останньої краплі слини. Бо, насправді, мова йде не про «мову», а про те який варіант «українства» буде введено декретом як єдино вірний.   Це хліб та влада інтелігенції. Черствий окрайок та символічна влада.
Насправді, мовна проблема, якщо відкинути розмови про «лінгвоцид», квоти для співаків на радіо і інші «шаманські» штучки, зводиться до двох:
1) Громадянину має бути зручно звертатися до державних  органів та приватних структур. На зрозумілій йому мові. Документообіг має бути одноманітним.
2) При перекладі, наприклад, судових рішень може бути багато цікавих «нюансів».  Все інше, що є у «мовній проблемі» жодного стосунку до мовної проблеми не має.
Вирішити таку задачу за 20 років здатні, навіть, вітчизняні політики. Втім, в умовах українського національного трибалізму  вони у цьому не зацікавлені, як і інтелігенти. Тому вожді кличуть на останній електоральний бій, а шамани діляться галюцинаціями в блогах.
Втім, остаточна перемога неможлива, як не є можливий і розкол країни. Замовники політики із обох сторін одні й ті самі. Зарубіжним імперіалістичним центрам не потрібен розкол України. Вашингтону потрібна Південна Україна. Це частина Великого Близького Сходу. Кремлю необхідна Галичина із її природніми резервуарами для газу. Європі не потрібен хаос на східних кордонах.
Відмовитися від патріотизмів
Хочеться порадити молодим, насамперед, начхати на етнічну самосвідомість. Боротьба у кожній країні має національний характер за формою, але зміст її універсальний. Ті що знаходяться на самому вершечку соціальної піраміди дурять тих хто знизу. Обвинувачення інших є спробою виправдати власний злочин. І штучний голод 32-33рр, і масові вбивства євреїв (при активній співучасті населення) у 41 в Галичині і етнічні чистки 42-43рр. все це провини за які потрібно або покаятися, або… зосередитися на чужих скелетах у шафі.
Треба називати речі своїми іменами. Український та русько-український націоналізм є племінною свідомістю, яка намагається стати національною. Це націоналізми. Репресивні і облудні. Їх варто соромитися. Не мови чи походження, а перетворення ідентичності чи культури на велику політику.  Єдиний спосіб припинити цей цирк, замінити національне класовим. Тоді припиниться обман. КПУ та ВО «Свобода», що прикидаються захисниками інтересів трудящих, а на ділі розігрують етно-націоналістичну  підуть туди куди і піде національний міф. Залишать політику. З одного боку помаранчево-білоблакитна буржуазія і бюрократія. І проти неї трудящі класи.  І тоді, коли політичний конфлікт буде вибудуваний як класовий то питання мови стане інструментальним і буде вирішено із зручністю для сторін.
Найкращим варіантом буде відсутність державної мови. Як і будь-якої держави. Трудова Федерація (так звана «махновська республіка») не заганялася із проблемою державної мови, хоча територія була вельми строкатою в етнічному сенсі. Її не було. Кожна людина використовувала зручну їй мову.
За погромні настрої та дії карали на смерть.  Ми живемо у 21 столітті і не варто вбивати всіх расистів. Просто варто їх ізолювати політично, як націоналістів, патріотів і інших виразників інтересів правлячих класів. Для цього також має піти ціле покоління гуманітарної інтелігенції. Шамани мають бути замінені відповідальними інтелектуалами, байдужими патріотичних видінь.  І от тоді ми припинемо іти африканським шляхом розбудови національної держави із трибалістським присмаком та постійними істеричним племінними суперечками . Правлячий клас єдиний. Йому варто протиставити єдність трудящих.