Це підкреслює нагальну потребу в політиці реміграції.
Протягом останнього десятиліття європейський політичний істеблішмент проводив політику масової імміграції, нехтуючи добробутом власних громадян. Європейські праві або долучалися до цієї невдалої політики, або з різним ступенем успіху застерігали від неконтрольованої міграції та руйнування національного суверенітету. Останніми тижнями наслідки цієї політики стали очевидними на вулицях Парижа, Мілана та інших європейських міст.
Хоча заворушення у Франції значною мірою виникли на тлі невдоволення зростанням вартості життя, погіршенням якості державних послуг і недостатнім фінансуванням шкіл, демонстрації швидко переросли в насильство. Іммігранти, ісламісти та організовані радикальні ліві активісти підпалюють будівлі, грабують магазини, нападають на поліцію та вриваються до приміщень. Цей внутрішній тероризм, що охоплює деякі з найпрекрасніших міст Європи, є особливим різновидом зла, яке чинять люди, об’єднані ненавистю до своїх сусідів і культурної спадщини власних країн. Ці революційні рухи не прагнуть реформувати політику чи інституції — їхня мета полягає в делегітимізації самої цивілізації, втіленням якої є ці інституції.
Протягом багатьох років європейські політичні еліти вітали неконтрольовану імміграцію та суспільний безлад. Молоді європейці, особливо в Західній Європі, дорослішали в умовах, коли інституції знову й знову не забезпечували їм безпеки, можливостей і державних послуг, які їм обіцяли.
Якщо насильницькі й тривожні події останніх тижнів щось і доводять, то це те, що європейські праві мають об’єднатися навколо реміграції як головної політичної мети. Рішучі дії особливо необхідні, адже, якщо ситуація не зміниться, насильство в найближчі місяці та роки неминуче посилюватиметься.
Демографічне заміщення неминуче призведе до того, що корінне населення опиниться в чисельній меншості. Статистичні прогнози, нещодавно оприлюднені Інститутом реміграції, передбачають глибокі зміни у складі населення майже всіх європейських суспільств. За нинішніх темпів критичний демографічний рубіж у Франції буде пройдений менш ніж за 25 років; для Бельгії його прогнозують на 2044 рік, для Німеччини — на 2045-й, а для Італії — на 2069-й.
Завдяки реміграції ці демографічні зміни можна повернути назад — і це необхідно зробити. Якщо реміграція не стане центральним пунктом порядку денного європейських правих, Європа перестане бути Європою. Різні праві та правоцентристські партії вже пропонували прискорене видворення мігрантів, особливо засуджених злочинців, позбавлення громадянства та затримання. Проте ці партії часто не спроможні діяти ефективно: їх роз’єднують інші питання порядку денного або вони вважають певні умови надто радикальними. Цьому має бути покладено край.
Порятунок Європи потребуватиме не лише історичного об’єднання навколо реміграції, а й безкомпромісної, потужної політичної волі. Неминучий політичний і метаполітичний опір лівих не повинен перетворюватися на постійне виправдання бездіяльності.
Як у питаннях політики, так і в практичному її втіленні, імміграційна політика адміністрації Трампа може бути повчальною. Кількість випадків затримання мігрантів на кордоні США впала до історичного мінімуму: у серпні 2026 року їх було на 96% менше, ніж у серпні 2023-го. Протягом останніх 17 місяців нелегальних мігрантів узагалі не відпускали на територію країни після затримання, а кількість депортацій сягнула трьох мільйонів. Важливо й те, що легальну імміграцію фактично скоротили вдвічі, а заборони на в’їзд призвели до різкого зменшення кількості неімміграційних віз.
Навіть стикаючись із небажанням окремих країн співпрацювати, адміністрація Трампа рішуче використовувала важелі впливу та завчасно вела переговори, щоб відновити депортаційні рейси. Як під час першого, так і під час другого президентського терміну Трампа опір, із яким він стикався практично на всіх рівнях, вимагав справжнього лідерства та політичної волі для виконання обіцянок американському народові. Реалізація імміграційної політики — це питання волі. Це також питання взаємодії узгоджених політичних рухів у Європі та США задля досягнення того, що державний секретар США Марко Рубіо нещодавно назвав в Афінах «нашою спільною метою — захистити кордони Європи від загроз масової міграції».
Європейці стикаються з борговими кризами, поганими перспективами працевлаштування, гострим дефіцитом житла та безліччю інших проблем. Масова імміграція лише поглиблює ці труднощі й загрожує стабільності їхніх країн. Тому лідери правих сил мають розробити спільний політичний проєкт управління, який дозволить виправити ситуацію. Без сумніву, розбіжності щодо економічної політики та відносин з Україною, Ізраїлем та іншими країнами збережуться. Проте правим не обов’язково розв’язувати всі суперечності, перш ніж діяти з питання, від якого залежатиме майбутнє Європи.
Народ потребує політичних лідерів, готових зробити все необхідне, щоб змінити курс своїх країн. Така можливість досі існує, але вона не залишатиметься відкритою безкінечно.
Чотири тижні тому вулиці Парижа були заповнені майже мільйоном вірян, які молилися та брали участь у месі разом зі Святішим Отцем. Париж надихнув надією решту світу, продемонструвавши переконаність у спільній спадщині, яка формувала Європу й досі має значення. Чи збережеться ця спадщина, залежить від того, чи вистачить європейським лідерам мужності захищати й оновлювати її.
Майже століття тому святий папа Пій X писав: «Тонке порушення численних питань і найкрасномовніші міркування про права та обов’язки мало чого варті, якщо все це не завершується дією». Європейські праві роками застерігали про наслідки політичної бездіяльності. Тепер їхнє завдання — діяти.
автор – Крістен ЗІККАРЕЛЛІ — живе й працює в Римі. У 2024 році була стипендіаткою програми для спічрайтерів Інституту Клермонта (Claremont Institute Speechwriters Fellowship).






































