Домой Топ Новости ЧОМУ НАМ ПОТРІБЕН НОВИЙ СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР?

ЧОМУ НАМ ПОТРІБЕН НОВИЙ СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР?

277

Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

Чому нам так важливо домовитися? Визначити хто ми і як нам жити разом? Без цього ми втрачаємо сенс існування як спільнота. Вважається, що на ці питання повинен давати відповідь Суспільний договір.

 

Договір чи “договорняк”?

Справжнього Суспільного договору в Україні не існувало від оголошення новітньої незалежності. Референдум 1991 року не давав відповіді на питання як нам жити разом. Він був формальним актом констатації наявного факту розвалу СРСР.

Важко називати Суспільним договором і Конституцію 1996 року, яку ухвалювали за одну ніч, як компроміс між президентом Леонідом Кучмою та “червоною” більшістю у Верховній Раді. Де тут громадяни? Конституція не виносилася на Всеукраїнській референдум, а участь громадянського суспільства в ухваленні Основного Закону було обмежено.

Таким чином, в Україні ніколи не існував правдивий Суспільний договір між громадянами.

Деякі “охранителі” існуючої моделі державності вважають, що в Україні існує “попередній позитивний консенсус на позаправовій основі”.

Іншими словами, ми погодились, за замовчуванням, жити разом в державі Україна. Ми себе співвідносимо з цією державою і ідентифікуємо себе як українці. І цього для опонентів Конституанти достатньо. Все інше має бути віднесено до компетенції еліт, які повинні домовитися між собою.

Але це жодною мірою не Суспільний договір, а “договорняк” олігархічних груп між собою. Тарас Бебешко визначив його як “клептократичний консенсус”, а Сергій Дацюк вивів формулу “негативний консенсус вузького кола правлячого класу на позаправовій основі”.

В спрощенному варіанті такий “договорняк” виглядає як: “ви даєте нам красти, а ми даємо вам виживати”.

Ще в 2008 році експерти Національного інституту стратегічних досліджень писали, що відбувається «присвоєння» сфери державного управління офіційними носіями політичної влади, внаслідок чого воно здійснюється як «приватне володіння» правлячих груп. Виникає своєрідна модель «політичного капіталізму», за якою нагромадження капіталу відбувається шляхом отримання доступу до політичних і адміністративних ресурсів – політичної ренти.

Нажаль Революція Гідності не змогла знести цю модель і вона відтворилася в останні роки в ще більш потворних та цинічних формах.

Тепер, як зазначає Петро Добродумов, у цій системі основне місце належить новому класу рентоорієнтованих політичних “підприємців”, які досягають економічних цілей через «політичні інвестиції» у вищі державні посади, силові структури, політичні партії, депутатський і чиновницький корпуси.

Проте, будь-який олігархічний “договорняк” має свою конечність. З вичерпанням власної “кормової бази” олігархат береться безпосередньо за громадян, забираючи останні копійки з їх кишень. Звідси драконівські тарифи, зростання цін, збільшення податків на середній клас, обмеження підприємницької ініціативи, свавілля силовиків тощо. Просто виживати вже не можливо.

Сергій Дацюк у статті «Суть нинішньої політичної кризи» досить чітко описав подальші перспективи України: «в нинішній Україні майбутнього немає… Суть нинішньої політичної кризи – правлячий клас руйнує Україну, сам це розуміє, боїться цього, але меркантильні мотивації його сильніше публічних».

Ця система відтворює лише надтоксичну атмосферу в суспільстві, яка вбиває віру у спільне майбутнє. Накопичується тотальна недовіра та зрада, що руйнують бажання жити разом на цій території. Ми вже на межі тотального розпаду і атомізації.

Всі спроби шляхом “реформ” та “покращень” подолати нашу кризу при збереженні існуючого політико-правового дизайну держави приречені на поразку. Навіть зміни до Конституції вже не рятують, оскільки вони зводяться виключно до перерозподілу владних повноважень і не торкаються засадничих принципів: як і для чого нам жити разом.

Тому єдиним виходом із ситуації колапсу державності є її перезаснування шляхом укладання фіксованого Суспільного Договору. В його основі має лежати свідомий акт людини, яка бере на себе певні зобовязання дотримуватися норм-принципів співжиття. І це має бути не “пакт еліт”, чи “домовленості між державою – бізнесом та громадянами”, а саме угода між людьми і для людей.

ЩО ДАЄ СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР?

СПІВУПРАВЛІННЯ. Представницька демократія не покрила дефіциту участі й раціональності управління. З введенням загального голосування держава кращою не стала. Навпаки, з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій виникла необхідність в меритократичних інструментах і в безпосередній участі громадян в прийнятті управлінських рішень.

Тому, майбутній Суспільний Договір має відкрити шлях переходу від представницької демократії до співуправління відповідальних громадян.

Мова йде про запровадження системи постійнодіючих плебісцитів, участі громадян в розробці, ухвалення управлінських рішень, та контролі за їх виконанням.

Практично, це збезпечується шляхом запровадження блокчейну та SMARTтехнологій у державне управління, посилення ролі фахових саморегульованих спільнот (які генерують проекти рішень).

Держава (точніше Республіка) має перетворитися на платформу надання сервісів громадян з управління спільним, розподілом ресурсів та оборони. При цьому не обов’язково, щоб такі послуги надавали лише державні агенти.

Співуправління передбачає право громадянина на законодавчу ініціативу. Як зазначає один з провідних філософів республіканізму Квентін Скінер, бути вільним (мати свободу) означає бачити власну волю в законах, які ухвалюються. Не делегувати право ухвалювати закони професійним політикам, а безпосередньо впливати на процес.

Крім того, співуправління – це право обирати собі суддю, шерифа та мати можливість їх відкликати.

На перехідному етапі до справжнього співуправління важливу роль отримають інституції контроля та покарання за порушення умов Суспільного Договору. Як казали мудрі батьки-засновники США, державні службовці завжди складають істотну загрозу для справи свободи, і народ повинен «тримати виродків в ошийнику». Ціною свободи є невсипуща пильність.

Тому варто передбачити повне або часткове позбавлення громадянських прав — за порушення умов Суспільного Договору, щодо публічних осіб, які керують спільним — за порушення Кодексу Честі (на додаток до адміністративної та кримінальної відповідальності).

Співуправління передбачає високий рівень самоорганізації, яка неминуче призведе до скорочення простору «держави – примусу» з його роздутим бюрократичним апаратом, культом некомпетентності, неефективними управлінськими рішеннями і закритістю інституцій.

Очевидно, що прискориться процес відмирання непотрібних функцій держуправління. Щось буде делеговано громадянському суспільству або приватним економічним агентам (тому що вони більш ефективні), щось піде в електронні девайси і сервіси. У будь-якому випадку нинішня модель управління змінитися або буде демонтована.

СПІВВОЛОДІННЯ. Як зазначав Валентин Ткач, з титульного власника громадяни України можуть стати реальними розпорядниками і споживачами суспільних благ, отриманих від загальнонародної власності. Народ, відчужений від належної йому власності недосконалою системою правових норм, не може повноцінно реалізувати суверенітет країни. Те, що держава — поганий власник, ще не означає, що громадяни повинні залишитися без належної їм власності.

Є безліч способів використати цю власність на благо суспільства без участі держави, але їх треба формалізувати. Для цього має бути проведена кадастризація та сформовані відкриті реєстри власності і активів, які можна віднести до спільного.

Мова йде не лише про землю, надра, природні ресурси. До спільного, тим чим ми разом можемо володіти і отримувати конкретну вигоду, також входять:

  • частини доходів, отриманих в результаті корисного використання майна, що є власністю громадян Республіки на підставі цивільно-правових угод, також доходів від передачі за плату у володіння окремого майна;
  • частини доходів отриманих від природного і інших видів ренти (оренди) за використання майна громадян Республіки;
  • частини доходів отриманих в зв’язку з застосуванням санкцій при залученні до відповідальності за порушення антимонопольного законодавства;
  • застосування санкцій за отримання доходів від застосування санкцій за діяння, що належать до адміністративних правопорушень і злочинів, скоєних з корисливих мотивів (корупційних діянь);
  • частини доходів отриманих в результаті націоналізації майна з підстав визначених законами Республіки;
  • частини доходів отриманих в результаті стягнення боргових зобов’язань за цивільно-правовими угодами, предметом яких було використання майна, що є об’єктом власності громадян Республіки, в порядку виконання судових рішень та ін.

Ми виходимо з того, що вступаючи у новий Суспільний Договір громадяни Республіки закладають основи екосистемного партнерства (партнерства з Природою), а не продовжують хижацьки споживати природні послуги.

Як відповідальний власник та розпорядник спільного майна кожен громадянин Республіки матиме право на отримання своєї Республіканської частки. Це не традиційна форма “базового доходу”, яка повинна замінити виплати по безробіттю (як в деяких країнах). Громадяни отримують цю частку, оскільки беруть участь у справах Республіки, виконують громадянські обов’язки, захищають її, співуправляють.

Це не великі гроші, але їх досить для фізичного виживання. Для гідного життя доведеться працювати все одно. Крім того, Республіканська частка дозволить зняти тягар багатьох соціальних виплат.

ПОЛЕ ДОВІРИ. Українське суспільство хронічно потерпає від відсутності довіри: до влади, до інституцій, до один одного. Але історія показує, що ми як нація вміємо довіряти. Справа у тому, що у нас довіра виникає тоді, коли є активна участь і орієнтація на майбутнє.

Владислав Оленченко цілком слушно говорить про необхідність формування серед українців усвідомлення вигод співробітництва, як основного методу побудови відносин між ними, як альтернативи конфлікту.

Суспільний Договір і побудує систему мотивацій до співпраці серед українців, що укріпить довіру один до одного. Ми приймаємо спільні принципи співжиття. Ми різні і маємо право жити по-різному. Ніхто не може свої цінності навязувати іншому. Множинність і недомінація створюють базу для усвідомленої співпраці протилежностей.

Постійна взаємодія, включеність у процес співуправління та співволодіння, спрямована у майбутнє, формує поле стійкої довіри.

САМОРЕАЛІЗАЦІЮ ТА СВОБОДУ. Самореалізація — це найвищий рівень свободи людини. Це не потенційна можливість бути вільним, а активна участь у творенні власного майбутнього. У нашому проекті Суспільного Договору самореалізація винесена в мету співжиття. Це не просто декларація, оскільки вона розгортає перед нами нові можливості для правового розширення простору прав і свобод.

Ми виходимо з того, що має існувати чітка межа компетенції держави (вичерпний перелік функций), яка відокремлює її від приватного простору ініціативи людини.

СУВЕРЕНІТЕТ НАД ВЛАСНИМ МАЙБУТНІМ. Якщо не ми самі сформулюємо власний Суспільний Договір, то нам нав’яжуть правила проживання на цій території ззовні. Це може бути у вигляді переферійного “failed state” під опікою Західних “партнерів” або як колонії Росії – повернення до простору “руского міра”.

І в першому, і в другому випадку знайдуться ті, хто буде почувати себе комфортно в таких умовах. Як намісники нової метрополії вони продовжать нас грабувати. Їм буде добре. А нам, активним громадянам, які хочуть “своєї правди і сили” доведеться загинути або емігрувати.

Суспільний Договір з відкритим кодом доступу, ухвалений самими українцями, дозволить демонтувати режим зовнішнього управління та встановити власну міжнародну субєктність.

ПОЗБАВЛЕННЯ ВІД КРЕДИТНОГО РАБСТВА. Перезаснування держави відкриває перед нами цікаві можливості в частині перегляду наших кредитних зобов’язань колишніх клептократичних режимів.

У зв’язку з цим показовим досвід референдуму в Ісландії і відмова громадян цієї країни від боргів, які наробили злодійкуваті чиновники.

Що потрібно для цього зробити? Для початку:

  • глибоко вивчити цільове витрачання коштів іноземних кредитів нинішньою державою;
  • провести аудит кредитних зобов’язань (як зробили деякі країни, що розвиваються) і переглянути умови їх погашення (іноді суму можна зменшити у декілька разів);
  • перекласти відповідальність з виплати деяких боргів на тих, хто ці кредити брав (на той момент вони стануть новими “кримінальними емігрантами”).

СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР – ЦЕ НЕ ПРО ВИБОРИ

Як зазначає Сергій Дацюк, цілі Суспільного Договору більш тривалі і масштабні, ніж окрема Конституція. Цілі ж Конституції можуть бути більш конкретні і зрозумілі.

Суспільний Договір підписує невелика частина людей. Непідписантів ні до чого не примушують, але вони матимуть змогу доєднатися. На основі Суспільного Договору розробляється Конституція… Отже, Суспільний Договір це текст, який може описати етапи руху до Конституції і через різні конституції. Навіть якщо мета і принципи можуть увійти до Конституції, то етапи руху туди не увійдуть. Тобто Суспільний Договір це договір про рух до правдивої Республіки.

Республіка — це рівність тих, кому не все одно (Рес і Публіка — спільна справа). Тобто ті, кого цікавить життя в своїй країні, повинні мати рівні шанси на отримання доступу до основних позицій влади. Але крім прав, ці громадяни готові взяти на себе і відповідальність. І якщо ми говоримо, що перший етап Революції Гідності дав нам свободу, то другий повинен привести до появи відповідального громадянства.

Суспільний Договір має стати актом публічного встановлення нормо-принципів співжиття і співуправління в Республіці Україна.

Крім того, це має бути інклюзивний конституційний процес, через широку суспільну дискусію, Конституанту – розробка тексту нової Конституції України Установчими зборами і затвердження її всенародним референдумом.

Це шанс для побудови нової країни, з новими правилами та інституціями. У такій системі можливе живе право, юридичні інновації та експерименти.

Гнучка політико-правова модель – очевидна перевага країни в новому глобальному світі.