Домой Топ Новости Співуправління та співволодіння – головні інновації майбутньої Конституції

Співуправління та співволодіння – головні інновації майбутньої Конституції

55

Богдана БАБИЧ, директор Інституту практичної політики, для «Хвилі»

Співуправління

Багато інтелектуальних спільнот дійшли висновку, що існуючий олігархічний консенсус в Україні створив межі для будь-яких змін. Ми можемо скільки заманеться проводити вибори, тасувати колоду політичного класу, але на виході отримаємо те саме: корупцію, відчуження людей від влади, неповагу до власності, технологічне відставання, зовнішню залежність, зубожіння населення, деградацію суспільства та архаїку культури. Нас не рятують “євроремонти” у хліві, коли потрібно будувати новий енергозберігаючий розумний будинок.

Але для того, щоб почати щось будувати, ми усі маємо визначитися: хто ми є, які правила співжиття ми хочемо мати, чим ми разом володіємо, які у нас спільні інтереси, і як цим спільним управляти.

Подібні речі не можна здійснити шляхом косметичного ремонту нинішньої політико-правової моделі держави. Саме визначення держави як апарату примусу та адміністрування вже втрачає свій сенс та позитивну конотацію.

Все більше думаючих людей починають говорити про необхідність пошуку такої моделі управління, яка б передбачала безпосередню участь громадян у вирішенні своє долі.

З університетського курсу “конституційне право”  ми знаємо, що народ не претендує, а природно є носієм всієї влади з необмеженим потенціалом суспільного впливу на всі інші похідні інститути влади об’єднані державою. Народ є від природи носієм верховної влади і сувереном без будь-яких обмежень і здатний реалізовувати свою волю стосовно державних та інших владних органів, зокрема і щодо зміни конституційного ладу. Конституція лише фіксує, а не наділяє такою властивістю народ. Таке трактування поняття “влада народу” відкриває можливість для реалізації Констатуанти — ухвалення нової Конституції.

Навіть такі консерватори від юридичної науки як Анатолій Селіванов визнають, що Конституцію України 1996 року не можна вважати фінальною крапкою на шляху формування конституціоналізму та реалізації «влади народу» в Україні.

Проте, для того, щоб ми отримали справді нові відносини між людьми, між владою та громадянином, між бізнесом та людиною, абстрактне поняття “український народ” повинне конкретизуватися в Суспільному Договорі.

Через свідомий акт прийняття на себе відповідальності за управління та володіння спільним благом, громадяни набувають суб’єктності, стають цілісним народом, соціальним організмом, що уособлює суспільство. Насправді, саме тоді народ стає політичною нацією та об’єктивно виступає джерелом суверенної влади.

Хочу відразу вказати своїм опонентам, що стаття 5 чинної Конституції, де вказано, що «єдиним джерелом влади і носієм суверенітету в Україні є народ» — не знайшла реалізації в законодавстві, оскільки ця формула розглядається не як правовий, а як політичний постулат. Тобто, нинішня Конституція нагадує велосипед без педалей. Виглядає добре, але їхати важко.

У ч.1 ст.38 Конституції України проголошено: «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами…».  Як зазначає Анатолій Селіванов, дефект тексту вказує на те, що за філологічною конструкцією «мають право» повинні встановлюватися відповідні обов’язки, наміри державних органів, принаймні запропонувати залучати громадян до управління державними справа, адже у статті 8 Конституції прямо вказано, всі конституційні норми є нормами прямої дії.

Але ми з вами добре знайомі з практиками “залучення” громадян до “управління державними справами”.  Це “залучення” перетворилося на консультативну фікцію. В Україні спроба посилити учасницькі механізми впливу на вироблення управлінських рішень, їх увалення та контроль за виконанням зіштовхнулася з системним бюрократичним спротивом та деформацією вихідного задуму.

Експерти Конституційної асамблеї в 2012 році, мали мужність визнати, що принцип «народоправства» в чинному Основному Законі  не підтверджується механізмами його застосування, оскільки не знайдено доказів безпосередньої участі народу, як політичної нації у реальних формах керівництва країною.

Від територіальних громад до загальнодержавного рівня громадяни позбавлені можливості безпосередньо брати участь в державному управлінні. І ці дефіцити не є виключно українською проблемою.

Раніше прогресивна ідея представницької демократії перетворилася на перешкоду на шляху самореалізації громадянина. Розвиток комунікаційних технологій відкриває нові горизонти зміни форм управління, перехід до правдивої Республіки, як співуправліня спільним.

Найбільш вагомим способом реалізації установчої влади народу є закріплення за Республікою делегованого права здійснювати управління суспільними справами через утворення суб’єктів публічної влади, а також правової системи і законодавчої діяльності, яка визначається Конституцією України. Отже, має бути окреслений виключний перелік того, що входить до простору “спільних справ”, які стосуються усіх громадян. На нього повинні поширюватися повноваження Республіки. Все інше – справа приватна і має саморегулюватись через договорні відносини між громадянами.

Співуправління потребує нових нормативних конструкцій та їх системне відображення в Конституції замість абстрактних положень «громадяни мають право брати участь…» тощо. Це створить умови для поєднання права і справедливості при формуванні основ громадянського суспільства в Україні і буде розширювати конституційний простір і саморозвиток його інститутів.

Практично, це можна забезпечити через блокчейн та SMART—технології в управління. На сьогодні в багатьох країнах світу впроваджені елементи WIKI-платформ для вироблення рішень, що зачіпають широкі маси людей, коли кожен може внести пропозицію, яка обов’язково буде врахована при остаточній редакції документу.

Громадяни мають отримати право на законодавчу ініціативу.  Бути вільним означає бачити власну волю в законах, які ухвалюються. Не делегувати право ухвалювати закони професійним політикам, а безпосередньо впливати на процес.

Співуправління передбачає разгалуджену мобільну інфраструктуру врахування інтересів усіх зацікавлених сторін при ухвалені управлінського рішення. Це референдуми та плебісцити різних типів, з різними правовими наслідками; можливість громадянам вносити правки та пропозицій в проекти нормативних документів, а не фейкові громадські обговорення в режимі гугл-документу; спрощення процедури розгляду та врахування петицій органами влади тощо.

Якмога більше адміністративних та соціальних послуг, що зараз надаються державою за допомогою чиновників, що вже передбачає корупційний податок, повинні бути автоматизовані. Довідки мають зникнути як явище в житті громадянина. Вони потрібні для чиновників, тому спосіб їх існування має бути віртуальним – у вигляді електронного документообігу.

Співуправління – це право обирати собі суддю, шерифа та мати можливість їх відкликати, а також брати безпосередню участь у здійсненні правосуддя через суд присяжних.

Як зазначає Віталій Кулик, на перехідному етапі до справжнього співуправління важливу роль отримають інституції контролю та покарання за порушення умов Суспільного Договору. Тому варто передбачити повне або часткове позбавлення громадянських прав  за порушення умов Суспільного Договору.

Співуправління передбачає високий рівень самоорганізації. На сьогодні, враховуючи абсентеїзм населення, вимога громадянської свідомості може здаватися фантастичною.  Ми не хочемо будувати чергову авторитарну державу з штучною постійною мобілізацією суспільства.

В моєму розумінні, співуправління не передбачає обов’язкову участь усіх без виключення в ухваленні рішень, виконання громадських обов’язків тощо. Це справа добровільна. Хочешь брати участь в співуправлінні – бери разом із зобов’язаннями. Як бонус отримуєш додаткові права. Не хочеш – теж маєш на це право. Але і бонусу не отримаєш. Наприклад, право балотуватися та обирати.

Співволодіння

Попри те, що згідно чинної Конституції український народ є титульним власником національного надбання, громадяни України усунені від можливості розпоряджатися і споживати суспільні блага, отримані від загальнонародної власності.

Наше законодавство усуває організаційні і правові бар’єри, які повинні відокремлювати приватне і спільне / республіканське (суспільно значущі об’єкти і сфери загальносуспільного значення). Таким чином, влада народу підміняється владою бюрократичного апарату або олігархічних груп, інтереси яких задовольняються за рахунок об’єктів права власності українського народу.

Нагадаю, що стаття 13 чинної Конституції зазначає, що всі природні ресурси на території України належать українському народу, а права власника в цій же нормі від його імені здійснюють суб’єкти, які не контролюються самим власником. Окрім того, ніякої відповідальності для цих суб’єктів Конституція не встановлює, як і не визначає конституційні межі здійснення повноважень (ч.1 ст. 13 Конституції).

Як зазначає Анатолій Селіванов, така конструкція вказаного положення статті 13 свідчить, що в цьому важливому праві, яке належить «владі народу» присутня «аномія» , тобто, відсутність законів.

Цікаво, що жодного разу в Конституційному Суді України не було подань для перевірки розгалуженого законодавства щодо об’єктів права власності народу на його відповідність ч.2 ст.5 і ч.1 ст.13 Конституції України. Але можна довго наводити приклади, коли прямо порушувалося основне право народу, як власника природних ресурсів.

На мій погляд, це протиріччя можна вирішити через введення інституту співволодіння громадянами Республіки простору спільного (майна, ресурсів, інфраструктури тощо).

Є безліч способів використати цю власність на благо суспільства без участі держави, але їх треба формалізувати.

Для цього має бути проведено: перепис населення, кадастризація та інвентаризація і впорядкування нашого суспільного надбання, що включає приватну власність та спільне надбання. А також створити умови для переходу до співволодіння та співуправління спільним надбанням. Мають бути сформовані відкриті реєстри власності і активів, які можна віднести до спільного.

Відповідно, якщо мали місце злочини перед спільним, порушення приватними влсниками  зобов’язань, які вони давали перед приватизацією об’єктів державної власності, Республіка залишає за собою право покарання та реприватизації таких активів. Злочини проти спільного не повинні мати терміну давності і на них не має поширюватися принцип заборони зворотньої дії законів.

Другий крок – входження у співволодіння спільним надбанням та заснування механізмів співуправління цим надбанням. Кожен громадянин має право на рівну з іншими громадянами України грошову частку доходів від використання спільного надбання – Республіканську частку. Прошу не плутати з популярною ідеєю “безумовного базового доходу”.

Республіканської частки вистачатиме на базові потреби.  Але її запровадження вирішить не лише питання соціальної справедливості, а і зніме значний фінансовий тягар з Республіки. Потреба в пільгах і субсидіях, які сьогодні держава виплачує “для виживання” відпаде.

Також виплата Республіканської частки кожному громадянину – учаснику Суспільного Договору збільшить загальну купівельну спроможність громадян. Гроші працюватимуть не на кишеню кількох олігархів, які раніше експлуатували політичну ренту, і вивозили капітали закордон, а на всіх громадян України.

Через співуправління та співволодіння поняття «народ» перетворюється на  реального суб’єкта, який набуває права справжнього власника на своїй території та прав здійснювати владу безпосередньо кожним громадянином.