Домой Топ Новости ВМІННЯ ПОЛІТИКІВ ВИБАЧАТИСЯ

ВМІННЯ ПОЛІТИКІВ ВИБАЧАТИСЯ

22

Віталій КУЛИК

В соцмережах та екранах ТБ розгорілася дискусія щодо вибачення Петра Порошенка за те, що не зміг швидко закинчити війну на Донбасі. Порохоботи вбачають у цьому “сильний крок державного діяча”, а критики президента – його “визнання власної неспроможності”. Проте, у цій дискусії випускається з фокусу уваги сам принцип публічного вибачення політика.

Вміння визнавати свою провину і просити вибачення як модель взаємодії членів соціуму все більше цінується у світі. В США за останнє десятиліття сформувалася і вкоренилася культура покаяння — вибачень за всілякі порушення. В Японії, на відміну від інших країн, вибачення лідерів не сприймаються як щось надзвичайне. Японське суспільство взагалі «не знає собі рівних в мистецтві вибачатися».

В історії є приклади справді щирих покаянь політикі, що зробили їх моральними авторитетами.

В 1970 році канцлер ФРН Віллі Брандт, перебуваючи в Польщі, став на коліна перед пам’ятником жертвам Варшавського гетто. Це був щирий душевний порив. Протокол не зобов’язував канцлера робити щось подібне. Тим більше що самому Брандту, учаснику антинацистського Опору, каятися не було в чому. Вчинок канцлера став символом покаяння німців за зло, заподіяне в роки минулої війни гітлерівцями польському народу в цілому і польським євреям зокрема.

Колишній міністр оборони США Роберт Макнамара не раз говорив про свою провину за помилкові рішення, прийняті під час В’єтнамської війни.

Але такий тип поведінки в Україні не має поширення. Наші політики воліють заперечувати власні помилки. Краще списувати критику на провокації ворогів та стояти на своєму.

Ніколас Тавучіс в книзі «Моя помилка: соціологічний аспект вибачень і примирення» (Nicholas Tavuchis. Mea Culpa: A Sociology of Apology and Reconciliation, 1994) вказував, шо лідерам слід просити вибачення, якщо це їм вигідніше, ніж промовчати, або, іншими словами , якщо вони вважають, що мовчання ускладнить «справжні і майбутні відносини» з різними групами інтересів.

Так зробив Біл Клінтон, коли вибачився за свої відносини з Монікою Левінські. Тим самим він перевів увагу ЗМІ з своїх амурних пригод на діяльність Клінтона — глави держави. Більш того, як показали опитування, публічним каяттям він не втратив, а набув в очах американців: до кінця перебування Клінтона на посаді президента його політику схвалював 66% виборців — це дуже високий рейтинг.

Інший стиль поведінки демонстрував Джордж Буш. Він довго визнавав лише окремі «прорахунки», допущені, зокрема, після офіційно оголошеного закінчення війни. І це при тому, що війна за тривалістю, масштабами втрат і руйнувань перекринла всі прогнози адміністрації. Президент вважав, що час на його боці — що якби йому вдалося довше стояти на своєму, події в Іраку обернулися б на його користь. Буш був переконаний, що лідер світової держави не повинен визнавати помилки, або, перефразовуючи вислів професора лінгвістики Джорджтаунського університету Дебори Таннен, відмовлятися від очікуваних результатів.

Вибачення Порошенка – це спроба обернути визнання помилки швидко закінчити АТО в моральну перемогу. Влада помилилася в очікуваних результатах, але її помилка була об’єктивно обумовлена. Недооцінили імперіалістичні прагнення Путіна та переоцінили готовність колективного Заходу втручатися у конфлікт на боці України. Саме за такою логікою сьогодні інтерпритується прихильниками Порошенка заява президента України.

Вибачатися публічно — важко, особливо лідерам. У разі успіху їх чекають лаври переможців, в разі провалу з них роблять цапа-відбувайла. Приносячи публічні вибачення, політики потрапляють під приціл громадської думки і ставлять під удар свою репутацію.

У свій час відома британська актриса Барбара Келлерман сказала, що лідери відповідають не тільки за себе, але і за дії сотень, тисяч, а то і мільйонів людей. Якщо лідер вважає за необхідне публічно покаятися, то це означає, що його помилки напевно привели до серйозних, а то і незворотних наслідків.

Десятки тисяч жертв, руйнування, сотні тисяч біженців та знелюднення територій на окупованому Донбасі – все це є тими самими незворотніми наслідками “неодооцінених загроз” та “переоцінених обійцянок”.

Проте, важливим є те, що в українському політикуму з’являється розуміння необхідності просити вибачення у суспільства за власні помилки. Такий стиль поведінки є першим кроком до усвідомлення відповідальності державних діячів за свої вчинки. І навіть якщо Порошенко вибачився, роблячи ставку на електоральні дивіденди, це вже позитивний сигнал.