Домой Экономика АНТРАЦИТОВИЙ СИНДРОМ

АНТРАЦИТОВИЙ СИНДРОМ

72

Віталій КУЛИК, проект ЕнергетикаUA

Всім відомо, що антрацит на контрольованій території України не видобувається. Всі знають, що левова частка антрацитового імпорту надходить з Російської Федерації. Всі говорять про перехід антрацитових ТЕС на вітчизняне вугілля марки Г як спосіб убезпечення енергетики від російської залежності і. Втім, чіткої позиції держави з цього питання як не було, так і немає.

Від початку офіційної блокади окупованих Росією територій Донбасу, з березня по грудень 2017р 3,2 млн тонн (75%) вугілля марки А (антрацит) для українських ТЕС та ТЕЦ було завезено з Росії. Таким чином, українські споживачі електроенергії профінансували економіку країни-агресора на сотні мільйонів доларів. Цього року обсяг російського вугільного імпорту може ще збільшитися, адже в першому кварталі 2017-го генкомпанії встигли завезти 1,7 млн тонн антрациту з шахт Донбасу, після блокади цей ресурс недоступний.

Втім, проблема не тільки економічна – в Кремлі добре навчилися використовувати залежність країн від російських енергоносіїв. Штучний дефіцит вугілля марки А вже призводив до оголошення надзвичайного стану в електроенергетиці у період ОЗП 2014-2015р із застосуванням віялових відключень.

Розпіарений імпорт антрациту з ПАР та США проблему не вирішує, оскільки також вигідний РФ – світовий ринок антрациту обмежений (антрацит в світі використовується здебільшого для потреб металургії) і домінують на ньому росіяни. В першому півріччі 2017 р за даними міжнародної аналітичної компанії IHS Markit світовий експорт антрациту в світі склав 10,6 млн т. (+ 9% до аналогічного періоду 2016-го року), в тому числі поставки з РФ виросли на 29% (або +1,8 млн т.) до 8,2 млн т. Іншими словами – коло споживачів та постачальників антрациту обмежене, а в його поставках домінують російські експортери. Якщо Україна забирає з ринку певні обсяги вугілля, то це відкриває росіянам нові можливості для збуту.

Ситуація де в чому аналогічна імпортованому з Європи «неросійському газу». Так, він надходить не за прямим контрактом з «Газпромом». Так, в імпортованому міксі є частина норвежського, алжирського та катарського блакитного палива, але щонайменше третина має саме російське походження.

Тож в вугіллі, як і в газі, державна енергетична стратегія має концентруватися не тільки і не стільки на географічній диверсифікації імпорту, як на зменшенні залежності енергетики від зовнішніх джерел постачання. А це досягається одним лише способом – забезпеченням потреб енергетики енергоресурсами власного видобутку.

Це розуміють навіть за океаном. В звіті по енергетичній безпеці України, що був представлений в межах імплементації Закону про протидію противникам США за допомогою санкцій (підписаний Дональдом Трампом в серпні 2017 року), прямо вказується – «Україна має переводити антрацитові ТЕС на газове вугілля для того, щоб позбутися залежності від антрациту, який традиційно поставлявся з Донбасу (на даний час контролюється сепаратистами)».

Неконгруентність (вибачте за психіатричний термін) державної політики в галузі енергетичної безпеки чітко проявляється при аналізі енергетичного балансу на 2018 рік. За прогнозом МЕУП державні та приватні вугледобувні підприємства мають видобути вугілля значно більше ніж генеруючі компанії зможуть їх спожити. А можуть видобувати ще більше, адже формула ринкового ціноутворення на вугилля, як би до неї не ставилися, робить вугледобування вигідною справою.

Ось тільки, продати нікому не зможуть, адже процес переведення антрацитових блоків на вітчизняне вугілля марки Г відбувається занадто кволо. До прикладу, — навіщо акціонерам «Донбасенерго» витрачати гроші на переведення Слов’янської ТЕС на українське вугілля, якщо встановлений для неї тариф дозволяє прекрасно заробляти на імпортованому з Росії антрациті? Наразі, «Донбасенерго» — ключовий імпортер російського антрациту. Не хочеться вдаватися до конспірології, але неодноразово описаний в ЗМІ зв’язок цієї компанії з родиною колишнього президента-втікача та підозри СБУ стосовно постачальників, наштовхують на думку про те, що така бізнес-логіка відповідає скоріше російським, аніж українським інтересам.

Звичайно, мені можуть зауважити, що «Донбасенрего» анонсував побудову для споживання марки Г двох невеликих нових блоків, які будуть введені в експлуатацію в 2022 та 2023 роках. Однак, тут одразу виникає підозра – чи не є це просто відволікаючим PR-кроком для обґрунтування імпорту антрациту на найближчу п’ятирічку? І як взагалі як це узгоджується з задекларованими міністром енергетики Ігорем Насаликом граничним терміном відмови українських ТЕС від антрациту до кінця 2019 року?

Все вище написане прямо стосується і до інших представників вугільної генерації – державного (поки що) «Центренерго» та ДТЕК Рината Ахмєтова. На відміну від «Донбасенерго», вони розпочали переводити деякі блоки, але чи буде цей процес продовжено залежить лише від того наскільки держава буде наполегливою в реалізації задекларованої енергетичної стратегії.

Поки що виглядає так, що жодних стимулів для форсування переходу на українське вугілля влада не встановлює. Ще в вересні 2017 року Рада ОРЕ (оптового ринку електроенергії) затвердила проект змін до правил ринку, згідно якого встановлюється пріоритет блоків ТЕС які працюють на вугіллі марки Г по відношенню до блоків, що працюють на антрациті. Це би змусило власників генеруючих компаній навипередки переводити блоки з антрациту на українське вугілля. Втім, рішення десь так і загубилось в дебрях бюрократичної машини…

Чим ближче до виборів, то більше патріотичних промов з приводу енергетичної незалежності ми почуємо. І на пафосних офіційних прес-заходах можновладців і в полум’яних промовах опозиціонерів. Але правда в тому, що як і зараз, у виборчому 2019-му році ці промови відбуватимуться під грюкіт ешелонів з російським антрацитом, які вестимуть паливо в бік українських електростанції…