Валерій Юхименко
Респектабельні економісти й політологи прогнозують „глобальне полівіння”: все більше громадян різних країн сумніваються в правильності суспільного розвитку, що здійснюється в інтересах приватного капіталу. Рейтинги лівих сил в „колисках капіталізму” – державах золотого мільярду – зростають, партії різного політичного спектра все частіше використовують саме соціалістичну риторику. В Україні ж умов для поширення ідей соціальної справедливості ще більше, адже кількість громадян, що відчули на собі негативні наслідки кризи, перевищила 80%. Експерти пророкують небувале зростання довіри до лівих серед населення. Варто проаналізувати яким є образ лівих в масовій свідомості українців та дати відповідь на питання – чи зуміють ці політичні суб’єкти виправдати сподівання знедолених?
У всьому світі приналежність до лівих означає боротись проти будь-якої дискримінації, виступати на боці найманих працівників, захищати екологію і добиватись обмеження сфери впливу держави на суспільні відносини. В Україні ж прихильність до лівих виражається у підтримці курсу російської влади. Той факт, що сучасна Росія повернулась до численних атрибутів імперської доби, „послідовників” Леніна не бентежить. Очевидно, успадкування геополітичних апетитів колишнього СРСР, цілком достатньо.
Вітчизняні ліві не соромляться загравати з тим електоратом, на який на Заході орієнтуються одвічні опоненти „червоних” – консерватори, ксенофоби й реваншисти. Виходить парадоксальна ситуація – в нашій країні ліві апелюють до правих цінностей. Тому будь-яка межа між ними є незначною і радше зовнішньою. Протистояння між правими і лівими, як правило, здійснюється по лінії „УПА – Червона Армія” або „НАТО – Росія”. В основі ідеологічних поглядів стоять сакральні символи, ставлення до яких і визначає світогляд.
На разі складно казати про протистояння лівих та правих в Україні – є лише праві різних відтінків. В Україні ж сподіватись на зміну ціннісних орієнтирів партій, презентованих у „великій політиці” – марно. На прикладі Комуністичної партії України можна зробити висновок, що існуючий стан справ комуністів цілком влаштовує – сумнівний імідж дозволяє контролювати певну частку електорату.
Одіозною виглядає спроба „червоних” реагувати на відкрите поширення в Україні неофашистських ідей. Ще в 2006 р. було проведено Антифашистський форум. Меморандум, ухвалений на ньому, яскраво ілюструє розуміння антифашизму сьогоденними комуністами. Вістря критики спрямоване у першу чергу проти реабілітації вояків ОУН-УПА та проти вступу України в НАТО. Проблема вуличного расизму, жертвами якого стають все більше людей різних націй, у документі не підіймається. Підкреслюється необхідність надання російській мові статусу другої державної, інтеграція відновлення утраченої єдності між „братніми слов’янськими народами” (при чому перелік „не братніх” народів відсутній). Серед іншого присутні вимоги „забезпечення прав канонічних православних релігійних конфесій, невтручання держави у справи церкви”. На думку комуністів, зараз „йде наступ на канонічну Українську Православну церкву на догоду уніатській і католицькій”. Кому ж боронити церкву як не колишнім войовничим атеїстам? Текст меморандуму переконує, що стосовно українського народу цілеспрямовано здійснюється геноцид, ініційований „міжнародним неофашизмом”. Не існує ніякого глобалізованого капіталізму, є лише масони-„неофашисти”. Класова боротьба відходить на десяте місце після пошуку прихованих ворогів. Пролетарські виступи проти політики радянської Москви в НДР (1953 р)., Угорщині (1956 р.), Чехословаччині (1968 р) іменуються не інакше як „підготовлені неофашизмом контрреволюційні заколоти”.
Наприкінці 2007 року під головуванням лідера кримських комуністів Леоніда Грача виник „Антифашистський фронт Криму”. Одна з найгучніших кампаній „фронту” – збір підписів на підтримку безстрокового базування Чорноморського флоту Росії в Криму. До кампанії активно залучались російські монархісти. Сам Леонід Грач не приховував, що основою об’єднання мають стати люди, що „притримуються традиціоналістських та навіть консервативних поглядів”. „Ми виходимо з того, що виведення Чорноморського флоту з Севастополя – це кінець нашої російської, слов’янської, православної цивілізації, – заявляє Л. Грач. – Ми чудово розуміємо, що якщо Чорноморський флот піде, то на його місце відразу ж прийде американський флот або флот НАТО”. Отже, на думку кримських „антифашистів”, бути чиєюсь колонією – це справедлива доля України. Не будемо сумніватись в правомірності цього твердження. Спадає на думку інше – яким чином вдається пов’язувати обслуговування імперіалізму з антифашистськими ідеями? Політики нахабно маніпулюють поняттям антифашизм, котрий історично пов’язується зі звільненням від поневолення, і використовують його для прикриття агресивної зовнішньої політики.
Аналізуючи феномен, варто приділити увагу Прогресивній соціалістичній партії України. Партія, очолювана Наталією Вітренко, ще з початку 90-их років критикувала комуністів за непослідовність. Сьогодні ПСПУ продовжує конкурувати з комуністами, однак на іншому полі. Гасла про класову боротьбу та відокремлення церкви від держави залишились у минулому партії. На установчому з’їзді Союз православних громадян України, Наталія Михайлівна висловила своє бажання надати місця в партійному списку ПСПУ для духівництва, щоб священики могли відстоювати права української православної церкви в органах законодавчої влади. Лідер СПГУ Валерій Кауров заявив, що партія обєктивно потребує порад від духівництва, щоб з’ясувати „які є відходи від євангельських істин”. Схоже, що ПСПУ бажає об’єднати в своїх лавах ностальгістів усіх відтінків: усі мітинги супроводжують імперські прапори, радянські символи та православні ікони.
Очевидною є прірва між вітчизняним та європейським лівим рухом. Уявлення про вектори боротьби сучасних лівих можна узяти з „Декларації суспільних рухів”, затвердженої під час Всесвітнього соціального форуму в Порту-Алегрі, 2002 р. „Ми – рух усесвітньої солідарності, об’єднаний в своїй рішучості боротися проти концентрації багатства, розповсюдження бідності і нерівності, і руйнування Землі, – говориться в Декларації. – Ми створюємо широке об’єднання на основі нашої боротьби і опору системі, заснованій на сексизмі, расизмі та насильстві, яка захищає привілеї капіталу та патріархату в протилежність потребам і прагненням людей”. На думку лівих України, куди важливішим є втручання в „розборки” між представниками різних релігійних конфесій та відновлення „слов’янської єдності”. Ще один важливий пункт Хартії – „боротьба проти війни і мілітаризму, проти іноземних військових баз та інтервенцій і систематичної ескалації насильства”. „Наші” ж ліві, говорячи про загрозу американської експансії, не бачать жодної альтернативи, окрім повернення в лоно російського імперіалізму, яскравим прикладом є захист російського військового флоту в Криму.
Українські націоналісти кличуть лівих „п’ятою колоною Москви”. Іронія полягає в тому, що українські націоналісти на рівні з КПУ, ПСПУ гідні називатись „п’ятою колоною буржуазії” – соціальний протест вони каналізують у русло боротьби за права певних мовних груп і збереження консервативних цінностей. В існуючому вигляді ліва ідеологія дискредитована, позбавлена майбутнього. З іншого боку заглиблення самозваних лівих у дискурс, нав’язаний правлячим класом, створює передумови для формування справжнього лівого руху, котрий відмовиться від практики маніпуляції існуючими культурними стереотипами.
