додому ПОЛІТИКА Готуючись до…

Готуючись до…

148
Олена Стяжкіна

Київ, 5 серпня 2015 року (Тиждень.Ua, Олена СТЯЖКІНА). Важко сказати, до чого зараз ми готуємося більше: до Мінська-3 чи до місцевих виборів у ОРДІЛО (окуповані райони Донецької і Луганської областей. – Ред.) за українським законодавством. Та й узагалі: чи готуємося? Чи просто чекаємо, як воно піде, те кремлівське божевілля, стежимо за виразом обличчя сучасного Гітлера, виконуємо поради «старших товаришів» із Європи або США…

Очікування – це іноді дуже сильна позиція. Однак буває, що і слабка.

Так, ми поки що не можемо виграти у відкритому військовому протистоянні. Але ж сформувати власний порядок денний у політичному полі можемо? Чи теж очікуватимемо, поки його сформують реваншистські сили, для яких окуповані та прифронтові території – єдино можлива зона кормління, єдина земля для зростання рейтингів та статків?

От, наприклад, контактна група, куди входять представники «ДНР-ЛНР», посол РФ, колишній президент Кучма та представник ОБСЄ.

Хто в цій групі представляє інтереси українців, які не хочуть жодних «республік», але не мають змоги поїхати з окупованих територій? За оцінками терористів, таких людей «там» не менше ніж половина. Їх відправляють «на підвал», на них доносять, за ними полюють, але вони не здаються. Хто в контактній групі представляє їхні інтереси?

Плюс мільйон (за офіційними даними) чи близько двох (за неофіційними) переселенців, що мешкають в Україні й хочуть повернутися додому. Серед них є воїни, які пішли в добровольці, а тепер уже в армію за мобілізацією. А ще діти, пенсіонери, жінки, люди різних професій, статків, уподобань. Різні в усьому, крім одного: вони українці. То хто представляє їхні інтереси в перемовинах про долю окупованих територій?

Чому вони мовчазні та невидимі? Бо їх організаційно немає? Це неправда. Громадських та волонтерських об’єднань, що презентують як «окупованих», так і переселенців, безліч. Для добрих справ вони утворюють коаліції та широкі рухи. Не раз і не двічі ці об’єднання наголошували на необхідності того, щоб було почуто не сумнозвісний кремлівський переспів «голосу Донбасу», а власне його справжню інтонацію та реальні потреби.

Чому досі ні? Їм треба взяти в руки зброю? Захопити кілька будівель та з десяток тисяч заручників, проголосити свою Українську республіку, і тільки після цього шановна громада Європи зголоситься посадовити їх разом із ватажками «ДНР-ЛНР»?

Що мають зробити люди, які хочуть жити на українській Донеччині та Луганщині, щоб їхні інте­реси було озвучено, враховано й поставлено на порядок денний?

Зараз, у момент нібито перемир’я, маємо час, щоб визначитися, у який спосіб і якими організаційними заходами вирішити цю проблему. Можливо, потрібні фахівці з міжнародного права, можливо, лобісти цієї ідеї в Європі та світі. І насамперед в Україні. Бо якщо Україна солідарно виступить із цією вимогою, то навіть у брехливого Кремля не буде аргументів для відмови.

Якщо ми зробимо все правильно, Мінськ-3 відбудеться в умовах зовсім іншого розкладу сил. Єдина неприємність, що нормальним людям треба буде сісти за стіл із терористами, але то таке… Що більше нас серед них, то менше їх серед нас.

Зрозуміло, нам може дуже пощастити й сили Москви для нової війни вже не вистачить. Тож працюватиме «мирний план» із нав’язування Україні «нової місцевої еліти», що з ростовською чи бурятською пропискою опиниться у кріслах депутатів районних та міських рад.

Знову чекаємо? Знову дивимося серіал «як воно піде»?

Навіщо? Щоб потім наступні 20 років жонглювати проблемою «різної України», «розколу» та «демонізованого Донбасу»?

Хіба не можна вже зараз почати думати, як дати цьому раду?

Тож, може, візьмемося за розробку закону, який «відкріпить» громадян від адреси реєстрації й дозволить проголосувати за місцем реального проживання? Може, вкладемось у загальну українську кампанію із місцевих виборів на окупованих територіях? Борди, телеефіри – тут, в Україні, – для кандидатів, які готові повернутись і працювати на вигнання терористів?

Може, сформуємо, зрештою, депутатський корпус для «особливих територій» за своїми, а не московськими правилами? І не чекатимемо, поки нас обдурять добре профінансовані реваншисти та російські агенти.

Зрозуміло, що такий закон не є однозначним. Ризики фальсифікацій голосування зростають в арифметичній прогресії. Однак іще є час над цим попрацювати. Подумати, чи процес «відкріплення» всіх українців буде ефективним, чи такий закон повинен мати тимчасовий характер і поширюватися тільки на території з «особливим статусом». Порахувати, скільки місць у районних та міських радах слід виділити для голосування в «материковій» Україні, а скільки – відповідно до статистичних даних – залишити для голосування «там». Якщо діяти правильно й в інтересах держави, наслідком місцевих виборів може стати конфігурація сил, яка сприятиме абсолютно природній та безболісній реінтеграції територій, а також нормальній роботі з відновлення економічного потенціалу Донецької та Луганської областей.

Час працює на нас. Однак він може образитись, якщо ми вкотре дамо йому просто минути безслідно. Зараз не від Кремля, а від України залежить, яким голосом промовлятиме Донбас.
І проґавити свій шанс на стратегічну ініціативу буде просто підступно.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я