Главная Политика Консервативні фікції. Навіщо підіймають галас довкола мовних питань?

Консервативні фікції. Навіщо підіймають галас довкола мовних питань?

87

movaРоксолана, «Пряма Дія»

Нещодавно МОНМС затвердило Концепцію літературної освіти. Текст відповідного наказу від 26 січня № 58 оприлюднено на сайті Міносвіти. Крім того, точаться суперечки щодо прийняття новового закону «Про мови» , при чому дехто з владців схиляється до того, що закон слід прийняти негайно . У цих обставинах у певних колах громадськості підіймаються хвилі обурення (https://www.radiosvoboda.org/content/article/2294523.html, https://centromonitor.com.ua/?p=527 ). Однак привертання уваги громадськості до мовно-національних питань має свій «темний бік»: значно більшою небезпекою, ніж самі владні проекти в цій галузі, може виявитися якраз галас довкола згаданих питань.
Те, що права ідеологія є підміна реальних проблем та їхніх причин фікціями — думка не моя і давно вже не нова. Через саме таку сутність правої ідеології вона, як зауважують уже нарешті найспостережливіші з лівих інтелектуалів, парадоксальним чином завойовує все більшу й більшу популярність як на Заході, так і в наших умовах. Річ тут у тому, що людині значно легше реагувати на всі проблеми за однією накатаною і психологічно комфортною схемою — варіаціями на тему «всі підараси, а я д’Артаньян» (чи, частіше, «а ми мушкетери»: адже сила правої ідеології ще й у тому, що вона пропонує прості способи подолати самотність: об’єднатися з кимось за зовнішнім — і тому нібито незмінним, «вічним» чинником), ніж розглядати кожну конкретну проблему в усій сукупності обставин її виникнення і розвитку, дошукуватися її реальних причин і способів її вирішити — нейтралізувати ці причини. Адже синонімом «правої ідеології» недарма виступає «консерватизм»: пояснення світу для консерваторів не передбачає пошуку рішень узагалі, адже не передбачає змін. «Національність», «релігія» — з одного боку, зручні як «вічні» фактори для «єднання», з іншого ж — і проблеми, що зумовлені цими «незмінними» факторами, також «вічні».
Отут ми й підходимо до того, що я, власне хотіла сказати (досі було просто інтро з банальних очевидностей). Наштовхнуло на думку зауваження Вадима Гудими щодо того, що нинішню політику влади в цій країні інакше як «розпалюванням міжнаціональної ворожнечі» (говорячи термінами з кримінального кодексу; іншими словами, це — ксенофобія) не назвеш. Але причиною того, що довелося тяжко замислитися, були спостереження за реакцією частини могилянського товариства (як студентів, так і викладачів) на чутки про недавнє ухвалення Концепції літературної освіти. Здається, товариство це реагує на постанову якраз так, як від нього сподіваються ті, хто ту постанову прийняли. У свою чергу, про цю постанову, а також про майбутній закон «Про мови» владці говорять якраз для того, щоб викликати саме таку реакцію товариства.
Це дуже вигідно владі в теперішніх умовах: невдоволення людей повільно, але неухильно наростає, тому треба хутко спрямувати його в безпечне русло. Що ж може бути легше, ніж зіграти на комплексах нашого схильного до авторитарної психології суспільства: знайти «чужого» — і як такого, в рамках цієї психології, автоматично винного і відповідального за всі негаразди. І нехай цим «чужим» виступлять безпечно віддалені «москалі», а також «малороси»-«зрадники»-«перекинчики»-«фріки»-«підараси» з «національно несвідомих» співгромадян (чудовий бонус: розкол у рядах людей зі спільними реальними проблемами!). Винуватця знайдено, можна карати його, кричати «Ганьба!» кому завгодно і забутися в садомазохістичному екстазі. Тоді в людини не залишиться часу й сил, щоб зупинитися й проаналізувати, що ж насправді настільки заважає їй жити, що вона не витримує тиску і повстає. «Утиски національної культури та мови», до яких апелюють консерватори — це, як я вже писала на початку, лише фіктивне прикриття для реальної проблеми. Навіть якщо абстрагуватися від того, що категорію національного саму по собі слід критично обдумати, таке формулювання показує лише один аспект більш загальної проблеми. Певні прояви культури (і мову з літературою серед них) можна утискати тільки тоді, коли є загальні тенденції до тоталіталітаризації, обмеження свободи думки й вираження її, ідеологічного контролю над свідомостями людей. У свою чергу, усі ці засоби застосовуються для того, щоб не дати людям можливості усвідомити ненормальність свого соціального становища — становища експлуатованих, у наших умовах — експлуатованих вузьким прошарком багатої буржуазії (тих, кого в народі раніше звали олігархами, а зараз — великими бізнесменами, власниками корпорацій), в руках якої зосереджено керівництво виробництвом, де працюють українці й не українці; торгівлею, що тільки через неї українці й не українці можуть отримувати засоби до існування в цьому суспільному ладі; освітою, що виховує в українців і не українців покірність, обивательський скептицизм, нездорову змагальність, ворожість до «чужого»…
Іншими словами, мовне питання, насправді, — не причина жодного соціального негаразду. Крім того, «утиснути національну культуру» не є метою дій влади — вона не має з цього прямої вигоди. Підняття мовного питання зараз — це всього лиш один з багатьох засобів ідеологічної маніпуляції нашими свідомостями. І якщо ми «вестимося» на цю провокацію і витрачатимемо сили на те, щоб боротися з вітряками, підтримуючи нескінченний і в суті своїй безрезультатний (див. вище) цикл боротьби з консервативними фікціями — ми дамо змогу владі провадити їхні «реформи», що призведуть до посилення соціального гніту: на наступній сесії ВР можуть ухвалити трудовий і житловий кодекси, а ніхто цього й не помітить за «національно-визвольною боротьбою». Добре подумаймо, товариші і колєги, чи влаштовує нас такий сценарій.