Домой Культура Біле місто Мавпячого бога, череп, лазер та банани

Біле місто Мавпячого бога, череп, лазер та банани

89

Олександр НИКИФОРЧАК

Чи може трапитись те, чого трапитись просто не може?

Чи може мрія та міф бути реальністю?

Чи залишились ще нерозгадані таємниці у нашому наскрізь просвіченому технологіями світі? Все в ньому відомо, все чітко, ясно та впорядковано. Від супутників та інтернету не сховатись. Нема вже білих плям, нема загадок. Буденно все. Звично…

Вище ніс! Відчиніть вікно у казку, дива ближче, ніж ми думаємо!

https://youtu.be/XvrEj1CVGmU

Я розповім історію, що поєднала міф, дивакуватого мільйонера, віру в неможливе та надсучасні методи досліджень.

Ця дивна історія, як і належить всім дивним історіям, що поважають себе, почалась дивно. Американець Джордж Хей одержав у спадок мільйони. Продовжив свою нелегку мільйонерську працю банківськими інвестиціями та на будівництві залізниці (відповідав за технічне забезпечення, бо за спеціальністю був електротехніком) в штаті Арізона у 1897 році. Підсобниками та робітниками на будівництві були індіанці, з якими охоче спілкувався Хей, проводячи так весь вільний час. Поки нічого дивного. Аж тут втрутився випадок. Чи доля?

Затишно ввечері біля багаття! І тут Джордж Хей зацікавився дивним заняттям індіанки. Вона чомусь кусала шви чоловікової замшевої сорочки. Виявляється так вона знищувала вошей. Замість відрази стара шкіряна сорочка, прикрашена вишитими традиційними орнаментами викликала бажання її купити. Вона стала початком воістину грандіозного зібрання речей побуту та культури індіанців, зібрану схибленим мільйонером. Відтепер весь свій час, гроші та енергію він присвятив збиранню індіанських старожитностей. Його агенти їздили Сполученими Штатами та скуповували все, не торгуючись. Ця колекція стала основою для формування Національного музею американських індіанців, нью-йоркське відділення якого носить його ім’я.

Як це буває завше, де великі гроші та схиблені мільйонери — там обов’язково інші диваки та авантюристи. Як одні, так і інші переслідують свої цілі. Один доктор з Нового Орлеану перепродав йому купленого в Москітії (регіон Гондурасу) броненосця — статуетку з базальтового каменя. Це по суті стало початком нової манії Хея і вже безпосередньо стосується нашої розповіді.

Ще з часів конкістадорів та Ернана Кортеса ходили легенди про Біле місто, Blanca Suidad, сховане глибоко в джунглях, оточене білими мурами, жителі якого такі заможні, що їдять з золотого посуду. Такий собі аналог Ельдорадо. Панує там культ злого Мавпячого бога. Лише невеличка проблемка: хто туди потрапить — назад не повернеться. А якщо навіть пощастить вирватись — невдовзі гине, зачасту від укусу змії.

Знайти це місто — стає сенсом життя Джорджа Хея.

Англійський археолог та шукач пригод Фредерік Альфред Мітчелл-Хеджес був живою ілюстрацію героя пригодницького роману. В 1924 році він заявив про відкриття давнього міста майя Лубаантун в Британському Гондурасі (зараз Беліз). А 1927 року разом з прийомною дочкою Анною знайшли в руїнах давнього храму кришталевий череп, названий “черепом Мітчелла-Хеджеса”. Кришталевий череп Долі ще. Красива назва! Навіть досі він бентежить розум шукачів незвіданого та різного роду містиків і стає приводом різного роду теорій про його чужопланетне походження, про давню суперцивілізацію та подібні. Інформації про нього в інтернеті море. Всілякої…

Все це прекрасно, звісно, така мегатаємниця з глибини віків. Якби не маленька дрібничка. Місто Лубаантун зараз — пам’ятка архітектури та історичний центр, музейний комплекс в Белізі. І відкрито його ще 1903 року, досліджували його інші. І Мітчелл-Хеджес був там просто як репортер газети Ільюстрейтед лондон ньюз у 1925 році, а рік тому побував там як супутник справжнього першовідкривача міста — Томаса Ганна.

І диво-череп виявився підробкою невідомих умільців. Куплений був за знайденими пізніше документами на Лондонському аукціоні 1943 року, а не 1927… Всі ці феєричні відкриття — лише феєрична містифікація задля покращення фінансового становища.

І отакій людині Джордж Хей довірив пошуки своєї мрії. От і авантюристи в додачу до диваків в оточенні схибленого мільйонера. Думаю одразу очевидний результат. Так, попри бундючні заяви про похід в країну непролазних джунглів та неприступних гір, Мітчелл-Хеджес спочатку захворів. А потім, знайшовши на узбережжі кілька затоплених на мілководді кам’яних статуй, мабуть, знесених туди зсувами ґрунту, далі не пішов, вигадавши версію про відкриття Атлантиди — праматері давніх індіанських цивілізацій.

Наступна експедиція мала партнером Національний музей Гондурасу та президент країни, що таким чином сподівався дати поштовх розвитку та насамперед заселенню цього справді первісно-неосвоєному регіону. Керівником експедицій 1934 та 1935 став канадець Стюарт Мюррей. Він, наслухавшись легенд, глибоко повірив, що знайде місто Мавпячого бога. Але, коли мета вже ніби от-от буде досягнена, щось йому заважало. Зливи, непрохідні джунглі, смерть провідника… Є в музеї індіанської культури фото Мюррея, зроблене на березі річки: він стоїть на колінах у ряду маленьких кам’яних зернотерок, на яких вирізані чудові голови птахів або тварин. На звороті фото Мюррей залишив послання Хею:

“Вони походять з втраченого міста Мавпячого бога. Індіанця, який приніс їх, у вересні вкусила списоголова змія, і він помер. З ним померла і таємниця місцезнаходження міста … Подробиці після повернення.

Р. С. Мюррей.”

Серед безлічі привезених ним артефактів були два, які, на його думку, були ключем до таємниці втраченого міста: камінь з ієрогліфами та статуетка мавпи, що закриває мордочку лапками.

Авантюрист, дивак чи справді Мюррей був на порозі грандіозного відкриття?

Чи могло існувати місто в умовах дощових джунглів, де за висновками тогочасних вчених в принципі такого бути не могло, сільське господарство (щоб прогодувати чисельних жителів) не можливе, взагалі, будь-яка господарська діяльність не можлива.

Хто правий — вчені чи легенди? Чи існувало таке місто в дійсності? А може — як казав один з його шукачів — його не існує, це не конкретне місце, а метафора для означення всього втраченого, але до чого хочеться повернутись. Казковий чарівний міраж, що манить, але весь час втікає…

Шукатимемо розгадку, це ж цікаво!

Про череп вже було, а от про банани й лазер — ні. Буде. Наступного разу.

А поки хочу подякувати читачам моїх Блоги про монети та Дописи на ПолитКом за приділену увагу, сподіваюсь було цікаво.

Не перемикайтесь!

 

Фото і колаж — Олександр Никифорчак